Цінність боротьби. Яким буде світ після Джона Маккейна?

Днем раніше його сім’я оголосила, що він припиняє лікування від раку, з яким боровся протягом останнього року.

Багато заслужених слів вдячності вже були і ще будуть сказані великому другові, який був з українським народом у його найскладніші часи. На оточеному внутрішніми військами і “Беркутом” Майдані, за сотні метрів від позицій супротивника у зруйнованому російською артилерією Широкіно. А хіба отримала б Україна зброю і військово-технічну підтримку від США, якби не Маккейн? A friend in need is a friend indeed. Друг пізнається у біді.

Чому сенатор США, легенда американської політики, ветеран в’єтнамської війни, так палко підтримував Україну – яка знаходиться, здавалося б, так далеко від Вашингтона?

Маккейн поділяв ті ж цінності, які поділяють українці. Саме ці цінності вивели людей на Майдан. Завдяки їм Україна не капітулювала перед обличчям збройної агресії Росії. Цінності, які одні й варті боротьби. Зараз їх модно називати “банальними”. Це віра у свободу і демократію. Віра у те, що зло має бути покаране. Переконаність, що надія залишається завжди. Навіть коли вірогідність вижити складає один відсоток. Один відсоток – це все-таки не нуль.

Цінності не з’являються самі собою. Вони є підсумком екстремального виживання тих, хто не здався попри всі обставини. Хіба не після м’ясорубки Другої світової війни відродились у сучасному вигляді цінності свободи, демократії і прав людини? Цінності викопують із пилу руїн. Мов “Адажіо” Альбіноні, яке, за легендою, знайшли на згарищі Баварської бібліотеки у вщент розбомбленому Дрездені.

Чи ми справді зрозуміли Маккейна тільки в останні роки? Коли багатьом українцям довелося пройти приблизно через те, що він пережив у полоні у Північному В’єтнамі, де провів п’ять років, більшість з яких були або катуванням, або очікуванням тортур? Де він прокидався у калюжі крові, де його примушували записувати зізнання на камеру? Де він, кінець-кінцем, відмовився від пропонованої свободи, вимагаючи звільнення всіх полонених американців?

Війна змінює людей. Всіх по-різному, але є дещо спільне. Це ставлення до страху. “Відвага - це не відсутність страху. Це здатність діяти, незважаючи на страх”, – говорив Джон Маккейн. Війна привчає поважати страх, слухати його, і лише потім – долати. Війна навчає вірити навіть тоді, коли вірити вже, здається, немає сенсу.

Чи не тому він був поряд у наші найтемніші моменти, не чекаючи, куди поверне ситуація? Дзвонив, аби висловити підтримку протестуючим уже 22 листопада 2004 року? Був на Майдані вже у грудні 2013 року? Був з українськими військовими на передовій напередодні нового 2017 року? Коли у західній пресі щотижня публікувалися хитромудрі плани капітуляції України? Який вражаючий контраст із більшістю західних політиків! Тих, які обережно висловлюють підтримку Україні лише після довгого очікування. Лише переконавшись, що Україна не розвалиться сама собою і не позбавить їх головного болю! “Та дайте вже Україні зброю… Вони готові боротися самі, їм просто потрібна зброя… Оскільки європейці залежні від Росії – вони багато тут не зроблять… Господи боже ж ти мій, невже ми не можемо допомогти цим людям захистити себе?...” –  казав Маккейн у прямому ефірі 31 серпня 2014 року.

З Маккейна можна взяти приклад не лише безкомпромісної боротьби з ворогами, але і ставлення до опонентів. Під час виборчої кампанії 2008-го року, в одному зі штатів прихильниця Маккейна сказала йому: “Я не можу довіряти Бараку Обамі, бо він араб”. Маккейн забрав у неї мікрофон: “Ні, мем, він хороша людина і сім’янин. Він американський громадянин, з яким я - так сталося - маю розбіжності з фундаментальних питань”. Мабуть, чітке розуміння того, хто є ворогом, йде у комплекті з усвідомленням, що опонент всередині країни ним не є. Тут є чому повчитися багатьом українським політикам.

Яким буде світ після Джона Маккейна? Мене непокоїть ця думка. За нинішньої кризи лідерства і принциповості у політиці, втрата Маккейна справді загрозлива. За висловом журналу “Нью-Йоркер”, він був “останнім консервативним романтиком США”. Людиною, яка беззастережно вірила не тільки у міць Америки, але й у її покликання нести ідеали свободи і демократії у світі. Нинішній президент США має зовсім інші уявлення. “Америка передусім!” – із таким гаслом він йшов у президенти і переміг. Республіканці Трамп і Маккейн завжди були затятими опонентами. Президент називав сенатора “несправжнім героєм”, казав, що “надає перевагу військовим, які не бували у полоні”. Не дивно, що незадовго до смерті Маккейн попросив кількох близьких людей не запрошувати президента Трампа на похорон.

Звісно, не час здіймати руки у повітря і галасити: “На кого ти нас залишив”. Просто тепер ми маємо бути настільки ж принциповими, яким був Джон Маккейн. Вірити і боротися за наші цінності, незважаючи ні на що. Навіть тоді, коли віри майже не лишається. Навіть тоді, коли шанси одновідсоткові. Один відсоток – це все-таки не нуль.

Георгій Тихий, журналіст Українського національного інформаційного агентства "Укрінформ"

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства