Ердогану байдуже, що референдум розділив Туреччину навпіл
Реджеп Таїп Ердоган, домігшись позитивного для себе результату недільного референдуму в Туреччині, документально зафіксував свою політичну перемогу, здобуту влітку минулого року після придушення невдалої спроби військового перевороту. З листопада 2019 року, після нових виборів президента країни, конституційні зміни, які встановлюють нову структуру влади, почнуть діяти. Влада президента, а ним майже напевне знову стане Ердоган, стане практично безмежною.
З огляду на мінімальну перевагу, здобуту Ердоганом на референдумі, зараз дуже часто запитують: а як він думає єднати турецьке суспільство, як долатиме неминучий опір тієї її половини, яка сьогодні програла референдум? Відповідь очевидна, бо єдино можлива: Ердоган застосовуватиме силу. Тобто, нікого ні з ким єднати в сенсі вмовлянь і пропозицій компромісу він не планує.
А сила на його боці. 48 з хвостиком % голосів проти "конституції Ердогана" тільки на папері виглядають як потужня сила, тим часом, це всього лише відсотки, не скріплені організаційно, а тому практично безпорадні проти державного механізму насилля, яке сьогодні повністю в руках Ердогана. До речі, те, як турецька опозиція протестує проти офіційних підсумків референдуму, чудово це підтверджує.
Тож Ердоган майже напевне просто знехтує цими 48%, стратегічно його подальші дії нічим не відрізнятимуться від тієї ситуації, якби на референдумі він здобув усі 100% підтримки. Зрештою, іншого варіанту дій у нього просто нема. Все інше - буде відступом Ердогана від своєї основної мети (концентрація влади в одному центрі), і буде однозначно розцінене всіма як його слабкість. Згадайте, коли Віктор Янукович переміг на президентських виборах з мінімальною перевагою, у нас теж дехто стверджував, що він буде вимушений рахуватися з опозицією. А він не рахувався, бо не для цього здобував президентську владу, почав порушувати законні процедури ледь не з першого тижня при владі, протиснувши свій уряд без коаліції, потім "нагнув" Конституційний суд, повернувши собі "кучмівські" повноваження, а потім і свою суперницю на виборах засадив до в'язниці, абсолютно не зваживши на те, що за неї віддали голоси ненабагато менше виборців, ніж за нього.
Досі Ердоган успішно застосовував силу. Тим більше, що сьогодні у Туреччині щось не видно, хто здатен на силу Ердогана відповісти своєю. Політична роль армії, яку їй давала конституція Ататюрка, нейтралізована, опозиційні політичні партії виявилися надто слабкими, громадянський опір - недостатнім, щоб зупинити сповзання країни від демократії до авторитаризму.
Не такою очевидною є відповідь на питання: а що буде з Туреччиною Ататюрка, з якою нині так рішуче розправляється Ердоган? Тією Туреччиною, котра за сто років хоч і не утвердилася остаточно (що, власне, і показав референдум), але, безумовно, пустила глибоке коріння. Сто років зовнішньополітичної орієнтації на союз із державами Заходу, сто років внутрішніх змін, зразком для яких теж були країни Заходу, не минають безслідно. Можна придушити масові демонстрації, можна змінити конституцію, ввести смертну кару, але як розвивати країну економічно без демократії? Тим більше, що кінцева мета Ердогана, заради якої він наважився на радикальну зміну політичної структури влади, полягає не лише у зміцненні особистих владних позицій, але й у перетворенні Туреччини на безумовного лідера у геополітично найскладнішому регіоні світу - Близькому Сході, де свої інтереси мають найпотужніші світові держави. Це омріяне лідерство не здобудеш і не утримаєш без міцної економіки, котра, в свою чергу, неможлива без демократії західного зразка і без залучення новітніх західних технологій (а референдум вже остаточно розсварив Ердогана з Євросоюзом). У Туреччини немає величезних запасів енергоносіїв (як у Росії чи Саудівській Аравії), на продажі яких можна було б збудувати військову міць, яка б переважала конкурентів у змаганні за вплив на Близькому Сході.
Історія знає немало прикладів, коли політичний авторитаризм давав позитив для економіки країни. То й же Ататюрк був авторитарним правителем, і Лі Куан Ю з Сингапуру аж ніяк не був демократом, і чилійський генерал Піночет, навіть в історії СРСР політична централізація забезпечила прискорену індустріалізацію країни. Однак цей позитив завжди обмежений у часі і часто занадто дорого коштує, а головне - не дає гарантії сталого розвитку. Раніше чи пізніше авторитаризм обов'язково стає гальмом економічного зростання. Чи є у нинішньої Туреччини запас часу, протягом якого політична централізація підштовхне економіку вперед, і чи взагалі є об'єктивна потреба саме так підштовхувати - надто складне питання, на яке просто не може бути однозначної відповіді.
Наразі очевидне одне: Ердоган кардинально змінює країну. А чи відповідає напрям цих змін національним інтересам Туреччини? - питання, повторимо, наразі риторичне. З точки зору Європи - не відповідає. Але кожен сам коваль свого щастя. Розбиратися з дилемою - яка Туреччина краща - Ататюрка чи Ердогана? - доведеться самим туркам. Туреччина достатньо потужна країна, щоб цей вибір хтось зробив за неї.
Юрій Сандул. Київ
