Сто років закінчення Першої світової: для України вона триває досі
...Тому й війна, на жаль, залишається одним з засобів продовження політики.
Перша світова війна стала останньою подією в історії «старого світу», саме 11 листопада 1918-го була підведена риска (На першому фото: Комп'єнське перемир'я — договір про припинення воєнних дій між Антантою і Німецькою імперією, що ознаменував завершення Першої світової війни - Ред.) - і «новий світ» почав зводитися на уламках колишніх імперій. Проте, сучасність доводить: далеко не всі з тих проблем вирішені досі, далеко не усім світовим лідерам подобається загальний порядок та місце їх країн у ньому. А щодо України – то та війна триває досі. Адже Росія, до якої вона входила, єдина зі світових імперій, що досі не здатна зректися імперських фантазій, а відтак не визнає і українського права на входження в сім’ю незалежних держав, утворених на місці демонтованих імперій.
Що ділили сто років тому?
Відповідь на це питання найточніше сформулював Володимир Ілліч Ленін, що влучно та справедливо схарактеризував Світову (тоді ще без номера) війну як «імперіалістичну». Дійсно, головні її учасники – світові імперії, чия епоха розквіту тривала вже третє століття - билися між собою за нові території та ресурси, тільки Сербія та Бельгія у прямому сенсі захищали власне право на існування, всі інші – хотіли відібрати у сусіда собі.
Чи були праві та неправі у тому конфлікті? Хто мав моральну перевагу? Знов-таки – відповіді негативні: жодна з великих держав не брала до розрахунку не те що іншу позицію, не кажучи вже про інтереси народів, підкорених колись при будівництві імперій. Все це помножувалося на шовінізм і вибухало небаченою досі ненавистю одне до одного саме європейців, які вважали себе засновниками світової цивілізації та культури. Війна, тривалість якої усі її учасники розраховували «десь на півроку», за чотири з лишком роки зруйнувала Європу як таку, в прямому сенсі цього слова, сучасники не могли повірити в те, що нерозуміння та відсутність діалогу можуть зайти настільки далеко.
Кожна сторона ставила собі завдання, виконати які не була спроможна. Велика Британія хотіла безумовного визнання і закріплення свого лідерства у світовій економіці (завдяки ресурсам колоній) та технологічному розвитку, Франція та Німеччина поставили собі за мету обопільне знищення як таке, Австро-Угорщина хотіла (невідомо, щоправда, для чого) розширити і без того складну, важко керовану «клаптикову ковдру» своєї держави, додавши до неї балканські народи, Османська Порта чомусь вирішила згадати часи, коли вона була здатна погрожувати усій Європі, Сербія та Болгарія змагалися, хто з них може бути гегемоном на Балканах, Росія – вкотре захворіла на віру, що таки зможе реалізувати свою нав’язливу мрію про контроль за Босфором та Дарданеллами.
Ірраціональність кожної з перелічених цілей очевидна не тільки з висоти сьогодення, вже тоді, досить скоро після початку всесвітньої бійні, стало зрозуміло – ця війна просто знищить існуючий світовий порядок як такий, а учасників м’ясорубки історія просто «спише» за неактуальністю. Так і сталося – чотири імперії – Германська, Австро-Угорська, Османська та Російська з цієї війни в прямому сенсі «не повернулися». З переможцями – Британською та Французькою імперіями це сталося на історичну мить пізніше, протягом наступних двох-трьох десятиліть. І не в останню чергу тому, що з війною 11 листопада 1918 року покінчено не було: переможці вирішили «відігратися» на переможених «по повній» та відкрили цим дорогу мілітаризму, тоталітаризму, фашизму та нацизму. Переможених підштовхнули до спроби перегляду таких підсумками Світової війни і, вони, зробили її Першою Світовою, розпочавши Другу.
