«Невидимий батальйон» і НАТО. Помітки на серці

«Невидимий батальйон» і НАТО. Помітки на серці

Репортаж
Укрінформ
Нотатки з показу в Брюсселі документальної стрічки «Невидимий батальйон» про українських жінок на війні

В останній день зими, 28 лютого, в Брюсселі, у штаб-квартирі НАТО відбувся показ документальної стрічки «Невидимий батальйон» – про українських жінок, у життя яких увірвалася війна, які стали пліч-о-пліч з чоловіками на захист власної країни. Це вони, часто позначені у штатному розкладі на посадах кухарів або зв’язківців, виходили на бойові операції, виносили з поля бою поранених солдатів, читали останню молитву для тих із героїв, хто пішов у вічність.

Під час заходу, який відбувся за ініціативи Представництва України при НАТО та за підтримки Клер Хатчинсон, спеціального представника Генерального секретаря НАТО у програмі «Жінки, мир і безпека», ці дівчата зробили крок з екрану просто до глядачів. Ті, хто прийшов того дня у конференц-залу штаб-квартири Альянсу, мали змогу під час перегляду пропустити через себе, через власну душу всі ці дуже людські історії, і після – поглянути в прекрасні очі цих тендітних жінок, героїнь фільму, які бачили справжню війну, смерть побратимів і мстилися ворогам, без сліз, без жалоб та згадок про свою «слабку стать».

За збігом обставин, ця подія відбулась у день, коли стало відомо про відмову України від участі в Євробаченні, головним приводом для чого стало небажання поп-дів «змішувати мистецтво й політику» в контексті заборони заробляти в Росії. Вони «кинули» власну країну лише для того, щоб тішити публіку в іншій країні, яка цинічно й жорстоко продовжує вбивати Донбас і всю Україну, в окупованому Криму топчеться своїми грубими чоботами просто по головах і душах українців, зокрема, цілого кримськотатарського народу.

Справжні ж люди – вони були тут, у Брюсселі. Вони представляли інших справжніх людей, які просто зараз захищають Україну, стримують та відбивають атаки ворога, мерзнуть в окопах Донбасу, ховаються від снайперів та ворожих мін.

Ці дівчата дивилися нам просто в очі. І в серце.

Момент істини

…По екрану пройшли останні титри, змовкли останні звуки музичного супроводу. У залі увімкнулося світло і… зависла тиша. Так буває. Таке трапляється, коли аудиторія ошелешена побаченим. Приголомшена. Коли здатність співпереживати пронизує людину наскрізь, раптово, як постріл, який назавжди змінює особисту реальність кожного та увесь світ довкола.

Щойно люди побачили шість історій. Шість жіночих доль. Розповідь про мужність і скорботу. Ці жінки, успішні у цивільному житті, обрали важку долю солдата, коли на поріг їхнього дому зайшов ворог.

Сержант. На передовій, на самому «нулі», вона почувається краще, ніж у столичній тисняві. Дуже любить життя і вважає війну неприродним станом людини. Коли поряд з нею загинув солдат, вона вперше зрозуміла, що може вистрілити в людину. Якщо не ти, то тебе. Все просто, насправді. Очолює бойовий підрозділ Збройних Сил.

Парамедик. Власноруч на собі «витягла» з того світу десятки людей, сотні навчила надавати першу допомогу собі та побратимам на полі бою. Їй, невіруючій, капелан дозволив читати останні молитви помираючим бійцям, – і ніхто з них не пішов без останньої втіхи.

Офіцер. На її очах гинули побратими. Вона зберігає файли власноруч записаних історій цих полеглих солдат, які пішли, один за одним, десятки з них… Вона не може повернутися до «мирної» роботи економіста, до мирного життя – тут все здається пустим і полишеним сенсу.

Солдат. Струнка, маленька дівчина. Пройшла крізь пекло Луганського аеропорту і ще десяток справжніх битв. В якості штурмового бійця. Очолює ветеранський рух, у свої неповні 30 років.

Доброволець. Колись очолювала молодіжні протести, брала участь у подіях на Майдані. Коли в Україну прийшли російські окупанти – приєдналася до Нацгвардії. Воювала разом з підрозділом Кульчицького. Комісована по здоров’ю. Взяла два «золота» під час Ігор нескорених у Сіднеї.

