Сучасне туристичне «Бажання бути іспанцем»

«Тихо над Альгамброй. Дремлет вся натура. Дремлет замок Памбра. Спит Эстремадура…»

Перепрошую за чужу мову епіграфа, але ті рядки написані неабиким – правнуком (перед)останнього гетьмана України Кирила Розумовського Олексієм Костянтиновичем Толстим. Який, до всього, виріс на Чернігівщині, неподалік маєтку його прадіда, що був у Батурині. Але не це тут головне. Вірш називається «Желание быть испанцем». От і я з деяких пір відчув у собі нестримне бажання побути іспанцем (не втрачаючи власного українства).

ПОВЕРХ БАР’ЄРІВ

Так от. Якщо Олексій Костянтинович, наскільки відомо, до Іспанії так і не потрапив, – мені це вдалося. Причому відвідав я не Барселону, куди масово женуть клієнтуру наші туроператори, а батьківщину (за версією того ж таки Толстого) дон Жуана – Севілью; ту саму Альгамбру і ще кілька міст Андалусії, включно з найбільш південною точкою континентальної Європи. Багато моїх земляків можуть похвалитися, що були в Тарифі?..

Слід сказати, рішення летіти туди, як для мене, було авантюрою. Не знаючи мови, жодного разу не побувавши в іноземних аеропортах… Якби була можливість сісти на літак у Києві, а в Малазі впасти в обійми донни Люсії – це було б нормально. Але прямих рейсів за даним маршрутом не існує, всі – з пересадками. По дорозі до Малаги мені довелось пересідати на інший літак у Берліні, назад – у Вроцлаві. З усіх мов, які необхідні, аби зорієнтуватись на місцевості, я трохи володію англійською. Теоретично. Практично ж – швидкість, з якою лопочуть авіа-службовці, мій мозок сприймає далеко не завжди. Допоміг перекладач, «закачаний» до смартфона через плей-маркет. А також – геть неочікуваний стадний інстинкт, який змушував приєднуватись до тих пасажирів, яких невідоме відчуття ідентифікувало як «своїх». Куди «свої» – туди й ти… Безпомилковий варіант.

Маю подякувати турфірмі, через яку замовляв квитки. Спроби зробити це самостійно через інтернет показували такі ціни, що очі лізли на лоба. Коротко кажучи, всі чотири перельоти (туди й назад) обійшлися мені дешевше, ніж пропонований авіакомпаніями один з чотирьох «марш-кидок». Незайва економія коштів. Не надто зручно було сидіти у кріслах лоукостерів, але дві-три години льоту можна витерпіти.

Проблеми – «на місцевості». Ви можете дістатись будь-якого міста в Європі; можете замовити відносно недороге житло через спеціалізовані сайти. Але якщо ви вирішили відвідати визначні об’єкти – можуть виникнути певні труднощі. Поясню. Аби потрапити до Альгамбри в останніх числах квітня, донна Люсія замовляла квитки чи то наприкінці лютого, чи на початку березня. До Кордовської мескіти (християнський собор, після мусульманського завоювання перебудований на мечеть, і знову відвойований християнами під час Реконкісти) – «усього лише» за пару тижнів. Так само – до Севільської катедраль (в іспанській мові катедраль – кафедральний собор – жіночого роду).

І ще. Будьте готові до того, що вас скануватимуть при посадці в поїзди. Не знаю, як на автобусних станціях – не довелося скористатись цим видом громадського транспорту – а на залізничних вокзалах «просвічують» ручними апаратами і уважно передивляються вміст сумок. Моя наставниця нагадала про якісь теракти останніх років на іспанських дорогах; дати я не запам’ятав, а от про існування баскських терористів/сепаратистів знав давно, ще за радянських часів. До того ж, не слід забувати про ісламські країни просто поруч, по той бік Гібралтарської протоки. Тому «перевірки на дорогах» мене не сильно напружували.