Так, «Новий світ», що нібито простився із власним минулим, спробував створити механізми недопущення подібних конфліктів, але Ліга націй дуже швидко перетворилася на «міжсобойчик», а новопосталі тоталітарні монстри – що Німеччина, що СРСР – зневажили усі ці спроби «міжнародного співтовариства» триматися у рамках та грати за правилами. Право сили знову ставало універсальним засобом вирішення усіх питань – Гітлер і Сталін може й не були великими інтелектуалами, але робити висновки вони були цілком здатні.
Власне, чи зробила Європа висновки через сто років? Відповідь неоднозначна, але все ж таки, здається, ствердна. Емануель Макрон та Ангела Меркель, що разом покладають вінок на меморіалі усім загиблим є свідченням того, що повторення жахів війни не має бути. Проте, присутність на заходах Володимира Путіна цю впевненість значно применшує.
Україна: сто років в «обіймах смерті»
«Український вимір» Першої Світової – це історія про братовбивчу війну як таку. Українці були розділені між Росією та Австро-Угорщиною, мільйони були мобілізовані до відповідних армій та були змушені воювати одні проти інших. До речі, показовою була й поведінка української громадської еліти, що повністю підтримала свої імперські уряди. І дещо парадоксально читати зараз статті Симона Петлюри чи Івана Франка, що присягали на вірність імператорам Ніколаю та Францу-Йосипу, де й закликали українців «гідно виконати свій обов’язок».
Україна стала головним театром військових дій Східного фронту Світової війни. Саме тут російська армія в 1914-му провела масштабний наступ, що дозволив Романовим тимчасово окупувати Галичину та Буковину та, до речі, врятувати Францію від реально швидкого розгрому. Але вже 1915-го саме в Галичині сталася одна з найбільших військових поразок Росії у цій війні – і довелося віддати і Львів, і Чернівці. І після цього жодних перемог на Східному фронті Росія вже не мала, війна стала справжнім випробуванням та врешті-решт поставила крапку в існування монархії. Але не імперії…
Нова республіканська влада у Петрограді та Москві не вважала, що воля є потребою для усіх народів, не лише для російського. І тому українська державність у революційні роки наразилася на шалений спротив Росії. Щодо «українського питання» непримиренні вороги – червоні та білі – були напрочуд єдиними. Але більшим «демократом» у цьому питанні був знов-таки той самий Ленін: на словах він був за право «право нації на самовизначення», а по справах – серед політичних партій в Україні не було тільки більшовиків. Есери, меншовики, кадети – усі мали або «українську» версію, або відповідні союзницькі структури, тільки більшовики навіть для виду не робили «української філії», а КП(б)У – і та була створена офіційно у Москві. Те саме маємо і тепер: Росія маніакально не може відпустити Україну із «обійм смерті», причому пояснення цього небажання є суто ірраціональним - має бути лише по-нашому і все.
Імперії не життєздатні в сучасному світі. І виживає та робить успіхи якраз той, хто вміє вчасно зупинитися та подивитися передусім на себе, вдосконалити власне життя, зробити його дійсно якісним та конкурентноздатним. Так завжди робили США, але вони й були засновані як антиімперія, до цього через величезні втрати прийшли Велика Британія, Франція, Німеччина та Японія, пріоритет внутрішнього розвитку та через нього виходу у лідери є природнім для нинішніх Китаю та Туреччини. І ось цей сучасний світ і має шанс на успіх. Той же, хто досі впевнений, що справжня сила у ракетах та загарбанні чужого, приречений на поразку.
Сторіччя закінчення Першої Світової для України – це сторіччя боротьби за волю та незалежність. Вона триває для нас, ця війна. І фронт її зараз не тільки на Донбасі, він проходить скрізь – в громадській думці, в ЗМІ, в політичних «розкладах». Треба пильнувати: ворог використовує кожну можливість задля реваншу та повернення України до «обіймів смерті». А в них, як відомо, життя для нас нема апріорі…
Віктор Чопа. Київ
