Лукашенко перед гамлетівським вибором, на кону – доля Білорусі
Є відома теза про те, що якщо за справу береться непрофесіонал, то результат буде або феєрично успішним, або – абсолютно провальним. Кар’єра дипломата для російського військового та КДБшніка Михайла Бабіча стала все ж таки саме провальною. Послом РФ у Білорусі він пробув менше року та усі свої «завдання з Центру» суцільно завалив. Проте, це не означає однозначної перемоги Мінська в цій історії. Адже Путін живе за логікою – «своїх не здаємо» та «мочимо в сортирі». Якщо не в прямому сенсі – то хоча б за політичною логікою.
Чого, крім загарбання Білорусі, хотів Путін?
Відповідь на перше питання – очевидна: влади і тільки влади. Але специфіка російського політичного режиму така, що влада ця має залишатися в руках Володимира Володимировича на абсолютно законному ґрунті. Гратися із конституцією, переписувати собі терміни повноважень чи видумувати якісь там відміни обмеження по термінах – це не його, більше того – всередині самої Росії внаслідок погіршення економічної ситуації та пенсійної реформи рейтинг «вічного» керманича пішов вниз, не говорячи вже про правлячу партію та уряд на чолі із Дмитром Мєдвєдєвим. Але – президентський термін у Путіна зараз ніби останній – і треба щось робити далі. От «світлі голови» адміністрації Путіна і згадали про існування так званої Союзної держави Росії та Білорусі, такого собі незрозумілого утворення, що заснували ще 1997 року. Для чого? Ну, ніби як свідчення інтеграції на пострадянському просторі, а по факту – задля долучення Білорусі до користування економічними ресурсами РФ, передусім, енергоносіями – нафтою та газом. І от зараз у Кремлі вважають, що можна за п’ять вже неповних років значно пожвавити інтеграцію двох країн саме на політичному рівні в рамках цієї Союзної держави та… зробити Путіна 2024 року її президентом. Про це написано вже багато – і це є тою позицією, з якої Путін і веде свої розмови протягом останнього року із очільником Білорусі Олександром Лукашенком.
І не можна сказати, що Олександру Григоровичу такі перспективи подобаються. Він після 2014 року перестав мати клеймо «останнього диктатора Європи» та нарешті налагодив хоч якісь відносини із країнами Заходу та навіть вийшов з-під персональних санкцій, білоруська економіка отримала шанси на інвестиції з Європи. А головне – Лукашенко, як досвідчений політик, розуміє – якщо хтось намагається влаштувати власне майбутнє за його рахунок – то він в цій схемі зайвий. Тобто, давайте відверто зважимо: якщо головним стає президент («голова держради» чи «радміну») Союзної держави, то що матиме президент Білорусі? Та й чи збережеться ця посада взагалі? Якщо ж згадати, що пан Лукашенко перебуває на чолі Білорусі із 1994 року і є першим та на цей час єдиним президентом Білорусі, то його емоції зрозумілі. Більше того, відомою є і мета такого довгого перебування при владі: головним політичним питанням в Білорусі є – до якого часу Лукашенко буде тримати владу? І є відповідь – до Колі, тобто до того часу, коли молодший син президента (йому у серпні виповниться тільки 15 років) буде відповідати конституції за віком щоб обійняти головну посаду. Ну, скажемо так – ще років 15 треба батькові «сидіти». Підсумуємо: у Путіна та Лукашенка прямо протилежна картина майбутнього, а значить – діалог вже майже рік як знаходиться у глухому куті.
Спецоперація, що зазнала краху
Спробою вийти з нього стала ідея Кремля направити до неналаштованого на діалог Лукашенка нового посла – Михайла Бабіча, що до того встиг побути і головою уряду Чечні, і депутатом Держдуми, і постійним представником Путіна у Приволзькому федеральному окрузі. Але головним було інше: пан Бабіч належить до тих кіл російської влади, що вийшли з КДБ та звикли діяти у форматі спецоперацій. От саме спецоперацію і хотіла провести РФ у Білорусі, причому на очах у самого Лукашенка.
Сенс її полягав у тому, що Бабіч одразу по призначенню, спробував стати таким собі особливим та незалежним центром впливу на білоруську політику та економіку. Він, нехтуючи дипломатичними пересторогами проводив зустрічі із представниками білоруських підприємств, бізнесменами, громадянськими активістами, де вів різні розмови про необхідність та користь для Білорусі від поглиблення інтеграційних процесів. Робилося все це публічно, навіть, можна сказати – зухвало.
А паралельно – сам Путін намагався «зламати» Лукашенка «через коліно» на особистих перемовинах чи в Москві, чи в Сочі. Результату – нуль. Що й призвело до загострення відносин Москви та Мінська. Так, саме Бабіч у березні озвучив думку про те, що завдяки штучному заниженню акцизів на тютюн у Білорусі та їх безмитний експорт до РФ – страждає та недоотримає прибутків саме російська економіка, причому – мільярди. На це МЗС Білорусі відповіло послу, охрестивши його «счетоводом» (мовою оригіналу), що подає великі надії. Та відверто висловилося проти позиції та присутності Бабіча у відносинах Москви та Мінська. Новий рік країни зустріли із рішенням про необхідність обкладання митом російської нафти та нафтопродуктів, що експортуються через Білорусь, що зробило їх надто дорогими, відповідно, білоруським посередникам стало невигідно їх продавати. Показовим став бойкот державними ЗМІ Білорусі прес-конференції Бабіча до 5-річчя окупації Криму.
