Музей природи в Харкові: колекція в 250 тисяч експонатів
Коли директору Музею природи Харківського національного університету імені Каразіна Ростиславу Лунячеку задали питання про матеріальну цінність 250-ти тисяч експонатів, зібраних тут за більш ніж 200 років, він розвів руками: "Ви хочете оцінити колекцію, гідну статусу надбання республіки? Таких критеріїв поки немає!"
Триповерхова будівля на вулиці Трінклера, що в десяти хвилинах ходу від альма-матер - Харківського національного університету імені Каразіна, це і є Музей природи: найбільший і найстаріший серед споріднених університетських музеїв України.
НАЙСТАРІШИЙ В УКРАЇНІ ТА ОДИН ІЗ НАЙСТАРІШИХ В ЄВРОПІ
- І один з найстаріших в Європі, - додав Ростислав Едуардович.
Він, випускник університету, біолог за освітою, взявся особисто провести екскурсію для двох кореспондентів Укрінформу з любові до справи, якою займається майже 40 років поспіль. (По секрету: цей музей мені, теж випускниці університету, добре знайомий, але сьогодні кортить побачити його ніби вперше).
Утрьох йдемо до парадного входу. Двір дбайливо відгороджений від вулиці з трамвайними коліями кованої залізною огорожею, засаджений зеленими ялинами і заставлений десятком фігур скіфських і половецьких ідолів. Ці кам'яні баби - результати археологічних розкопок студентів і вчених-археологів університету.
Високий ґанок з гранітними сходами веде до масивних дверей з різьбленого дуба з позолоченими ручками, на сонці виблискують величезні вікна. Будинок з іншого життя, несхожий на сучасні музеї в будівлях зі скла і бетону з вертушкою-турнікетом на вході. І це правильно: ми входимо в інший світ, де по поличках розкладена вся історія живої планети, і такий будинок - те, що треба.
Будівля, як з'ясувалося, - пам'ятник архітектури, зведений на початку минулого століття за проектом відомого харківського архітектора Віктора Величка як гуртожиток для студентів. У той час університет, заснований на сто років раніше, ще не мав просторої 12-поверхової будівлі на площі Свободи в центрі міста, а задовольнявся помешканням на нинішній Університетській вулиці, де зараз розміщується його наукова бібліотека в 3,5 млн книг.
- Позаздриш тодішнім студентам: жили в таких хоромах!
- Насправді, - включається в розмову Ростислав Едуардович, - студенти жили в одному крилі, а в іншому у 20-30-х роках розташовувалися навчальні аудиторії відразу двох факультетів: біологічного і геологічного. На першому поверсі був просторий актовий зал, поруч - їдальня і кухня. Досі збереглося віконце для подачі їжі. У передвоєнні та повоєнні роки тут жили і викладачі: 15 сімей. Ректор університету Іван Буланкін, біохімік, згодом член-кореспондент Академії наук УРСР, теж мав тут квартиру. Двокімнатну.
Виявилося, студенти і викладачі жили тут і в роки війни. Стіни кладкою в три цегли практично не постраждали від бомбардувань: тут було безпечно. Дружина відомого вченого, професора-ботаніка Володимира Арнольді добре знала німецьку мову і зуміла отримати у німців охоронну грамоту для музейної будівлі. Правда, недавно війна про себе нагадала: у дворі вивернуло з корінням старий клен, і в ямі знайшли бойовий протитанковий патрон.
У 60-ті роки багато що змінилося: студентів переселили в нові гуртожитки, викладачі отримали квартири, факультети переїхали в будинок на площі Свободи, а тут остаточно облаштувався музей, історія якого налічує понад 200 років.
Пам'ятна табличка в головному холі твердить: Імператорський Харківський університет відкритий в 1804 році за ініціативою харківського дворянина і просвітителя Василя Каразіна. Уже через рік попечитель Харківського навчального округу граф Северин Потоцький за свої гроші - майже 40 тисяч карбованців асигнаціями, яких цілком вистачило б на покупку стада корів в три тисячі голів - закупив у Санкт-Петербурзі в італійця Четто колекцію, як тоді казали, натуральних предметів. Це були 125 опудал птахів, 36 морських їжаків, 18 морських зірок, 100 коралів, 2623 мушлі молюсків, 235 метеликів, 540 жуків, 520 зразків мінералів, інструменти... В наступному, 1806 році в Ганновері за розпорядженням Потоцького закуповується зібрання птахів, комах, скам'янілостей і мінералів. Все це багатство прибуло до Харкова в 1807 році по снігу, обозом, на двадцяти санях... Цей рік і вважається офіційним роком заснування Музею природи.
