40-річчя реформ в Китаї: шлях нації, яка навчилась визнавати помилки

40-річчя реформ в Китаї: шлях нації, яка навчилась визнавати помилки

Аналітика
Укрінформ
18 грудня 1978 року пленум КПК розвернув древню країну у напрямку, на якому вона стала економічним лідером сучасного світу

В ці дні, чотири десятки років тому вирішувалася доля сотень мільйонів людей – керівництво китайської компартії обирало новий шлях для країни, що пережила за попередні 20 років дві невдалі спроби швидкими темпами здійснити економічний та політичний ривок. Для реабілітації суспільства знадобилися роки. І от зараз можна підбивати підсумки. Проаналізувати їх тверезо можна лише з урахуванням притаманного саме Китаю історичного досвіду. І виявиться: іншого шляху й не могло бути.

Чого не врахував товариш Мао?

Необхідність швидких, але докорінних реформ у 1978 році була спричинена наслідками політики засновника Китайської Народної Республіки Мао Цзедуна. Власне, ці експерименти Мао можна віднести до категорії усіх програм швидких реформ, що пропагують беззаперечний результат. Тим більше, що, як говориться, «хотіли як краще»…

Зазначмо одразу: усі глобальні експерименти людства в ХХ столітті – це спроба перетворити звичний хід розвитку, прискорити його, згідно з відповідною ідеологією. Те, що результат в абсолютній більшості випадків є протилежним – це як випробування теорії на практиці, яка розставляє усе по місцях.

Мао свого часу помилявся, і це й було визнано на третьому пленумі ЦК Компартії Китаю (КПК) 11 скликання в грудні 1978-го. Після його смерті 1976-го китайське суспільство відчуло неймовірну досі свободу, якщо проводити аналогії – це було як в Радянському Союзі після смерті Сталіна у березні 1953-го.

Мао Цзедун і Йосип Сталін
Мао Цзедун і Йосип Сталін

Китайські керівники були змушені визнати: спроби швидко «перебудувати» Китай форсованими темпами – чи то економічно, чи то політично – не вдалися. Адже ані «великий стрибок» 1958-1960 років, ані «культурна революція» 1965-1976 років не зробили Китай сильнішим ані економічно, ані народили нової політичної якості. Не буде перебільшенням порівняти експерименти Мао із політикою Сталіна в 1930-х роках, але із відповідною специфікою. Та сама тотальна колективізація сільського господарства із паралельним кустарним виробництвом чавуну, абсурдні кампанії цілком серйозної боротьби із горобцями, які нібито шкодить врожаям, конфіскації зерна у селян та як наслідок – голод, що забрав по різним підрахункам до 40 мільйонів життів. А «культурна революція» загалом поставила китайське суспільство на межу громадянської війни: кампанії боротьби проти «шкідливого ідеологічного впливу» та «реставрації капіталізму» набували справді абсурдного змісту – одним з найяскравіших прикладів є кампанія «критикуй Конфуція та Лінь Бяо», коли всесвітнього відомого мислителя стародавнього світу поставили поряд (причому саме як філософа!) із одним із соратників Мао, який претендував стати його наступником. А всі ці «п’ятихвилинки ненависті», тисячі дітей, що зрікалися батьків, знущання та катування, заслання керівників держави слюсарями та механіками на заводи та у комуни. І смерті, смерті, смерті…

От від усього цього 18 грудня 1978 року було вирішено відмовитися. І вийшло!