І от, минулого тижня, під час саміту у Пекіні відбулася чергова розмова Путіна та Лукашенка, де нібито була досягнута домовленість: Білорусь погоджується на поглиблення інтеграції, але Лукашенку дають термін у рік, протягом якого Москва не буде втручатися у внутрішні білоруські справи, Бабіча ж – прибирають із Мінська, що і стало реальністю 1 травня. Власне, на перший погляд, Олександр Лукашенко може записати собі такій підсумок в актив, він знову спромігся отримати від Путіна потрібне саме йому рішення. Але…
Не кавалерійським наскоком, а «ізмором»
Відставка Бабіча – це свідчення, що агресивна лінія Путіна у відносинах із Білоруссю не була ефективною. Але, заради справедливості, треба згадати, що саме із Бабічем, в серпні 2016 року вже був пов’язаний дипломатичний конфуз Кремля: майстра спецоперацій хотіли зробити… послом в Україні, але однозначна негативна відповідь на можливість такого призначення від українського МЗС зняло це питання з порядку денного. І от, від відкритої військової спецоперації проти України РФ, як держава-агресор, перейшла до спецоперації повзучої по «поглиненню» Білорусі як незалежної держави. Бабіч спробував бути «поганим поліцейським», але відверто «перегнув палицю», втім саме це йому у Москві ставили як мету.
Власне, про те, що «білоруська карта» залишається актуальною для Путіна є той факт, що новий посол був призначений до Мінська, за спеціальною процедурою, без погодження із відповідними структурами Ради федерації (тобто – в терміновому порядку). Ним став Дмитро Мєзєнцев, який кілька років до того був сенатором від Сахаліну, а ще раніше – губернатором Іркутської області. Але головне те, що він має такі самі давні та добрі стосунки із Путіним – але не по лінії КДБ, а через мерію Санкт-Петербургу першої половини 90-х років, де очолював комітет інформаційної політики. Його біографія малює дещо відмінні від Бабіча фігуру: є там і комсомольський період, і робота в журналістиці, і керівництво «Центром стратегічних розробок»… що готував президентську кампанію та програму Путіну ще 2000 року, та… навіть спробу балотуватися в президенти РФ 2012-го (нездійснена з огляду на ніби велику кількість сфальшованих підписів, зібраних на користь кандидата). Тобто – це людина, яка, очевидно, користується особистою довірою Путіна та має із ним давні особисті відносини, але – людина із суто «штатським» бек-граундом, що має заспокоїти кризову ситуацію. Такий собі – «добрий поліцейський».
Шкільний підручник історії – вам у свідки
В цьому контексті стає куди більш важливим, про що саме домовилися Путін та Лукашенко в Пекіні. Якщо пріоритетом є просто відтермінування початку поглибленої інтеграції, то це шанс для Лукашенка зробити якійсь зовнішньополітичний маневр, наприклад, знайти порозуміння у європейських столицях, тобто якимось чином зацікавити Європу чи США Білоруссю в прямому сенсі цього слова. До речі, треба визнати, що цей процес «європеїзації» країни розпочатий вже декілька років тому. Наприклад, першою формою власне білоруської державності в шкільних підручниках уже називають саме перебування у складі Великого князівства Литовського у середньовіччі. А от період під владою Російської імперії в тих самих підручниках – малюється у кращих традиціях радянських часів – як час феодального гноблення, але не якихось абстрактних селян-кріпаків, а саме білорусів як нації, сюди ж додаються і переповнені емоцій розповіді про національних героїв – «змагаров». Так що – загрозу із сходу після 2014 року Лукашенко відчув цілком вірно. І працює над створенням окремого «білоруського світу». В країні споруджуються пам’ятники литовським князям Кестуту та Вітовту, що свого часу прийняли православ’я та залучили білоруську шляхту до управління державою. При цьому, одна з головних пропагандистських акцій Росії – «Безсмертний полк» минулого року була офіційно відмінена владою Білорусі. Як кажуть – відчуйте різницю.
Але можливий і інший варіант: Лукашенко вирішив просто зробити вигляд, що погодився на умови Путіна (це також неодноразово використовувалося ним як прийом у відносинах із Москвою) та домігся вигнання Бабіча, а далі – продовжуватиме вести свою стратегічну лінію. Це буде значити, що протистояння Москви та Мінська продовжиться та буде поглиблюватися. Москва розпочне відкритий економічний тиск, а білоруському режимові будуть потрібні якісь зовнішні гарантії на противагу. Такий розвиток ситуації фактично буде «калькою» сценарію відносин РФ та України під час правління Віктора Януковича.
Згадайте? Російський «Газпром» «давив» українську економіку кабальним контрактом, до якого якраз уряд Януковича і не мав відношення, примушуючи Україну вступати до Митного союзу, тодішня українська влада вирішила що саме ідея асоціації із ЄС є варіантом на противагу тиску Москви. Далі – знов-таки, всім відома історія про вагання та непослідовність Януковича, що спричинили Майдан, за яким прийшов крах його режиму, окупація Криму та початок війни на Донбасі.
Майдани можливі різні…
А тепер – накладіть цей умовний сценарій на масштаби та реалії Білорусі: економічно вона критично залежна від РФ, зняття преференцій щодо безмитної торгівлі швидко спричинить інфляцію та обвал і без того «проблемног» білоруського рубля, а це – зубожіння населення та крах вже «білоруського економічного дива», яке так широко транслювалося по державному ТБ. І – чим не крок до білоруського Майдану, який може мати як проєвропейський вектор, так й керуватися із Москви?
І Олександр Лукашенко, як найдосвідченіший діючий політик пострадянського простору (після відходу Нурсултана Назарбаєва це стало в прямому сенсі так) ці ризики як ніхто інший розуміє. Відтак, в найближчі місяці йому доведеться приймати, можливо, найскладніші рішення у своєму житті – в якому зійшлися і особиста доля, і доля Білорусі. Практично гамлетівський вибір.
Віктор Чопа, Київ