Тоді ж колекцію, розміщену спочатку в кабінеті природознавства фізико-математичного факультету поруч з виставленими там зразками мінералів, почали використовувати в якості наочних посібників на лекціях для студентів біологічного та зоологічного факультетів. Число експонатів весь час збільшувалася за рахунок обмінів з іншими музеями і приватними колекціонерами, а також завдяки участі вчених університету в міжнародних експедиціях по всьому світу, від Африки до Арктики. Поповнення експозиції новими експонатами досі вважається справою честі для всіх студентів і викладачів вузу.
ПРИЙМАЄМО НА РІК ДО ТИСЯЧІ ЕКСПОНАТІВ
- Сьогодні - той же шлях: обміни і подарунки?
- Ми приймаємо за описом на рік до 1000 експонатів, привезених з Далекого Сходу, Півночі, Чукотки, країн Азії, Балтії, Африки та Америки, Австралії... Це і закупівлі, на які виділяються гроші зі спецфонду університету, за рахунок якого утримується і сам музей, і дарування. Наприклад, ось цю колекцію коралів, мушель молюсків і змій, привезену з подорожі островами Малайського архіпелагу, подарував ще в 1905 році той самий професор Арнольді, з ім'ям якого пов'язаний переказ, що він купав свою дочку в стулці гігантської мушлі трідакни (рід великих двостулкових молюсків - ред.).
Чудовим поповненням стали колекції, які заповів університету харків'янин, дійсний статський радник Дмитро Донець-Захаржевський із старовинного козацького старшинського роду. Відомий ентомолог і меценат, збирач колекції місцевих і екзотичних жуків, він передав в Музей природи колекцію, що стала початком тутешнього ентомологічного відділу: понад 19 тисяч видів комах і більше 3 тисяч мушель молюсків, і все це - в 11-ти вітринах з червоного дерева, а також колекцію скам'янілостей для мінералогічного кабінету.
Що стосується сучасних меценатів, то, за словами Ростислава Едуардовича, перший із них - земляк, народний депутат України Олександр Фельдман, відомий як засновник найбільшого на Слобожанщині ландшафтного екопарку. Він, наприклад, подарував Музею природи колекцію молюсків з усього світу числом більше 300 екземплярів, причому, за прикладом Донець-Захаржевського, разом із сучасними вітринами. Вони розмістилися в залі безхребетних тварин поряд з коралами, губками, морськими зірками і морськими їжаками.
- А ви особисто брали участь у поповненні колекції?
- Звичайно. Як і всі наші співробітники. За роки роботи в музеї мені, іхтіологу, доводилося мало не щороку бувати в експедиціях на Далекому Сході і Курильських островах, Білому і Баренцевому морях, озері Байкал і в інших місцях. Звідти і привіз оцих риб, морських зірок, морських їжаків, крабів, мушлі і, звичайно, фотографії (у директора корисне для музею хобі: підводна фотографія - авт.).
- Скільки ж у вас на сьогодні експонатів?
- Ні багато ні мало - 250 тисяч одиниць: опудала і тушки, черепи, викопні рештки і скелети, скам'янілості, яйця птахів, вологі і сухі препарати різних тварин, зразки гірських порід і мінералів, колекція метеоритів, муляжі, гіпсові зліпки вимерлих тварин.
Серед експонатів є обов'язкові для перегляду: хто їх не бачив, той, вважай, не був у Музеї природи. Про всю чудову п'ятірці розповімо трохи пізніше, а поки нашу увагу привертає один з цих експонатів 1826 року: мавпочка під назвою левова ігрунка, з Бразилії.
ЧАРОДІЇ-РЕСТАВРАТОРИ
- Як вам вдається зберігати опудало цієї мавпочки два століття? Хоча, вона ж знаходиться в скляній вітрині, де ні смітинки, ні пилинки...
