Тереза Мей йде з Даунінг-стріт, а чи йде Британія з ЄС?

Тереза Мей йде з Даунінг-стріт, а чи йде Британія з ЄС?

Аналітика
Укрінформ
Вже друга політична біографія глави уряду Великої Британії «розбивається» об Brexit. І це, схоже, не кінець катастрофічних наслідків одного безвідповідального рішення

Девід Кемерон пішов після того, як сам запустив процедуру референдуму щодо членства країни в ЄС та отримав результат, якого не очікував: хоч, і з мінімальною перевагою перемогу святкували прихильники виходу. А от його наступниця Тереза Мей і взяла на себе нелегку місію забезпечити Brexit – і виконати її не змогла. Що далі – невідомо, але певні висновки та прогнози зробити вже можна.

Чого не врахувала місіс Мей?

Політичний серіал «Brexit» отримав новий імпульс в останні дні – ще минулого тижня стало зрозуміло, що переговори між двома ключовими політичними силами країни – консерваторами та лейбористами – зайшли в глухий кут та були припинені, причому не можна не зауважити, що тиснули на голову уряду саме її однопартійці-консерватори. У вівторок, 21 травня, уряд схвалив новий варіант угоди про вихід з ЄС, а Мей прозоро заявила: тільки голосування в червні зможе врятувати країну від жорсткого варіанту «розлучення» із європейською спільнотою. Але – з боку уряду була висунута умова: депутати Палати громад мають проголосувати разом із угодою про вихід рішення про ще один референдум щодо Brexit, який би підтвердив попереднє рішення народу. Розрахунок уряду був зрозумілий: на тлі подій останніх місяців та погіршення економічних показників, а також – достатньо активного процесу виведення капіталу з країни співвідношення прихильників та противників перебування в ЄС стало однозначно складатися на користь перших. Але такий варіант розвитку подій не влаштовував політичну еліту консерваторів: з одного боку, вони вже дуже далеко зайшли, а з іншого – якихось зрозумілих раціональних аргументів щодо відмови від другого референдуму не пролунало – не хочемо й все.

Андреа Лідсом
Андреа Лідсом

Ілюстрацією саме такої позиції стала відставка лідера Палати громад Андреа Лідсом зі своєї посади, вона, власне, мала відповідати за зв’язок роботи уряду та парламенту, в тому числі – представляти урядові законопроекти. І от саме представляти нову угоду про вихід з ЄС місіс Лідсом презентувати відмовилась: ніби вона більше не вірить в урядове бачення процесу. Як кажуть – отака от внутрішня опозиція. Після демаршу однієї з найближчих соратниць, своє невдоволення висловили Мей і частина урядовців – і прем’єрка зрозуміла, що усі її спроби знайти гідний вихід – марні та відмовилася від ідеї нового голосування угоди про Brexit. Як наслідок – в середині дня п’ятниці місіс Мей оголосила що йде з керівної посади в Консервативної партії 7 червня, а далі – буде виконувати свої обов’язки як голова уряду до обрання її наступника. Із цим консерватори тягнути не хочуть та обрати лідера обіцяють до 20 липня, щоб парламент міг спокійно піти на канікули, а уряд – почати роботу.

Як кажуть, здається, все зрозуміло. Але – історія з Brexit стала як свідченням кризи традиційної політики, так і – неможливості знаходження оптимального виходу у штучн створеній ситуації. Тереза Мей однозначно розраховувала повторити шлях Маргарет Тетчер та стати таким собі уособленням класичного консерватизму XXI століття. Але проти неї постала та сама відома всьому світі прихильність британців до традицій та… імперське минуле країни, тобто звичка дивитися на оточуючу реальність трохи зверхньо, вважаючи, що статус колишньої «світової імперії» дозволяє Британії бути трохи «рівнішою» за інші країни. Власне, це було притаманно Великій Британії протягом усьому часу її перебування в ЄС: зберігся і фунт стерлінгів, і особливі економічні права, і певні обмеження на доступ іноземних товарів на британський ринок. Скандальний процес Brexit посварив керівництво країни із Брюсселем, єврочиновники втомилися від непоступливості британської еліти та вирішили у підсумку, що без Туманного Альбіону єдиній Європі буде краще.

Так що, окрім особистої політичної драми Терези Мей, фактично її відставка стала свідченням повного краху британської політичної еліти, що не змогла домовитися та згуртуватися заради майбутнього та збереження гідності країни. Чи є виходи?

Куди піти, щоб не втратити?

Власне, виходів вимальовується три.

Перший – Мей йде, а на її місце приходить наступник, причому прізвища екс-міністра закордонних справ Бориса Джонсона та «свіжевідставленої» пані Лідсом лунають як цілком перспективні. Для цього консерваторам треба зберегти більшість, в тому числі – коаліцію із невеликою партією юніоністів із Північної Ірландії. Інакше – уряд буде працювати в нестабільних умовах та, скоріш за все – рано чи пізно опиниться перед необхідністю йти на дострокові вибори. Враховуючи амбіції того ж самого Джонсона – бути слабким головою уряду він явно не хотів би. Відтак, все одно треба буде домовлятися з парламентом.

Борис Джонсон
Борис Джонсон

Другий вихід – провести таки новий референдум. Але його результати відкриють нову проблему: цілком вірогідно, що більшість учасників буде тепер не проти, а за ЄС – і що тоді треба бути робити Лондону та Брюсселю? Та чи згодні будуть єврочиновники знову займатися «британськими справами»? Схоже, принаймні поки що, новий референдум не вирішує проблему, а продовжує її із новим акцентом та імпульсом.

Третій вихід – це дострокові вибори в умовах, коли реалізувати Brexit через угоду не вдається та починається суцільно анархічний процес в різних галузях. Це однозначно вплине на економіку, доходи, рівень життя британців. І на цьому тлі перемога опозиції в особі Лейбористської партії виглядає майже очевидною справою. А лейбористи були проти Brexit принципово. І що доведеться робити їм – суцільна таємниця, скоріш за все – таки організовувати новий референдум або підписувати нову угоду з ЄС про якісь особливі варіанти співробітництва.

Так що – поки складається так, що Brexit, що виглядав спочатку як прояв політичного ізоляціонізму та популізму перетворився на звичайну всеохоплюючу кризу еліт, що більше приймати продуктивні рішення не спроможні. А значить – доведеться міняти. І особистості, і принципи, і ідеї. Така ціна безвідповідальних спроб послухати «думку народу» щодо ключових питань міжнародної політики, замість того, щоби брати на себе політичну відповідальність..

Віктор Чопа, Київ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-