Доброволець. Після початку війни пішла на фронт, створила волонтерський шпиталь. Завдяки їй більше 200 людей продовжують радіти життю та піклуватися про власні родини.

Ось такі історії. Після завершення стрічки вони, ці жінки у військових одностроях, що сиділи у першому ряду, встали та повернулися до залу. Спокійно дивилися на схвильованих глядачів. Ця пауза не була довгою. Вже за мить зал вибухнув аплодисментами. Посол України Микола Точицький аплодував стоячи. Це була, можна зрозуміти, імпульсивна, але така нормальна реакція…

Андріана Арехта, Дар’я Зубенко, Олена Білозерська, Майя Москвич, Галина Клемпоуз, Яна Зінкевич…. Запам’ятайте ці імена.

Офіційна частина

Перед початком стрічки до бійців «Невидимого батальйону» та до глядачів звернулася заступник Генерального секретаря НАТО Роуз Геттемюллер. Вона говорила про жінок на війні, і, напевно, внаслідок такого потужного емоційного навантаження вже знайомі тези про незмінність політики НАТО на підтримку України у боротьбі з російською агресією звучали якось по-іншому.

Геттемюллер нагадала, що Україна є активним учасником операцій під егідою НАТО, в тому числі в Афганістані й у Косово, а також бере участь у Силах реагування НАТО. В контексті останніх подій довкола Азовського моря, за її словами особливого значення набуває співпраця між Україною і НАТО у сфері безпеки в регіоні Чорного моря. В присутності наших героїчних жінок фраза про те, що реформи дозволять Україні наблизитися до Північноатлантичної родини, сприймалися… майже по-родинному. Зрозуміло, і нашим мужнім жінкам, і присутнім у залі українцям хотілося б чути не лише про «наближення». Але саме такі та подібні до них події сприяють порозумінню не лише на міждержавному, але й на міжособистісному, на людському рівні. І саме це, не менше за критичні реформи, є передумовою для реалізації євроатлантичних мрій України.

Спеціальний представник Генерального секретаря НАТО у програмі «Жінки, мир і безпека» Клер Хатчинсон висловила вдячність українській стороні за можливість перегляду стрічки та спілкування з її героїнями.

«Цей фільм – про жінок на війні. По те, що вони роблять свій величезний внесок у збереження країни, який часто залишається недооціненим та навіть не помічається. Але ці подій завжди відображуються на їхньому житті та на їхній долі», – зауважила Клер Хатчинсон.

Таких українських жінок – тисячі. Представники НАТО нагадали, що за останні кілька років Збройні Сили України відкрили 19 тис. посад для жінок, включаючи бойові позиції, такі як снайпер, кулеметник, водій броньованої машини та інші. 25 тисяч українських жінок служать нині у Збройних Силах, включаючи 3 тисячі – старших офіцерів. Безумовно, це не означає вирішення всіх проблем довкола присутності жінок у армії, але така тенденція є добрим початком, у тому числі й з точки зору опанування підходів країн НАТО до питань гендерної рівності.

Про ці ж речі говорив Представник України в НАТО Посол Вадим Пристайко. Він сказав також просту й зрозумілу річ. Війна змінила все в Україні, вона змінила й саму Україну. Українські жінки – сестри, матері, доньки, – вимушені були також взяти в руки зброю, щоб захистити свою землю. Вони підтримували солдат, вони виносили з поля бою поранених, часто з ризиком для власного життя. Вони переосмислили своє цивільне минуле й майбутнє. І їм не потрібно розповідати, що таке гендерна рівність – вони живуть у таких умовах день за днем.

Просто у публічному секторі штаб-квартири НАТО Українська сторона розгорнула невелику виставку, де, зокрема, були представлені твори художниці Ольги Пермякової, яка створила дуже своєрідну фотовиставку «Камуфлях», саме на прикладі українських жінок-воїнів. Дуже цікавою була ініціатива запросити на захід представників громадської організації «Волонтерський рух Батальйон Сітка» – майстер-клас прямо на місці давала член цієї організації Віта Бублій. До плетіння сітки могли долучитися всі охочі, включаючи Клер Хатчинсон та її помічників. І просто небайдужі люди, які одразу бралися до роботи, коли дізнавалися, що після Брюсселя ця маскувальна сітка буде відправлена за призначенням – у райони проведення операції Об’єднаних сил на Сході України.