- Для цього у нас є реставраційні майстерні. Наші майстри однаково дбають як про метеликів з усього світу (у нас найбільша музейна колекція метеликів, що поміщаються під склом, на стендах або вітринах), так і про гігантів. Ось скелет, довжиною 20 метрів, кита финвала - одної з найбільших тварин на планеті. А ось фрагменти скелета іншого чудиська морського: синього кита, який при своїй довжині в 33 метри важить 190 тонн, при цьому харчується звичайним планктоном, правда, в неймовірній кількості. Поруч - фрагменти скелета кашалота, чемпіона з пірнання: він може піти вглиб на тисячу метрів і знаходитися там на одному ковтку повітря 15-20 хвилин в пошуках своєї улюбленої їжі - глибоководних кальмарів.
Всі ці експонати потребують постійного догляду. Особливо покриті шерстю хижаки, включаючи ось цього ведмедя, що стоїть на задніх лапах у весь свій триметровий зріст, левів і тигрів, каланів, що відрізняються особливо водостійким хутром, сотні мавп - це найбільша колекція опудал мавп в Україні. На них впливає навколишнє середовище, температура, наявність вологи в повітрі або, навпаки, її відсутність, побутовий пил, протяги. Тут завжди, як заведено в музеях природи, плюс 18-20 градусів.
Однак з часом експонати пошкоджуються: опудала тварин псуються міллю, обсипається пташине пір'я, тьмяніють перли на стулках мушель, та й самі мушлі - від найменших, річкових, подібних до тих, з яких в Ізюмі Харківської області свого часу виробляли ґудзики, - до гігантських, розміром в дитячу ванночку, теж можуть зблякнути і помережатися тріщинами. Та хіба мало трапляється в музейному житті! Тоді й починається робота реставраторів, а вони тут - на вагу золота. Зараз у музеї їх всього два. Нещодавно було троє. Але ось пішов із життя чудовий майстер-реставратор Георгій Мамедов. Музейна колекція птахів з усіх континентів (близько 20 тисяч) - від звичних голубів і чорних грифів, які жили на Слобожанщині ще сто років тому, до мініатюрних тропічних колібрі - не що інше, як пам'ять про майстра-реставратора. Втім, двоє інших - таксидерміст Сергій Міхнов і майстер зі скульптурної таксидермії Владислав Бондаренко - теж гордість музею, особено при нинішніх зарплатах. Наприклад, Бондаренко за своїм авторським методом відтворив - інакше не скажеш! - зі спеціального каркаса і монтажної піни голову великої азіатського слона Асана - довгожителя Харківського зоопарку. Міхнов ж - винятковий чучельник: створює повноцінний образ живої істоти, використовуючи звичайні інструменти і підручні матеріали - від клоччя до стеклярусних очок. Зовнішній вигляд деяких наших птахів - свідоцтво його майстерності.
ВЧЕНІ, ЯКИМИ ПИШАЄТЬСЯ МУЗЕЙ
- Велике у вас господарство! Скільки ж загалом співробітників в музеї?
- Загалом 65 осіб, і 25 з них - наукові співробітники, ті, хто предметно займаються наукою. А крім них - реставратори, художники, доглядачі, прибиральниці, охоронці... У музеї діє пожежна сигналізація, встановлені датчики руху і відеокамери - все на обліку!
Що ж до наукових досліджень, то хоча у Музею природи, як і у інших музеїв, немає функції науково-дослідного інституту, зате є просвітницька функція, і вона теж не може обійтися без наукових досліджень. До того ж, університетський музей природи - державна установа, як і сам університет, і наукові дослідження тут плануються і проводяться мало не з початку його заснування. Всі 250 тисяч експонатів систематизовані в каталогах міжнародного зразка. Всі четверо штатних наукових співробітників - кандидати наук, випускники університету. Юлія Гугля, Олександр Зіненко та Єгор Яцюк - біологи, мають справу з живою природою і її музейним втіленням: Юлія досліджує метеликів, Олександр - плазунів, зокрема, змій, Єгор - фахівець по птахах. А Марія Космачова - кандидат геологічних наук, її науковий інтерес - геологічні пам'ятники і мінерали. Щорічно вчені музею публікують по 15-20 статей у вітчизняних та зарубіжних наукових журналах, беруть участь у міжнародних наукових конференціях.
