Донеччина туристична: море, гори, печери і трішки урбаністики

Донеччина туристична: море, гори, печери і трішки урбаністики

Укрінформ
Досвід відпустки в епоху пандемії

Коронавірус владно втрутився в плани на відпустку. Спочатку довелось відмовлятися від знайомства з Європою; потім скасував поїздку в Західну Україну. Аж тут несподівано прорізався внутрішній голос і почав тиснути на рештки совісті. «Ти, – безпардонно заявив він, – давно вже заманюєш читачів незрівнянними красотами Донбасу. От і чеши сам туди, куди весь час намагаєшся їх послати…» Аргументів проти не знайшлось, й автор цих рядків, трохи повагавшись, здав квитки на потяг і зазбирався до рідної й близької (в тому числі географічно) Донеччини.

ПЕРЛИНА БІЛЯ МОРЯ У МЕТАЛУРГІЙНИХ ДИМАХ

Найбільшим і, мабуть, найпривабливішим містом підконтрольної Україні частини Донеччини є Маріуполь. Сама лише наявність моря вартує більше, ніж усі чесноти нинішнього обласного центру Краматорська разом зі стотисячним Слов’янськом. На схід від міста сьогодні краще не потикатись – війна. А от якщо трохи проїхати на південний захід, то можна опинитися в Білосарайському орнітологічному заповіднику. А на північному заході – унікальні Кам’яні Могили. І взагалі, за час свого панування «донецькі» таки зробили із азовського узбережжя доволі розвинену курортну зону: Мелекіно, Урзуф, та ж Білосарайська коса.

Хотів описати тут власне Маріуполь, але вчасно збагнув, що цього не варто робити саме в жовтні: будь-які оцінки недобросовісний спостерігач може потрактувати, як пропаганду в нинішній виборчій кампанії. Хоч на користь нині діючої влади, хоч проти неї. Але вихід із цієї колізії таки знайшовся. Адже можна описувати те, чому належної уваги не приділяла ні колишня міська влада, ні нинішня. Та й на майбутню, чесно кажучи, нема великих сподівань.

Почну з того, що «за царя» місто мало повітовий статус, а це тоді важило набагато більше, ніж статус нинішнього райцентру. Та й повіт був непростий. Великий порт, багаті купці (греки взагалі мали до торгівлі дещо більший хист, аніж українці). Наприкінці позаминулого століття до Маріуполя підвели залізницю і почав видавати першу продукцію один із найбільших металургійних заводів імперії – «Русскій Провідансъ» (дочірній підрозділ «Провідансу» бельгійського, «нащадком» якого сьогодні є відомий завод ім. Ілліча).

Це я до того, що тут вистачало багатих людей, які могли дозволити собі будівництво цілком на рівні тодішніх архітектурних стандартів. А в пізніші часи два металургійні велети – завод Ілліча й дітище перших п’ятирічок «Азовсталь» активно забудовували Маріуполь (після 1948 року – Жданов) будинками в стилі «сталінський ампір». Останні десятиліття до цього стилю ставлення якесь зневажливе. А дарма. Йосип Віссаріонович не сам же проєктував житло для своєї номенклатури. Цим займались або вцілілі «могікани» архітектури пізньої імперії, або прямі їхні учні. І виходило це в них доволі непогано.

Спеціально не рахував, але в мене склалося стихійне враження, що в місті біля моря таких будинків навіть більше, ніж у Донецьку. Тільки там їх весь час пестували й леліяли (можливо, тому, що вони розташовані в самому центрі), а тут вони стоять по 65-70 років без піклування міста і лише припадають пилом, на який такі щедрі металургійні гіганти. І все одно виглядають велично. Як витворам ампіру й належить.

«ПРОЙДУСЯ ІТАЛІЙСЬКОЮ…»

Слід сказати, Маріуполь таки виборсується з-під гнітючого впливу Донецька. Початок цьому поклав колишній хазяїн заводу Ілліча Володимир Бойко ще до того, як на Печерських пагорбах отаборився двічі несудимий проффесор. Спорткомплекс «Іллічівець» якщо й поступається «Донбас-Арені» імені Ахметова в Донецьку, то хіба що виразністю зовнішніх форм. Вдячні містяни поставили біля стадіону бюст покійному директору і Герою України.

Але повернуся до забудови часів царату. Не хочу ображати перлину біля іншого моря, але там чи не кожного року з’являються повідомлення про обвалення старих будинків. А про подібні катастрофи в Маріуполі чути не доводилось. Мабуть тому, що тут будинки ставили з високоякісної цегли – а там з каменю-ракушняка. Причому маріупольські виглядають як не святково, то – солідно. А якщо їх трохи підрихтувати, підштукатурити, пофарбувати? Або хоча б протерти якимись новітніми мийними засобами…

Найбільший – якщо не помиляюсь – і найвеличніший будинок того часу стоїть на вулиці Італійській. Перший корпус Приазовського державного технічного університету (колишнього Ждановського металургійного інституту). Вулиця не випадково має таку назву: тут дійсно жили італійці з початку ХІХ століття, і дехто з них займався виробництвом… макаронів з місцевих твердих сортів пшениці. Зокрема – Антон Гарібальді, який спочатку жив у Таганрозі, а потім став консулом Сардинського королівства в Керчі. Це не той Гарібальді, що став героєм визвольної боротьби Італії, це його рідний дядько. Що Джузеппе бував у нього в Таганрозі – відомо; а чи ступала нога героя на землю Маріуполя – свідоцтв цьому нема. Хоча цілком міг би, оскільки на той час працював на суднах, і його корабель запросто міг заходити в маріупольський порт.

На що ще звернув увагу: вхід до багатьох подвір’їв у цій частині міста прикрашають старовинні арки. Під деякими з них можна побачити стулки воріт, під більшістю їх уже давно немає, хоч непогано було б зберегти їх як елементи декору. А раптом міська влада захоче всерйоз заманювати сюди туристів. Сорок років тому в місті Жданов існувала кав’ярня «Старий Маріуполь». Нам, студентам-практикантам, вона подобалась через інтер’єр у старовинному дусі й відповідну атмосферу. От якби вулиці Італійську, Грецьку, Георгіївську… та навіть Митрополичу заповнити подібними кав’ярнями у відповідному стилі. Зобов’язавши господарів підтримувати фасади будівель у святковому вигляді. Уявіть: тратторія (італійський заклад громадського харчування – ред.) «У Гарібальді» на Італійській. А якщо в Римі хтось висловить невдоволення, завжди можна сказати: «Це не про вашого героя йдеться. Це – наш макаронник».

Щодо моря… Море я бачив. Щоправда, до води не спускався – фотографував із мосту над залізничними рейками, що відрізають центральний міський пляж від решти Маріуполя. Моржів на пляжі не помітив, хоча осіннє повітря прогрілося мало не до 30 градусів. Очевидно, основна маса плавальників працювали: день був будній.

ГІПСОВА ЕПОПЕЯ

Природно, що після моря шлях мій проліг у гори. Оскільки поблизу Маріуполя гори є лише в Кам’яних Могилах, де я вже побував цим літом, довелось перебазуватись до Бахмута. Про який я теж розповів, хоч, як виявилось, далеко не все. Чому Бахмут? Так вийшло, що буквально за кілька днів до відпустки я довідався про існування так званих Іванградських печер. Село з назвою Іванград розмістилось на південній окраїні повітового міста. А за селом – гори. Не надто високі, проте з надглибокими печерами.

Печери вважаються штучними, і це загалом так і є, хоч я не ручуся, що починались вони з невеличких нір як не в доісторичну епоху, то, принаймні, в ті часи, коли запорожці почали розробляти бахмутські соляні родовища. Адже на той час у цих степах ще панувала Ногайська орда. І вже згодом, десь на самому кінці позаминулого століття, місцеві купці здогадались, який скарб схований у них практично під ногами. Скарб цей зветься гіпсом, причому видобувати його виявилось напрочуд легко. Заганяєш у печеру підводу, нарубуєш кайлом потрібну кількість сировини – і вези на завод.

Історія зберегла прізвища пізніших гіпсових «магнатів»: Французов, Абрамович (це сімейство ще й пиво тут варило), Фарке... Люди солідні, вони систематизували видобуток, проклавши штольні. У радянські (довоєнні) часи, кажуть, під землею проклали рейки і возили гіпс вагонетками. А потім – чи то гіпс став радянській владі непотрібним, чи забули включити Іванградський рудник у план на наступну п’ятирічку. Однак рудник покинули; селяни перебралися до найближчих міст – благо, їх на Донеччині повно. Нинішні мешканці Іванграда – переважно дачники, для яких історія навколишньої місцевості не дуже цікава. Тож ні історій, ані легенд про печери ми не почули.

…Професія журналіста, окрім усього іншого, цінна тим, що у кожному місті знайдеться як не друг, то добрий колега, який завжди готовий допомогти. Зокрема в Бахмуті живе моя колега, з якою працювали разом в одному луганському виданні. Вона радо зголосилась стати провідником, але «світитись» на всю країну чомусь не схотіла і навіть відмовилася підібрати собі псевдо. Тому зватиму її тут максимально коротко: Лана. Ми з нею доїхали на таксі якраз туди, де закінчується асфальт; далі пішли пішки й зустріли чоловіка, який виявився настільки товариським, що розвернувся на 180 градусів і пішов з нами.

Чи то йому не вистачало спілкування, а може, це в нього – професійне: Олександр – як він представився – альпініст із Харкова. Підозрюю, саме альпіністський інстинкт не дозволив йому залишити двох дилетантів без опіки в не зовсім безпечній екскурсії. Взагалі-то його запросило місто для виконання специфічної роботи: підготувати стіни дев’ятиповерхівок під створення муралів. У процесі спілкування із замовниками він і дізнався про існування печер.

ПЕЧЕРИ ХОВАЮТЬ СВОЇ ТАЄМНИЦІ

Входи до колишнього рудника давно втратили будь-які ознаки колишнього гірничого підприємства і більше нагадують отвори схованки племені пітекантропів. Або казкового дракона. Слід зазначити, дракон будь-яких габаритів доволі комфортно розмістився б у цьому розкішному підземеллі. А якщо якийсь заблудлий лицар пришвендяє здійснювати черговий свій подвиг – можна пірнути під воду. Деякі старі виробки ґрунтовно затоплені, причому вода в них доволі прозора. А можна такого сміливця-лицаря поховати під купою каміння, обваливши стелю – нам зустрілось кілька таких обвалів. А стелею в деяких місцях уже побігли нові тріщини.

Лана знайшла кілька пластів, через каміння яких пробивалося світло її ліхтарика. Пізніше, на поверхні, на сусідній горі, вона знайшла зовсім прозорий уламок. Заглянувши в Google, дізнався, що є подібні різновиди гіпсу. Шкода. Хотілося думати, що знайшли щось більш коштовне.

Олександр виявився настільки компанійським, що запропонував повертатися до Бахмута його автівкою й довіз просто до місцевого краєзнавчого музею. Сам музей закритий на ремонт, але на місці була його директорка Олена Смирнова. У неї ми й дізнались кілька наукових фактів про щойно відвідані нами печери. Я сподівався почути бодай пару легенд. Олена Анатоліївна (мені так здалося) як місцева жителька щось таке знає, однак, як науковець, втрималася і виклала тільки достовірно встановлені факти.

– У руднику – три галереї. Усі вони дуже цікаві, бо там і мікроклімат, як ви розумієте, свій, і дуже колоритні місця. Туди й лисички забігають, і кажани оселяються. Перерозподіл водних ресурсів на нижній галереї теж є. Вода специфічна за присмаком і, я вважаю, що навіть за щільністю трошечки інша. Повітря стає більш насиченим. Принцип схованки там присутній, тому – нам так здається – ці галереї могли таки слугувати для когось схованкою.

А ще вона повідала, що за сталінських часів видобуток гіпсу здійснювали ув’язнені. Не уранові шахти, але умови роботи були такими, що жертви були неминучі й у чималій кількості. А ще, подейкують, за німецької окупації сюди скидали багато трупів. На місцевому заводі шампанських вин, який розмістився на околиці Бахмута у подібних гіпсових виробках, є невеличкий меморіал на пам’ять про розстріляних тут євреїв. Усього там загинуло три тисячі наших співвітчизників. Під Іванградом окупантам це робити було навіть зручніше – подалі від міста…

Директорка також зазначила, що вже розпочався процес вивчення печер на предмет створення в них туристичного об’єкту. Це обнадіює.

БІЛА КУЗЬМИНІВКА

До крейдяних гір у Білокузьминівці діставатись ближче з Краматорська (та й регіональний ландшафтний парк, який ними опікується, базується в цьому місті), але дислокацію міняти вже не став. Тим більше, Лана дістала авто, й ми рушили підкорювати білі скелі. Це була крайня точка на мапі цієї моєї подорожі.

Так, задля інформації. Ми вже побачили білі «ікла», коли дорога повернула й пішла по дамбі доволі великого водосховища. Особливою відзнакою водойми були майже чисті пляжі й така-сяка інфраструктура (грибки, лавки; човен без ознак серйозних пошкоджень – наскільки я зміг розгледіти на ходу). Якщо хтось збиратиметься сюди, нехай візьме до уваги. Елемент для туриста не зайвий.

Офіційно цей природний об’єкт записаний у реєстрі як державний геологічний пам’ятник місцевого значення «Скелеподібне оголення верхньої крейди». Мальовничі скелі з незвичайними формами вивітрення, – несподівано пафосно повідомляє офіційний стенд поблизу «оголення». Далі йдеться про те, що утворені породи на місці древнього моря 90 мільйонів років тому. А далі вже сухою казенною мовою забороняється копати, збирати, виносити й таке інше.

Трохи поодаль, як камінь на богатирському роздоріжжі, вкопаний чималий такий валун, на якому хтось, явно в радянські часи (бо без «ятєй» і твердих знаків на кінці слів), російською викарбував іншу назву: «Памятник природы «БЕЛОКУЗЬМИНОВСКИЙ». Нижче зміг прочитати лише два рядки: «уникальные» и «скалообразные». Що написано далі – можна лише здогадатись. Решту змило дощами й часом. Більше ніякої інформації тут отримати не вдалося. Пізніше тільки добрі люди підкинули кілька фактів.

Піднятись на гору можна було двома шляхами. Один – сліпучо-біла стежина, витоптана до крейди в негустій травичці підніжжя. По ній пішли Лана з подругою. Я ж обійшов гору зліва, більш-менш спокійно протопав підніжжя й поліз поміж скель, балансуючи на крейдяних виступах, як той гірський козел. Слід сказати, якщо до громади пам’ятник природи обернувся не дуже охайним своїм «фасадом» (мабуть, відклались викиди численних заводів у сусідніх містах), то всередині крейда зберегла свою незайманість. Від чого на сонці іноді важко було відрізнити надійну «сходинку», на яку можна було ставити ногу, від нестійкого уламку. Надихала якась парочка, яка йшла попереду.

А коли вже видерся, побачив іншу парочку з двома дітьми рочків по три-чотири, не більше. «Як же ви не побоялись дітей сюди тягти?», – вжахнувся я. Подружжя мене не зрозуміло, сіло в «жигуля» разом із малечею й поїхало на північ. Дорогою, яка нічим не нагадувала гірську. Отакі-то в нас гори: ти на неї дряпаєшся, дряпаєшся, а коли досяг вершини – отримуєш удар під дих. Моральний, бо раптом чуєш, як дирчить неподалік трактор, оре землю; бачиш якісь посадки… Лану я теж побачив – вони з подругою спокійно фотографувались біля сталевого хреста.

Спускались разом «їхньою» стежиною. Безпечніше. Але таки нудніше.

* * *

Фотоапарат робить необов’язковим вигадування якихось епітетів стосовно побаченого. Ось: дивіться й дивуйтеся. Пошкодував, що не запросили нашого нового друга Олександра. Він би міг оцінити складність підйому, а може, знайшов би якісь печери. Краєзнавці стверджують, що тут таких знайшли кілька; в одній люди кам’яної доби облаштували майстерню з виготовлення доісторичних інструментів. Сировиною слугував кремінь, який брали просто зі скель. Я вже на фотографії, розтягнувши її до максимальних розмірів, побачив темні прожилки доволі твердого каменю. Видобуток його явно вівся не у промислових масштабах, бо інакше від крейдяних скель мали б залишитись купи білих уламків, похованих у траві.

А може, первісна людина трохи більше за нас розумілась на екології?

Михайло Бублик, Сєверодонецьк
Фото автора

Приєднуйтесь до наших каналів Telegram, Instagram та YouTube.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-