СТОЛИЦЯ ХАЛІФАТУ

Першим містом, яке я обрав для «дослідження», стала Кордова (іспанською Córdoba). Чому? Сподобалось. Утім, якщо спробувати дати раціональну відповідь, то можливо тому, що в ранньому середньовіччі це було найбільше місто в Європі, а може, й у світі. Центр Кордовського халіфату, могутньої мусульманської імперії на Іберійському півострові, був заразом і культурним центром як для світу ісламу, так і для середньовічної Європи.

У історії багато парадоксів. Один з них має кордовське походження. Найбільше відомостей про близький до нас географічно й історично Хазарський каганат ми отримуємо з переписки хазарського правителя Йосифа із… радником кордовського халіфа Абдурахмана ІІІ Хасдаєм ібн Шапрутом. Обидва іудеї листувались між собою якраз напередодні ліквідації цього державного утворення київським князем Святославом Хоробрим. Причому Йосиф писав не лише про свою державу, але й про оточуючі її народи, зокрема й про русів.

Ще однією її перевагою (в моїх очах, звісно) було те, що давньоримська ще Кордова була батьківщиною найбільш видатного філософа імперії Луція Аннея Сенеки. Окрім цього Сенека був наставником одного, ну дуже цікавого, історичного персонажа. У нас тут останніми місяцями виникла дискусія, чи може актор бути президентом. Сенека цю колізію вирішив, виховавши видатного актора на троні Луція Доміція Агенобарба, більш відомого як Нерон. Самому філософові це коштувало життя; імперії – спаленої вщент столиці. Та й сам імператор погано скінчив під власний лемент «Який актор помирає!» Хто на що вчився.

До речі, Кордова пам’ятає про свого видатного сина. У старому місті є ціла площа Сенеки… Слід зазначити, деякі «площі» в цій частині міста виглядають дуже дивно. Як побачите якесь потовщення тої чи тої вулиці – знайте, то вже й plaza. Plaza de Seneca – саме з цього розряду. Вулиця Амбросіо де Моралеса (історика XVI століття, теж уродженця Кордови), три метри завширшки, метрів на десять відступає вбік – і от вам вже утворилась трапецеїдальної форми площа довжиною двадцять метрів. Як і належить «іменній» площі, на ній облаштований діючий фонтан, встановлена обезголовлена статуя, за складками тоги якої можна вгадати римлянина – і таверна, заснована в 1874 році. Вгадайте з трьох разів, як вона називається? Правильно! – Séneca.

Не можу втриматись, аби не похвастати. Від вокзалу до мескіти й Алькасару (фортеці, замку), а потім – іншим шляхом – назад до вокзалу не донна Люсія мене вела, а я її. Причому практично безпомилково, хоча в цих краях був уперше. Пояснюється це просто. Є в надрах Гуглу такий сервіс, як Google maps. З його допомогою можна вештатись по вулицях міст чи не всього світу, і я заздалегідь вивчив наші можливі маршрути. А потім сам собі дивувався, крокуючи вузенькими calles древнього центру Кордови, а потім Севільї – і жодного разу не заблукавши в цих лабіринтах.

Старовинні андалуські вулички не вирізняються розкішшю. Це ретельно побілені дво- або триповерхові будиночки, із часто заґратованими вікнами перших поверхів і вузенькими, майже декоративними балконами на поверхах верхніх. Будинки стоять на такій відстані, що я міг одночасно торкатись їхніх стін на протилежних боках вулиці. Не скрізь, але часто в оформленні будинків місцеві мешканці зафарбовують карнизи, фундаменти й деякі інші частини, що виступають, жовтим кольором.

Мені чомусь здалось, що це і є кольори Андалусії.

PUENTE ROMANO

Окрім «пам’ятника» Сенеки в Кордові вистачає свідоцтв римської епохи. Найближчою «плазою» до площі імені філософа є Plaza de Jeronimo Paez. Вона трохи більша за розмірами, а головне, тут розміщується археологічний музей. Нам пощастило: музей був закритий на ремонт. Чому пощастило? По-перше, на вивчення його експонатів не залишалось часу – на нас нетерпляче чекала мескіта. По-друге, охоронець виявився настільки люб’язним, що дозволив походити по дворику і пофотографувати артефакти, які тут були виставлені – для загального знайомства цього виявилося цілком достатньо. А по-третє, це була прогулянка автентичним андалуським двориком. Поки ми йшли, нам траплялись відчинені двері, і крізь решітку я зафіксував кілька подібних – із фонтаном по центру, із кордовськими ліхтарями над входом. А тут ми побачили його зсередини. Тільки прикрашеним римськими мозаїками і скульптурами того ж періоду.

Археологічний музей у Кордові

…Трохи часу в нас ще залишалось, і ми перетнули річку Гвадалквівір по римському мосту – Puente romano. На одному кінці мосту в’їзд на нього захищала зведена маврами вежа Калаорра. Іспанці розмістили всередині неї Музей трьох культур. Гадаю, маються на увазі культури іспанська, арабська та єврейська. До речі, в місті зберігся єврейський квартал Худіос. Правда, ми там нічого специфічно єврейського не побачили, хіба що синагогу. Куди не потрапили через величезні натовпи відвідувачів.

Іншим своїм кінцем міст упирається в римську арку. Утім, це я в ній побачив елементи римського стилю. Можу помилятись, адже напис над входом згадує Reina catolica, себто католицька королева – так в Іспанії титулують найбільш шановану королеву Кастилії Ізабеллу І. А з іншого боку – хто заважав королівським підлабузникам використати для прославлення монархині взагалі будь-яку споруду, зокрема й інших епох.

МЕСКІТА

Від тої, могутньої Кордови залишилась хіба що мескіта. З іспанської – просто «мечеть», але, судячи з її розмірів, це була мечеть соборна, одна з найбільших в країнах півмісяця (можливо, друга після Дамаської). По відвоюванні міста королем Кастилії Фернандом ІІІ «Святим» мечеть перебудували на католицький собор, залишивши багато елементів мавританської архітектури в інтер’єрі. У першу чергу це підковоподібні подвійні арки, що спираються на цілий ліс витончених колон із мармуру, граніту, навіть яшми… але й алебастру також. То тут, то там зустрічаються як елемент декору й зображення мушлі, форму якої Магомет вважав ідеальною, символом світобудови, і яку мусульманські архітектори широко використовували при оформленні своїх релігійних споруд.

Не думаю, що це буде несподіванкою для тих, хто встиг відвідати знамениті західні музеї, але таке побачив уперше. Ще до початку екскурсії жінка-екскурсовод роздала своїй групі спеціальні приймачі з навушниками, залишивши собі передавач із мікрофоном. Мені цей прилад не знадобився – лекція мала бути іспанською. На запитання донни Люсії, чи можна, бодай, теоретично, прослухати лекцію російською (про українську не доводилось і мріяти), жіночка якось здивована хмикнула, а потім енергійно заперечила саму таку можливість – очевидно, наші колишні (й нинішні) співвітчизники не є частими гостями в Кордові. От франко-, англо- та німецькомовних туристів тут гуляє по кілька тисяч за раз – розміри мескіти дозволяють вмістити ці орди.

Два слова про мою опікунку. Ця красива жінка категорично висловилась проти публічності і навіть проти самої перспективи бути якимось чином ідентифікованою. Погодилась на псевдо – донна Люсія. Можу лише уточнити, що вона – українка, живе в Іспанії два десятки років і настільки ґрунтовно вивчила іспанську мову й історію, що іноді вступала з екскурсоводами в діалоги щодо тих чи інших аспектів мистецтвознавства.

Нашій екскурсоводці вона представила мене як… доктора з історії. Заперечити я не зміг просто через незнання іспанської, зате коли та спитала мене, чи знаю я хто такий Альманзор (полководець халіфа Кордови Аль-Хакама ІІ, який найбільше доклався до будівництва мескіти), я відповів: «Аль-Мансур? Ну, звісно, хто ж у нас не знає хаджиба Аль-Мансур», напираючи на арабську транскрипцію прізвиська узурпатора. Отак я відстояв честь української історичної науки.

СВІТЛО Й ТІНІ

Серед відвідувачів Кордовської мескіти-собору виразно виділялись араби. Їхні делегації можна було впізнати по закутаних у хіджаби жінках. Мені, очевидно, це здалось, але вони якось по-хазяйськи оглядали красоти колишньої мечеті й осудливо дивились на європейців: мовляв, скористались нашим надбанням, але чекайте, ми ще свої права на нього відновимо…

Католицький собор дійсно було перероблено з мечеті, але й мечеть побудовано не на пустому місці. До завоювання Іспанії арабами (точніше, африканськими берберами на чолі з не дуже численними земляками пророка) тут стояв католицький храм, зведений вестготами. Але й ті не були першими. Розповівши про Альманзора, наша guia turistica підвела групу до віконця в підлозі, крізь яке ми побачили приміщення, збудоване в давньо-римському стилі, з римською мозаїкою на стінах. А потім сама стала на скло і почала щось пояснювати. Чи це був розрахований заздалегідь ефектний хід, чи в Європі давно до цього звикли – але туристи не ахнули, а продовжували уважно вислуховувати пояснення.

Описувати на рівні середньої руки мистецтвознавства архітектурні скарби інтер’єру мескіти я не берусь. Дивіться фотографії – дарма, що вони не в змозі відобразити всієї краси собору. За католицькою традицією, внутрішні приміщення храмів освітлені по-мінімуму (кажуть, лише Антоніо Гауді свою Sagrada Familia в Барселоні спроектував так, що сонячне світло заливає внутрішній простір собору). Не знаю, не бачив. А в решті культових споруд Римської церкви темрява становить чималу проблему для фотографів-аматорів.

До речі, мескітою досі де-юре володіє Кордовська діоцезія Католицької церкви. Я прикинув вартість наших квитків… Загалом, діоцезія може мати лише за цією статтею доходів до півсотні мільйонів євро на рік.

Але це дуже приблизно.

АЛЬКАСАР

Алькасарів в Іспанії кілька. У Кордові – другий за розмірами після севільського. Історія його практично повторює історію мескіти. Колишню вестготську фортецю халіфи розширили і перебудували під свою резиденцію зі всіма належними атрибутами – садами, водоймами, фонтанами… Католицькі королі – та ж Ізабелла і її чоловік Фернандо Арагонський – не відмовляючись від рекреаційних функцій Алькасару, утворили тут штаб операції з ліквідації останнього арабського острівця на Піренеях – Гранадського емірату, а також помістили тут трибунал Святої інквізиції. «Три в одному», так би мовити.

Алькасар ховається за такими ж жовто-сірими стінами, що й мескіта, а от усередині тої архітектурної розкоші вже не спостерігається: сувора обстановка військового штабу. От садово-паркова складова – інша річ. Ретельно підстрижені кущі; кипариси циліндричної форми і всюдисущі апельсинові дерева із помаранчевими плодами. На календарі квітень-місяць, а яскраві кульки висять, наче тільки-но дозріли. І це не тільки в алькасарах – просто на вулицях повно таких дерев. Якщо придивитись, можна помітити, як зіщулилися перезрілі й геть неапетитні плоди. А падалиць не видно.

Серед дерев – довгі прямокутні басейни і чимала кількість фонтанів. Якщо можна так назвати невеличкі «сльозоточиві» пристрої. Мені не довелося побачити Бахчисарайський фонтан. Пам’ятаю лише, однокласники, що їздили до Криму, були геть розчаровані: мовляв, що то за фонтан, з якого ледь точиться вода. В Іспанії я отримав підказку: вихідці з аравійських пустель надто цінували воду, аби розтринькувати її, як це люблять у всіляких Версалях або Сан-Сусі. Цю ж парадигму засвоїли іспанці, у яких з водою теж є певний дефіцит. А з іншого боку, араби полюбляли на відпочинку тишу й зосередженість. А шипіння й клекотання водяних струменів зосередженості якось не сприяють.

*  *  *

Ну, а що стосується усього решти, Кордова – за винятком отих старих кварталів, цілком сучасне місто. Не так, щоб дуже велике – вона чи то третя, чи то четверта серед міст Андалусії, але виглядає пристойно. Щоправда, без архітектурних вивертів на зразок творінь великого барселонського митця. Зрештою – дивіться самі…

Кордова

Михайло Бублик, Малага – Кордова
Фото автора