Судан: навіщо світовим політикам ходити «в Африку гуляти»?
Зміна диктаторського правління в Судані на військове – з одного боку – типова для африканського континенту справа. Але, якщо взяти більш глобальне, вона цілком може стати черговою «ланкою ланцюжка» у створенні нового регіону світової небезпеки. Де нема місця правам людини та демократії, а трайбалізм та кровна помста – залишаються реальними та ефективними інструментами політичної боротьби.
Who is mister аль-Башир?
Власне, кого ж скинули вчора військовій у Судані? Президент та голова правлячої партії «Національний конгрес» Омар аль-Башир – постать непересічна у всіх вимірах. Владу він захопив майже рівно 30 років тому, 1989 року, так само – шляхом військового перевороту, чотири роки керував штучним органом управління державою, 1993-го – був спочатку призначений, а потім чотири рази переобирався президентом Судану на фактично безальтернативних «виборах» із результатами в межах 65-95 відсотків голосів «за». Достатньо відверто режим його влади визнавався усім демократичним світом як диктаторський, націоналістичний та релігійно фундаменталістський. Керманич сповідує іслам, відтак – усі преференції йшли для племен, що також є мусульманськими, християни ж, що мешкали переважно на півдні країни та темношкірі племена, що також сповідували християнство на інших територіях – зазнавали утисків.
Все це рано чи пізно не могло не вилитися у відкрите протистояння та фактично – громадянську війну. Найогиднішою сторінкою став так званий Дарфурський конфлікт, який тривав ледве не усі нульові роки та фактично набрав всіх ознак геноциду з боку влади Судану проти християн цієї конкретної провінції та півдня країни загалом. Підсумок: під шаленим тиском ззовні та загрозою міжнародного військового втручання аль-Башир погодився на проведення референдуму в південних провінціях про відокремлення – так, влітку 2011 року і з’явилася нова, визнана ООН держава – Південний Судан. А аль-Башир довів, що готовий не тільки вбивати, а й втрачати значні території задля збереження себе при владі.
Світове співтовариство мовчки за всім цим не спостерігало. 2009 та 2010 року міжнародний карний суд вперше в історії видав ордери на арешт аль-Башира (діючого глави держави!) поза територією Судану за військові злочини та геноцид, а ЗМІ дали йому титул «найгіршого диктатора світу» сьогодення. Але – спроби затримати президента Судану не привели до результату: 2015 року його затримали на саміті країн Африканського союзу у Йоганнесбурзі, натомість – за сприяння влади ПАР – дали змогу вилетіти до Хартума. Фактично: Судан при владі аль-Башира був майже ізольованою країною, де панував жорстокий військово-релігійний режим.
Але – була й інша тенденція. Так, наприклад, коли почалося повстання проти такого самого диктатора Муаммара Каддафі у Лівії саме аль-Башир надіслав повстанцям допомогу та після їх перемоги був прийнятий на найвищому рівні у Тріполі. А от 2017-го аль-Башир приїхав вже до Москви, де вів перемовини із Володимиром Путіним. Так що – той ще дипломат.
Зрозуміло, що на такому тлі – міжнародні санкції, ордер на арешт та війна – економічне становище Судану було кризовим. І от з початку цього року на вулиці стали виходити люди, що не бачили перспективи у власній країні. Нарешті, 11 квітня армія вирішила втрутитися у ситуацію та арештувала як аль-Башира, так й увесь його уряд. Новим обличчям влади став міністр оборони та нещодавно призначений перший віце-президент Судану Ахмед Авад ібн Ауф. Як-то кажуть – здається нічого дивного.
Таємничий континент можливостей та протистояння
Але – подивимося ширше. Що, взагалі, ми знаємо про Африку? Здебільшого, що це – цілий континент, що раніше перебував під владою світових колоніальних імперій, що там дуже спекотно та подекуди можна непогано відпочити, але – можна й недорахуватися майна (це у кращому випадку), або – здоров’я та життя (це у гіршому). Проте, одразу за першими враженнями постає більш слушне питання: чому ж ті самі великі держави так завзято розподіляли сфери впливу на цілому континенті, вели війни за землі інших людей та взагалі – Перша Світова, наприклад, мала одною з причин саме протистояння через контроль над африканськими колоніями? А тому що завдяки природним та кліматичним особливостям Африка (крім хіба що Єгипту) в прямому сенсі опинилася на узбіччі світового історичного процесу. І більш просунуті європейці спочатку спокусилися на території, а потім – побачили з усього цього величезний економічний зиск. І почалося те, що всі ми знаємо з підручника як «імперіалістичну політику колонізаторства». Проте, не забуваючи про звірячі злочини англійців, французів та німців та реальне виснаження ресурсів Африки, не можна забувати і про величезну гуманітарну роль, що відіграли колонізатори. Освіта, наука, технології – це те, що було принесене в Африку саме з Європи. І складно сказати як би жив «чорний континент» зараз без них. Тому що уся боротьба за незалежність та нарешті звільнення від колонізаторів у другій половині минулого століття мала ґрунтом саме просвітницьку діяльність та розповсюдження сучасних політичних ідей серед різних народів Африки.
