То чи варто нам стріляти у відповідь?

Як демонструє аналіз громадської думки в Україні, українці прагнуть якомога швидше припинити війну на Донбасі. Бо тільки мир може забезпечити нашій країні нормальний розвиток, а, отже, і гідний рівень життя населення. Але ось як цього можна досягти на практиці навіть за допомогою наших західних партнерів?

Сьогодні єдиним механізмом для вирішення цього питання залишаються Мінські угоди, досягнуті у вересні 2014 року і незабаром уточнені в новому документі у лютому 2015 року.

В узагальненому вигляді їх можна сформулювати наступним чином: припинення вогню; виведення іноземних (російських) військ з окупованих територій Донбасу; роззброєння бойовиків; повернення під контроль України її східного кордону; надання особливого статусу окремим територіям Донецької і Луганської областей. Причому, саме в такій послідовності повинні ці угоди виконуватися.

Здавалося б, цілком конкретні і адекватні пропозиції, що відповідають інтересам усіх сторін. Однак вони на практиці не реалізуються. Спробуємо розібратися в причинах, що дасть можливість зрозуміти, що ж нам робити далі.

Перш за все, необхідно усвідомити, чому і саме в рамках цих зазначених термінах підписані Мінські угоди, і які цілі переслідувала кожна з зацікавлених сторін. На перший погляд, все це лежить на поверхні, але все ж…

Отже, підписанню Мінських домовленостей передувала зустріч глав Німеччини, Франції, України і України 6 червня 2014 року в Нормандії (Франція) під час святкування 70-ї річниці висадки союзників у період Другої світової війни. Зустріч була екстреною і відбувалася на тлі прямого вторгнення російських військ до зони конфлікту на Донбасі, який розпочався ще 23-24 серпня 2014 року і завершився російською окупацією частини територій українського Донбасу.

Саме ця обставина і визначала основні цілі і наміри учасників зустрічі, які й опрацювали основи майбутніх Мінських угод. Що малося на увазі для:

Франції та Німеччини – запобігти подальшому розростання збройного протистояння поблизу східних кордонів ЄС, а також не допустити дезінтеграції України, що призвело б до непередбачуваних наслідків для Європи. При цьому в якості інструменту тиску на В.Путіна вони погрожували розширити санкції проти Росії;

України – припинити збройний конфлікт на сході країни, відновити територіальну цілісність держави, а також не допустити руху Росію далі. У цьому плані Україна покладалася на допомогу своїх західних партнерів, оскільки на той момент не було у неї достатніх сил для того, що б самостійно протистояти Росії;

Росії – «заморозити» конфлікт на Донбасі на принципах формального повернення «ДНР» і «ЛНР» до складу України при збереженні свого фактичного контролю над ними. Реалізація такого підходу дозволила б Кремлю отримати потужні важелі впливу на Україну (в т.ч. зовнішню і внутрішню політику), а також фактично ліквідувати її як цілісну державу. Тим самим Росія змогла б відновити свій контроль над Україною в рамках виконання стратегічних планів зі свого відродження як «великої світової держави».

Як бачимо, цілі Росії й України – діаметрально протилежні за характером, що і зумовлює фактичний провал Мінських угод. При цьому основним «каменем спотикання» залишається порядок виконання їх ключових пунктів.

Так, Україна наполягає на необхідності пріоритетного виконання військової частини мирного плану, що має створити основу для політичного врегулювання конфлікту. Саме такий порядок і передбачають Мінські угоди, що відповідає взаємним інтересам України і жителів Донбасу.

Разом з тим, це повністю суперечить інтересам Росії, оскільки не дозволяє їй досягти бажаного щодо України. Тому Росія прагне нав'язати Україні своє бачення порядку виконання Мінських угод, а саме: вимагає визнати «ДНР» і «ЛНР» без жодних гарантій виконання російських зобов'язань у військовій сфері. При цьому такі вимоги супроводжуються тиском на Україну в усіх напрямках, включно з демонстрацію військової сили. А для того, щоб цю політику зробити максимально ефективною, загострення ситуації на Донбасі, як правило, приурочується до різних знакових подій, які стосуються врегулювання обстановки в зоні конфлікту. І ще – до тих чи інших кроків України назустріч США, НАТО і ЄС, які Кремль сприймає як прямий виклик своїм інтересам.

Не будемо перераховувати всі факти провокацій Кремля на сході України, які трапляються щодня і не можуть бути навіть викладені в рамках однієї статті. Досить лише згадати, як російська армія штурмувала Дебальцеве в лютому 2015 року – під час зустрічі нормандської четвірки в Мінську. Після чого і були підписані Мінські угоди – 2, але вже на гірших для нас умовах.

А на тлі Дебальцевого зовсім вже «дитячими пустощами» може видаватися систематична активізація російських провокацій на Донбасі напередодні і під час мінських зустрічей з питань вирішення проблем в зоні конфлікту. Так само, як і за всіма іншими приводами. Причому, навіть після зміни влади в Україні, коли подібні провокації стали особливо цинічними за характером.

Так, черговий цикл загострення протистояння на Донбасі був приурочений Росією до першого і другого турів президентських виборів в Україні в березні і квітні цього року, коли перемога В.Зеленського вже не викликала жодних сумнівів. А потім – з нагоди його візитів на передову 27 травня ц.р., а також в Брюссель 4-5 червня ц.р., Париж і Берлін 17-18 червня ц.р., де він зустрічався з лідерами НАТО, Європейського Союзу, Франції та Німеччини.

І як інакше можна назвати такі дії Москви, якщо не відкритим силовим тиском на керівництво України? Особливо з урахуванням того, що всі вони супроводжувалися такими ж відвертими вимогами до В.Зеленського дати згоду на російський варіант «врегулювання» конфлікту на Донбасі! Точно такі ж вимоги виставлялися і в якості основної й єдиної умови щодо згоди В.Путіна на зустріч з новим Президентом України.

Здавалося б, все зрозуміло? На жаль, це не так. Частина жителів України все ще не втрачає надії на досягнення перемир'я з РФ. А ці надії використовують в своїх цілях окремі політики. Зокрема, у вигляді ініціатив «не стріляти у відповідь на обстріли з боку супротивника», ніби за відомим «не противитися злу насильством»...

Черговим підтвердженням неможливості ведення нормального діалогу з Кремлем став артилерійський обстріл позицій українських військ в зоні конфлікту на Донбасі в ніч з 6 на 7 червня ц.р. Саме після того, коли Україна виступила з ініціативою не відповідати на подібні провокації. Як підсумок, загинуло двоє і було поранено одинадцять українських військовослужбовців.

І хто після всього цього повірить будь яким  домовленостям з Росією на основі взаємних поступок? Вона ніколи їх не виконає. А якщо якось і зробить це, то обов'язково дуритиме, що є звичайною практикою Москви, особливо в стосунках з Україною. Тому з Росією можна розмовляти тільки з рівних позицій. Виходячи як з власних сил і можливостей, так і спираючись на підтримку наших перевірених партнерів – США, НАТО і ЄС. І на перше місце ставити лише одну тему – беззаперечний відхід Росії з Донбасу і повернення Криму Україні.

Це давно вже слід зрозуміти, а не вигадувати всілякі «мирні ініціативи», які призведуть до поразки України і вже призвели до невиправданих втрат на фронті.

І не треба боятися Росії. Не така вона могутня, як прагне такою виглядати. Навіть в очах самого В.Путіна. США ж успішно стримують Росію і направляють її до історичної прірви, як це колись сталося з СРСР.

Іван Січень

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства