Подорожі Іспанією: Міф Альгамбри

Подорожі Іспанією: Міф Альгамбри

Укрінформ
Ця назва з арабської означає «червона», а саме місце овіяне легендами

Усякий, хто береться писати про Альгамбру так, як вона того заслуговує чи навіть вимагає, стикається з майже нездоланною перешкодою суто філологічного характеру. «Червоний замок» просто не сприймає осоружної прози. Утім, як і поетичних рядків. Озброїтись хіба що Гомерівським гекзаметром? «Зітхання останнє, о, Музо, дозволь оспівати мені Боабділя, Хасанова сина. Також жорстокість матусі його, Айше аль Хорр, яка чоловіка свого… того…» Ні, спробувати можна. От тільки відсутність належного досвіду розтягне в часі написання такого твору на кілька місяців, а в нас їх немає.

І ТУТ… БЛОКПОСТИ

Як на мене, організатори нашої екскурсії трохи недопрацювали. Знайомство з Альгамброю мало би починатися з пішого переходу від Plaza Nueva, південним схилом пагорбу аль-Сабіка, попід стінами Алькасаби з її страхітливими вежами, які зневажливо дивляться на метушливу туристську отару з височини століть – і завершитись хоча б Puerta de la Justicia («Брама Правосуддя»). І лише після того, як туристи надихаються запаморочливими випаровуваннями Середньовіччя, можна було б запускати їх в райські кущі Садів Генераліфе.

Тим часом, прогулявшись Гранадою, ми повернулись до автобуса, який відвіз нас до прохідної знаменитого музейного комплексу, у якому мешканець прифронтового українського регіону, одразу побачив… блокпост. Яка ж нестерпна буденність! І де?.. Правда, місце, де юрби гостей з усіх кінців планети очікували пропуску, зовсім уже нудним не було. Замість зеленого газону простір перед “блокпостом” вкритий невисокими деревами, рясно обсипаними квітами інтенсивно-бузкового і багряного кольорів.

– Іудине дерево, – промовив гід Костянтин. І, наче вибачаючись перед своїми земляками-хабаровчанами, додав:

– А що тут зробиш? Ну, не ростуть у Палестині осики. Довелось Іуді на багрянику європейському вішатись.

І пішов дізнаватись нашу черговість до «КПВВ».

Хвилин за двадцять ми вже ступали по доріжці, якою ходили гранадські еміри, починаючи, якщо мене не зраджує пам’ять, з Мухамеда під номером три. Це був такий перехід крізь часовий портал. Причому опинились ми не так у XIV столітті, як у казці. Точніше, в легенді. А ще точніше – в зоні міфу. І це не гіпербола. Альгамбра – щось непевне, мерехтливе, туманне – хоча на небі не помітно було жодної хмарини, а біля землі повітря було сухим і прозорим.

Такий маленький штрих. «Альгамбра» з арабської означає «червона». Але нічого червоного або рожевого там я не помітив, і в пам’яті залишались бруднувато-жовті або світло-брунатні кольори… Аж поки, вже по приїзді додому, не виклав на комп’ютер фотографії. І тут з’ясувалось, що принаймні вежі по периметру стін таки дійсно червоні й рожеві – хоча й з домішками жовтого і того ж таки брунатного.

Я давно сповідую ту концепцію, згідно з якою туристичний об’єкт лише тоді стає привабливим, якщо його огортає флер міфів. Бажано – стародавніх. Ще краще – засвідчених яким-небудь відомим іноземцем (ну, якщо немає іноземця, а об’єкту менше ста років – згодиться й щось доморощене). Альгамбра – прекрасне тому підтвердження. Величезну купу міфів, які породжені її стінами, двориками, садами та фонтанами доніс до цілого світу американський письменник і дипломат Вашингтон Ірвінг ще два століття тому – і тепер сюди можна потрапити, тільки записавшись за два місяці наперед.

Переказувати тут міфи Ірвінга – якось не комільфо, але один із них викласти я просто мушу!

Миртовий дворик. Вид на Вежу Комарес
Миртовий дворик. Вид на Вежу Комарес

ДВІ КАЗКИ

Отже… Жив-був Абен Габуз... Замолоду грізний був цар, і тільки те й робив, що завдавав кривди сусідам. А коли постарішав, занепав тілом і духом – сусіди почали відіграватись на ньому. Гранадська армія залишалася ще доволі сильною, але ж командири не знали, з якого боку чекати нападу… Знайомий початок?

На жаль, Ірвінг переказує східну притчу – багатослівну і з численними відступами від головної лінії сюжету. Тож спробую скоротити його розповідь.

…Отже, з’явився при дворі Абен Габуза древній арабський звіздар, який пам’ятав ще часи арабського завоювання Єгипту (тобто на той момент йому виповнилось років так із триста, як не більше). Він повідав царю (мабуть, усього лиш еміру) про існування в тому ж таки Єгипті цікавого флюгера: верхи на золотому барані сидить золотий півень, і як тільки неприятель вторгнеться в країну – баран повертається в бік вторгнення, а півник своїм розкотистим «ку-ку-рі-ку!» будить полководців.

Звичайно, Габуз тут же захотів дістати й собі таке, але Ібрагим ібн абу Аюб (так звали чарівника) запропонував йому кращий варіант. На шпилі височезної вежі встановили бронзового вершника зі списом догори вістрям. І коли в межі Гранади ввалювалося вороже військо, вершник повертався в його сторону, нахиляючи спис, немов до бою. До всього абу Аюб зробив так, що нікого відсилати назустріч ворогу не було потреби.

Під дахом вежі він створив такий собі оглядовий майданчик, де біля кожного віконця стояв шаховий столик із дерев’яними фігурками. На кожному столику лежав міні-спис розміром з виделку. Достатньо було цією «виделкою» поштрикати у фігурки, що зображали чужинців – і з реальними чужинцями відбувались різні неприємності. Аж до повного самознищення усіх їхніх бойових підрозділів.

Гадаю, читач уже впізнав пушкінську «Сказку о золотом петушке». Далі відбувається те ж саме. Спочатку Дадон… тьху! – Абен Габуз насолоджувався, як у молоді літа, перемогами. Аж ось вершник схилив списа – а шахи на відповідному столику продемонстрували повний спокій. Стурбований Габуз вислав кінний загін, але вершники, замість озброєного ворога, лише вполювали на одному з перевалів Сьєрра-Невади готську принцесу (для Пушкіна екзотикою була шамаханська цариця, для маврів – готська, але обидві прийшли зі Сходу).

Далі починається вже більш радикальне різночитання. І там, і там звіздар зажадав собі східну красуню, але в Ірвінга старий чаклун підступно виманив прекрасну готянку і сховався з нею в печері того самого пагорбу, де тепер стоїть Альгамбра. Олександр же Сергійович, як істинний монархіст, не міг залишити в дурнях царя Дадона, тож той убиває звіздаря царським жезлом. Правда, й сам отримує в тім’ячко від золотого півника. Нічия!

Не хотілося б звинувачувати московитського класика в банальному плагіаті, але мені якось не потрапляли на очі видання, де б у коментарях згадувалось американське першоджерело. От, мовляв, сидів Пушкін у Болдіному, стосунки з Миколою І Палкіним не складалися – і він йому врізав!..

ГЕНЕРАЛІФЕ

Альгамбру почав будувати перший емір із берберської династії Насрідів Мухамед І ібн Наср у першій половині XIII століття.

…Зовсім трохи історії. Ісламська держава на Іберійському півострові протрималась чотири століття, а потім розвалилась на кілька дрібних державних утворень – тайф, із яких найбільше пощастило емірату, утвореному навколо Гранади. Ну, як пощастило… Оцей самий перший Мухамед готовий уже був тікати світ за очі, як тільки на кордоні його володінь з’явилось військо короля Кастилії Фернандо ІІІ. Але тікати якось не хотілось, і тут Мухамеду на думку спала чудова ідея: «А чи не заприсягтися королю у васальній відданості?!»

Фернандо не заперечував, але як сюзерен наказав новому васалу виділити військо для облоги Севільї, де на той момент правив такий самий мусульманський емір. Мухамед виділив півтисячі найкращих своїх вершників; Севілья впала до ніг Фернандо в листопаді 1248 року – і Гранада від того тільки виграла: по-перше, позбулась головного свого торгового конкурента, а по-друге, економічно активна частина севільських мусульман втекла від католиків до Гранади (куди ж іще?!). І там почалося процвітання.

Мухамеду не подобалось життя у бунтівливій Гранаді, й він почав будувати фортецю на пагорбі аль-Сабіка, що вивищувався над містом. Найбільш високі мури і вежі були обернені саме проти житлових кварталів столиці. А те, що уславило Альгамбру, створювали вже наступники першого еміра. Сади Генераліфе – заслуга Мухамеда ІІІ, Палац Насрідів (точніше, комплекс палаців) – Мухамед V. Ну, і їхні спадкоємці чогось додали.

Так от, сади… Перший Мухамед створив собі затишну резиденцію в Альгамбрі, але вона так розрослася, так заповнилась різноманітним і галасливим людом, що третій Мухамед вирішив утекти від гамірного табору в нове місце і насадив на сусідньому пагорбі Серро-дель-Соль кипариси, мирт, і ще купу екзотичних рослин, назв яких я не запам’ятав. Зате запам’ятав розповідь про «тротуари» Генераліфе. Поверхня землі тут викладена камінними візерунками з темно-сірої морської гальки і більш світлих камінчиків місцевого походження.

Власне, назвати це тротуарами не можна – біло-сіра мозаїка лежить тут скрізь, де закінчуються бортики водойм або яскраво-зелені паралелепіпеди кущів. Відкриту землю можна побачити хіба що на схилах пагорба, вже за межами Генераліфе або, зрідка, там, де кущі щойно висаджено, і вони ще не встигли розростись до проектних розмірів.

Палаци тут теж є, але… Не хочу нікого образити, та ця частина Альгамбри нагадала мені парк культури та відпочинку середніх розмірів у радянському місті (як наяву побачив ЦПКО в рідному вугільно-металургійному місті: павільйони саме в мавританському стилі – ряди арок на тоненьких колонах: невиразні будівлі, довгі басейни з простенькими фонтанчиками. Тут навіть є відкритий «літній» театр, де, кажуть, відбуваються фестивалі старовинної драми або драми на теми мавританського минулого…

Очевидно, втіхою емірів були не так вишукані архітектурні форми будівель, як водяна гладь басейнів. Воду що араби, що їхні суперники-наступники бербери, недавні мешканці пустель, шанували найбільше. Причому вода мала зберігати суцільний спокій, тому фонтани тут цідять воду як не краплинами, то ледь помітними цівочками. Мушля, що її так любив Пророк, – основна їхня форма. Принаймні, в Садах Генераліфе.

А що тут дійсно казкове – це зелені «мури», які заміняють собою оборонні стіни. Галоп, яким ми пересувались, не дозволив розібратись, що за рослина для їхньої розбудови використовується. Скоріш за все – кипариси або ті ж самі мирти, але я не певен. Можу лише сказати, що гілки ростуть настільки рясно, що садівники настригли не лише стіни, але й цілі вежі із брамами.

Та найсильніше мене вразили квіти. Мабуть, це були півонії. Росли вони не рясно – може, це був не сезон для них – але ж розміри! Завбільшки, як дві мої долоні – білі, рожеві, жовті. Уточнюю: до того троянди або якоїсь іншої садової квітки завбільшки навіть з одну мою долоню бачити не доводилось. Не те, що тут. Невже й вони перекочували в наш час з доби мавританських господарів?

ЧЕРВОНИЙ ЗАМОК

З пагорба Серро-дель-Соль через старовинний кам’яний міст ми перебрались до власне Альгамбри з її могутніми червоними стінами (матеріал для цегли маври брали з підніжжя аль-Сабіки). Колись у цьому закутку шуміло ціле місто (до 5 тисяч населення), але від жител маврів тепер залишились хіба що фундаменти червоної цегли. Пройшли повз палац Карла V (про який згадаю трохи пізніше), помилувались гарматами часів наполеонівської окупації Іспанії.

Палац Карла V
Палац Карла V

Між іншим, «цивілізовані» французи, передчуваючи наближення військ Веллінгтона, заклали під стіни замку вибухівку. Вони навіть устигли підірвати пару будівель – аж тут капрал Хосе Гарсія кинув власне тіло на пороховий шнур і припинив це неподобство. Мабуть, Хосе був саме французьким капралом (тоді королем Іспанії вважався рідний брат Наполеона Жозеф, і в його війську залишалось багато місцевих уродженців). Каюсь, я так і не зрозумів: залишився тезка короля живим чи його розстріляли. Як зрадника короля. А гармати залишились. Дуже нагадують ті, що стоять на Валу в нашому Чернігові…

Внутрішній двір палаца Карла
Внутрішній двір палаца Карла V

Мухамед І встиг збудувати Алькасабу (фортецю з отими самими вежами) і стіни по периметру пагорбу. А крім того він знайшов цікаве інженерне рішення – як забезпечити свою резиденцію водою (звідси до водосховища в горах – близько шести кілометрів напряму). А палац Насрідів побудував аж п’ятий за номером емір із таким же іменем.

Коли піддані Мухамеда V вчинили проти нього заколот, він утік до Севільї, де на той час правив король Кастилії Педро Жорстокий. Педро радо зустрів васала у своєму новозбудованому Алькасарі (королівська резиденція). Кажуть, архітектори севільського Алькасару багато чого перейняли в мусульман, а вже Мухамед V дещо позичив у друга Педро, будуючи свої палаци в Альгамбрі.

Усе це так, але коли гід, розповідаючи про красоти палацу-вежі Комарес, почав запевняти, буцімто вони мали навіювати відвідувачам думку про непереможність гранадських емірів, я ледь не засміявся. Квадратна зала послів Комареса має розміри 18 на 18 ліктів або 11 на 11 метрів. Ну, за рахунок всяких там будівельних хитрощів можна добитись ефекту розширення простору. Але ж… Кого емір маленького тайфу Гранада сподівався цим залякати? Скажімо, площа тронної зали у Грановитій палаті московського кремля, яку італійці Руфо і Соларі збудували для Івана ІІІ, уп’ятеро більша.

А якщо це порівняння когось не задовольняє – будь ласка, ось вже описана мною Мескіта в Кордові. Вона старша за Альгамбру на 200 років, але незрівнянно більша за розмірами від усіх її палаців, разом узятих. Та й витонченістю ліній не набагато поступається. Пояснити це просто: Кордовський халіфат охоплював майже всю Іспанію і навіть деякі землі за її межами, тож міг собі дозволити монументальне будівництво. Гранада ж була практично непомітною на мапі, затиснута між Кастилією та Арагоном.

ОСТАННЄ ЗІТХАННЯ МАВРА

І все ж Мухамед знайшов, чим вразити своїх сучасників і багато наступних поколінь. І це не «циклопічні» розміри його палаців, а вишукані їхні інтер’єри. Зовсім неймовірними здаються склепіння окремих залів, вкритих тим, що маври називали мукарнами, а європейці – сталактитами. Елементи декору й справді нагадують сталактити, тільки вибудувані за певною схемою. Утім, описати їх належним штилем мені не дано, тож – дивіться фотографії.

Центром усього палацового комплексу є Левовий дворик – невеличкий, оточений характерною мавританською аркадою на 124 колонах, укритий мармуровими плитами. Посеред дворика – фонтан: дванадцять мармурових левів (більше схожих на домашніх котів) тримають чашу з водою. З кожної пащі сочиться вода, яка чотирма жолобами розтікається на чотири сторони світу.

– Зверніть увагу, – зазначив Костянтин, – ісламська доктрина не дозволяє зображувати людей і тварин, а тут аж 12 хижаків. Але я вам покажу ще більш дивну картину.

І повів нас до зали, стеля якої прикрашена зображеннями дванадцяти чоловіків у пишному арабському вбранні, в тюрбанах і з мечами.

– Матеріал полотна – ретельно вичинені баранячі шкури.

Не знаю, чи не такий відхід від канонів став причиною занепаду Гранади але останні її десятиліття відзначились особливо жорстокою міжусобицею. Еміри різали емірів, візири – візирів. Кров текла рікою, свідченням чому є зала Абенсерагів. За легендою, один з останніх правителів запросив це сімейство на нараду – і там усіх одночасно зарізали спеціально підготовлені кати. Після цього мармур цієї зали навіки вкрився бурим нальотом.

…Останнім еміром Гранади став Мухамед ХІІ Боабдиль. Герой багатьох літературних творів і навіть опер. У батька його, абу-ль-Хасана було дві «основні» дружини. Одна – корінна мусульманка Айше, а інша – католичка Ісабель дель Соліс, яка після навернення в іслам стала зватися Зорайя. Аби трон не дістався сину молодшої суперниці, Айше, спираючись на клан Абенсерагів, повалила чоловіка. Еміром став Боабдиль.

От тільки щастя остаточно відвернулось від Насрідів, та й узагалі від іспанських маврів. Після цілої низки поразок 2 січня 1492 року Боабдиль передав ключі від Альгамбри католицьким королям Ізабеллі Кастильській та Фернандо Арагонському. А сам разом із матінкою поїхав до моря, аби сісти на корабель і відплисти до своїх африканських родичів. На одному з пагорбів він озирнувся, подивився в останнє на Альгамбру, залився сльозами й тяжко зітхнув. На що гордовита Айше зреагувала якось не по-материнськи:

– Посоромся! Ти плачеш, як жінка, над тим, що не зумів захистити, як чоловік.

Тепер цей пагорб так і називається: Прощальне Зітхання Мавра.

*  *  *

Католицькі королі недовго тішились принадами Альгамбри і скоро втратили до неї інтерес. Щоправда, їхній онук, імператор Священної Римської імперії Карл V (В Іспанії він звався Карлосом І) розмахнувся й побудував палац у стилі маньєризму: зовні квадратний, всередині – круглий двір, однак сам імператор у ньому так і не встиг пожити. Нащадки теж не придумали, як його можна використати. Знічев’я навіть спробували організовувати у дворі бій биків і не без задоволення помітили, що така форма арени – найліпша. Адже для бика на ній просто нема кутів, де можна зайняти надійну оборонну позицію. З тих пір усі арени в Іспанії – круглі.

Сьогодні в палаці діє кілька музеїв, але ми їх не побачили – якось усі члени нашої групи одностайно вирішили, що всі вже переситились екзотикою і пора повертатись.

Дорогою до автобуса побачив середніх розмірів готель. Поруч із назвою Eurostars Washington Irving – п’ять зірок. Гранадці віддячили людині, яка їх уславила в світі.

Михайло Бублик. Сєверодонецьк–Гранада

Фото автора

Попередні «іспанські сторінки» туриста-журналіста:
1). Сучасне туристичне «Бажання бути іспанцем»

2).  Лагідні хвилі Атлантики
3). «Гранадська волость»

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-