Післяслова. Невидима війна.

«Те, що я побачив – вражає. Ця війна триває вже п’ять років, і, скажу відверто, про неї неможливо дізнатися на шпальтах європейських газет, наприклад, у Парижі. Там її просто немає», – ділиться враженнями від перегляду французький офіцер.

Він додає – багато з того, що він побачив у документальному фільмі, зокрема, труднощі повернення людей з війни у цивільні реалії, – все це називається посттравматичним синдромом.

«Наші солдати, які брали участь у бойових операціях, наприклад, в Афганістані – всі вони проходять кілька тижнів курс реабілітації на Кіпрі, до того, як можуть повернутися до власних родин. Це важливо, адже вони мають адаптуватися до мирного життя. Без цього їм буде дуже важко жити у мирному суспільстві», – говорить офіцер.

Він говорить, а пам'ять «підсовує» кричущі випадки неповаги вже до наших молодих ветеранів – що в громадському транспорті, де «бойове» посвідчення викликає глухе роздратування, що в кабінетах місцевих чинушів, які «туди нікого не посилали».

Погано, коли нашу війну не може побачити західне суспільство, занурене у власні проблеми. Набагато гірше, коли цю війну не хоче бачити вже наше суспільство, частина з якого намагається робити вигляд, що війна їх не стосується.

Ви можете скільки завгодно, панове, тішитися власними мотивами щодо Євробачення. Але ціну кожному російському рублю, вами «чесно» і «поза політикою» заробленому, ви дізнаєтеся тоді, коли війна, не дай Бог, прийде у ваше місто, зруйнує ваш дім, покалічить і вбиватиме ваших близьких. Саме ви, власними руками, перетворюєте на реальність таку жахливу перспективу. Тому що саме ви заохочуєте агресора до продовження війни, переконуєте його у тому, що він вчиняє з Україною так «по праву» – мовляв, яка це війна, коли «музи» говорять голосніше за артилерійську канонаду.

І ще про одне. Наші дівчата, ті шестеро, не всі добре знаються англійською. Тому, відповідаючи на запитання глядачів, деякі тези зачитували з листа. Наприклад, про те, що українські солдати на Сході України захищають європейські цінності, і що європейські санкції проти Росії треба продовжувати, щоб стримати агресора.

«А ось цього не треба було робити. Не треба було повчати західних дипломатів», – говорить один із знайомих західних дипломатів. «Ви думаєте, ці відповіді були режисовані?» – питаємо. «Так, ми знаємо, якого ступеня може досягати політичний цинізм», – чуємо у відповідь.

На цій ноті підходимо до однієї з дівчат. «Розсудіть нашу дискусію. Звідки ці тези – про європейські цінності, про санкції? Вам хтось запропонував їх озвучити?», – питаємо. «Ні, ніхто не просив. Ми все це викладали самі. Але ж саме так там думають солдати, там – на Сході. Вони стоять там за ці цінності. Ми йшли на фронт захищати ці цінності, навіть ціною власного життя або здоров’я. Тому що ми маємо залишити європейську країну нашим дітям», – говорить дівчина-доброволець.

Можна було побачити: щось змінилося в очах дипломата, який і без того завжди дуже доброзичливо ставиться до України. Було від чого. Те, що сказала ця мужня українська дівчина, прозвучало як грім на тлі рутинної вже риторики у європейському суспільстві щодо ерозії тих самих цінностей, яка загрожує солідарності та самому існуванню великої Європи.

«Напевно, це не ми вам маємо допомагати. Ймовірно, це нам від вас, українців, варто чекати на допомогу», – зауважив дипломат.

…Нове завжди народжується у боротьбі. Наше суспільство повинно, нарешті, навчитися цінувати та поважати людей, які беруть на свої плечі відповідальність. За захист країни, за майбутнє. За свободу думати й дихати, яку ми не відчуваємо до того, як її у нас відбирають.

Коли ми навчимося шанувати власних героїв, тоді у світі будуть краще шанувати всіх нас. І не доведеться створювати документальні шедеври, присвячені «невидимому батальйону» на «невидимій війні».

Дмитро Шкурко, Брюссель

Фото автора

Приєднуйтесь до наших каналів Telegram, Instagram та YouTube.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-