На шляху до майбутнього не можна поспішати

Отже, що вирішили нові керівники Китаю у 1978-му? Вони подивилися на ситуацію тверезо і без ідеологічних шор та визнали: соціалізм не встановлюється за наказом, до нього суспільство має дозріти само по собі, шляхом реальних перетворень. І тому поступово були відмінені усі заборони на самостійну підприємницьку та господарську діяльність, ініціатива конкретних родин та працівників щодо можливості заробітку стала вітатися, тобто фактично – те, за що апріорі карали при Мао, тепер ставало чи не головною рушійною силою економічного росту, сюди ж додавалися рішення щодо відкриття китайських ринків для іноземних інвестицій – і європейці та американці не змусили себе довго чекати, прекрасно розуміючи як обсяг ринку, так й наявність реально дешевої, дисциплінованої і достатньо кваліфікованої робочої сили. Тож головний натхненник перетворень Ден Сяопін не дарма у молодості уважно прочитав ще тоді не заборонену працю Миколи Бухаріна «Азбука комунізму», де і прописувався рецепт повільного переходу до соціалізму на противагу різноманітним «стрибкам».

Мао Дзедун і Ден Сяопін
Мао Цзедун і Ден Сяопін

Але той самий великий Ден бачив і ключовий сенс попутного процесу такої перебудови: влада має бути передбачуваною та стабільною. А це значить – для політичних перетворень не час, частково можна і Мао критикувати (для цього була спеціально виведена формула – 70% доброго та 30% поганого). Водночас про якесь розвінчання культу особистості чи то втрату монополії КПК на владу не йшлося. Але про Мао та його партію припинили говорити «із придиханням», і до особи, і до політичного угруповання почали ставитися як до об’єктивної реальності, відходячи від «сакралізації» і людей, і ідей.

І от до чого прийшов сьогодні Китай, через ці 40 років? Це друга економіка у світі з усіма шансами стати першою, це ядерна держава, це – реальна «майстерня світу», що виробляє усе – від колись знаменитих китайських термосів («з квіточками») – до комп’ютерів, альтернативного (а значить – дешевшого) програмного забезпечення, найсучаснішої зброї і будівельних технологій майбутнього, які стали реальністю. Це країна мільйонерів та тих, хто продовжує жити у віддалених від цивілізації поселеннях, що сконцентровані в провінціях і де ще є величезні проблеми із інфраструктурою, але є й дуже перспективні ринки, величезні запаси корисних копалин та енергоносіїв. Є, до речі, в Китаю, як і у всьому світі, і неподолана досі корупція, але всім відомі жорсткість, навіть жорстокість, боротьби із нею. Продовжується і правління однієї політичної сили, хоча КПК зараз – скоріше державний інститут, аніж політична структура.

Це все складалося тисячоліттями

Що ж, історичний досвід – на боці сучасного китайського керівництва, нащадків і послідовників тих, хто ухвалював рішення далекого уже 1978-го. Адже, щоб там не говорили, хрестоматійній західній демократії не реально «автоматично» прижитися там, де й поняття про таке не було ніколи.

Судить самі. По-перше, усі форми китайської державності – це велика централізована держава, періоди боротьби за владу в ній завжди супроводжувалися кривавими конфліктами. Тобто, до цього звикли, значення людського життя перед інтересами народу та держави не є самоцінним на противагу європейській традиції.

По-друге, китайська влада завжди буда міцною та сконцентрованою всередині самої себе. Відкриття Піднебесної для зовнішнього світу було неоднозначним і складним кроком для величезної країни. Саме непродумане відкриття Китаю у другій половині ХІХ століття призвело до ослаблення держави та подальшого поділу її території на чужі сфери впливу. Саме це стало першопричиною як національно-визвольного руху, так і китайсько-японського та китайсько-європейського протистояння. А тому знову-таки – історичний досвід не дозволяє китайцям ставити на класичну демократію західного зразка.

По-третє, все в Китаї йде природньо і якість життя покращується, причому реально. Що цьому протиставиш? Поки що – особливо нічого і світ погоджується із існуванням комуністичної держави, яка глобально увійшла до світової економіки та навіть диктує в деяких питаннях свої умови.

А головною пересторогою на цьому 40-річному шляху є небезпека пропустити момент, коли треба буде робити наступний крок – цього разу в політичному та гуманітарному аспектах І зробити це буде необхідно саме для подальшого посилення та піднесення впливу великої країни. Адже саме Китай довів: усьому свій час.

Олександр Севастьянов, кандидат історичних наук

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-