І – незалежність отримали. Та пішли різні країни різними шляхами. Десь, як у Танзанії вдалося налагодити більш-менш реальний демократичний режим із змінністю влади та процедурами. Десь – посіли «вічні» президенти, як наприклад загальновідомий старець Роберт Мугабе у Зімбабве, донедавна – її єдиний керманич. Але здебільшого – влада бралася тими, в кого була у руках зброя, тобто – військовими. Навіть колоніальні адміністрації бачили в цьому певний сенс: ситуація буде під контролем, а економічно – країни і так були залежні від колишніх метрополій. Ця система існувала фактично до кінця «нульових», розподіл сфер впливу проходив по лінії орієнтації на США чи СРСР, але із крахом останнього лояльні йому режими здебільшого перейшли до тої самої військової диктатури. Поки – американці не вирішили «перебудувати» Північну Африку.
До чого прийшли та чим це загрожує?
Ідея екс-президента США Барака Обами «оновити» політичні еліти північної Африки на межі «нульових-десятих» років з самого початку була достатньо ризикованою. Те, що внутрішні проблеми у Тунісі, Лівії та Єгипті були актуальними – факт. Але заміна диктаторських режимів бен-Алі, Каддафі та Мубарака (до речі, кожен мав, як-то кажуть свої особливості) сталася далеко не мирним шляхом, а участь ззовні була відвертою та недвозначною щодо симпатій до опозиції. У підсумку: більш-менш задовільно склалася ситуація у Тунісі, де вдалося привести до влади достатньо демократичний уряд. А от помірковано ісламістський експеримент у Єгипті, де був обраний президентом висуванець «Братів-мусульман» Мухаммед Мурсі призвів, до жорсткого військового протистояння, коли армія на чолі із генералом ас-Сісі просто відсторонила президента від влади, а зараз – він чекає чи буде приведений у дію вже винесений йому смертний вирок. У Лівії – також відома ситуація: Каддафі у могилі, але країна фактично поділена між ворогуючими угрупованнями, а центральний уряд – відверто слабкий. Звісно, це не є виправданням для збереження диктаторських режимів як таких, але визнати відвертий провал американської зовнішньої політики варто. І це – добрячий урок тим політикам, які нібито мають "єдине вірне рішення" ситуації.
От на такому тлі провалу «арабської весни» і постали нові фігури африканської політики. Про єгипетського президента ас-Сісі ми вже говорили. Останній місяць активізувалися сили фельдмаршала лівійської армії Халіфи Хафтара, що давно вийшов із підпорядкування уряду та веде свої війська на Тріполі. Обох військових об’єднує повна недовіра до західних партнерів та – відверта ставка на Москву та пана Путіна як зовнішньополітичного партнера. До речі, контакти Москви та Каїра саме у військовій та економічній сфері за останні роки зміцнилися в рази, а Вашингтон тільки і має аргументом впливу на ас-Сісі ту саму щорічну допомогу від уряду США у 3 мільярди доларів. Але Єгипет вже не є провідником американської політики на Близькому Сході та Африці. Щодо Хафтара у Лівії відомо, що серед його угруповань помітне місце займають російські «військові радники» та загони приватних військових кампаній, що також фінансуються з Росії. Сам фельдмаршал навчався достатньо довго у радянські часи в Москві. Показовим є візит до Хафтара минулого тижня голови уряду Італії Джузеппе Конте, який сам має достатньо відверті промосковські симпатії.
Тепер – маємо зміну влади у Судані. Скажемо відверто: трикутник Єгипет-Лівія-Судан – це дуже потужна сила в Африці апріорі та дуже зручний плацдарм для розвитку експансії далі. Тому що кожна з цих країн – це нафта, газ, запаси золота, руд, інших корисних копалин. А якщо додати сюди ситуацію у Центрально-Африканській Республіці, де ті самі російські «радники» та приватні загони воюють на боці чинного президента Туадере, що не контролює більшу частину території країни? І знову-таки – величезні природні ресурси.
Що ж може протиставити такому сценарію західний світ? Враховуючи анархічну зовнішню політику президента Трампа, здається, єдиною відповіддю на вже складений союз Росії із «поганими хлопцями» різного ґатунку у Африці є єдність та вплив, що мають на ці країни колишні європейські метрополії. Тобто – Велика Британія (Єгипет та Судан), Італія (Лівія), Франція (Центрально-Африканська Республіка). І їм не залишається нічого іншого, як конкретно відреагувати, тому що інакше вони отримають непередбачуване та вороже налаштоване «підбрюшшя» по інший бік Середземного моря. А економічні зиски там цілком може почати отримувати Росія, що дасть змогу триматися диктаторському режиму Путіна й далі, попри усі санкції.
Поки що новий керманич Судану ібн Ауф не зробив нічого дивного: розпустив парламент, ввів надзвичайний стан на три місяці та оголосив, що перехідний період буде тривати два роки, а потім – вибори. Але от буде дуже цікаво, куди із першим візитом поїде пан генерал? І якщо це буде Москва (де й поваленого аль-Бащира радо зустрічали), то російська загроза на новому напрямку стане очевидною. Тож завданням світу тепер й у Африці є те саме – пильнувати та діяти на випередження.
Віктор Чопа, Київ