Їхні дисертації написані на основі вивчення, в тому числі, експонатів музею. Взяти хоча б один приклад. Предмет наукового інтересу Олександра Зіненко - гадюки, перші описи яких можна знайти в працях шведського натураліста 18 століття Карла Ліннея. Довгий час все гадюки, що живуть на величезній території від Англії до Сахаліну і від Швеції до Болгарії, вважалися одним видом. Цей висновок у 1986 році спростував харківський герпетолог Валерій Ведмедеря, який, до речі, теж працював у Музеї природи. Він дійшов висновку, що місцеві чорні гадюки належить до окремого виду, і описав новий вид, назвавши його гадюкою Нікольського - на честь видатного харківського зоолога, академіка Олександра Нікольського. Типовий екземпляр цього виду, що важливо для цінності колекції, зберігається в музеї. Так ось, Зіненко продовжив ці дослідження і знайшов гадюку Нікольського не тільки в Україні і в Росії, як вважали раніше, а й далі на захід - у Молдавії і Румунії. Результати проведених ним генетичних досліджень показали, що вид, найближчий до цієї гадюки, живе по інший бік Чорного моря, в Туреччині, а сама гадюка Нікольського є реліктом дольодовикових епох. Зараз Зіненко займається вже всіма видами цієї групи, проводить дослідження матеріалів, привезених із Туреччини, з Кавказу, півдня Європи, Середньої Азії - з місць, де буває в експедиціях.
Найнесподіваніше і дивне у гадюк, вважає Олександр, - те, що види, які розділилися мільйони років тому, сьогодні можуть утворювати гібриди і гібридні популяції, а потім давати початок новим видам гібридного походження. Цим, на думку вченого, вони нагадують нас із вами. У людини в її еволюційному минулому було щось подібне, адже, як показують останні дослідження, у європейців є 1-3 відсотки генів іншого виду: неандертальців. Вивчаючи гадюк, можна зрозуміти процеси, які відбувалися при формуванні нашого, людського, виду.
Про наукові контакти Олександра Зіненка свідчить те, що в якості запрошеного вчений він довше року працював у генетичній лабораторії університету в Брауншвейгу, в Німеччині, на рівні геномів займався проблемою гібридизації та видоутворення у гадюк. А як Фулбрайтівський стипендіат стажувався в якості вченого-герпетолога в університеті Огайо (США).
Наукові результати Зіненка отримали високу оцінку фахівців, будучи представленими на конференціях в США і країнах Європи.
Втім, інші наукові співробітники теж проводять не менш цікаві дослідження. Юлія Гугля, наприклад, разом з колегами - науковими співробітниками Музею природи в Осло за допомогою генетичних методів займається з'ясуванням заплутаного родоводу мух Agromyzidae. Це сімейство комах із ряду двокрилих, підряду коротковусих, включає 32 роди з 2994 видами.
Єгор Яцюк - фахівець з екології сов. Крім досвіду польових досліджень, він має досвід застосування супутникових даних, застосовує GIS-технології, дрони і інші технічні нововведення. До того ж він, відомий своїми працями за межами України, займається звичайною музейної роботою: розробляє нові експозиції, проводить пізнавальні екскурсії, де може розповісти про об'єкти своїх досліджень набагато більше, ніж написано в книгах.
Як вважає директор Центру краєзнавства Харківського національного університету імені Каразіна професор Сергій Куделко, університетський музей природи, його колекції - це не зібрання відмерлих предметів природи: "Музей - живий суспільний інститут, співробітники якого не тільки поповнюють його дивовижні колекції, а й розробляють способи збереження пам'яток природи, і своїми науковими розробками вписують нові сторінки в літопис цієї дивовижної установи культури і пам'яті. Кожне відвідування унікального зібрання - це великі і маленькі відкриття, нові дивовижні знайомства, розширення свого горизонту знань про навколишній світ".
Число щорічних відвідувачів університетського Музею природи перевищує 35 тисяч осіб.
ТОП-5 НАЙЦІКАВІШИХ ЕКСПОНАТІВ МУЗЕЮ ПРИРОДИ
Мандрівний голуб
Вимерлий вид кочових птахів з Північної Америки, що став жертвою апетиту людини. До XIX століття це був один із найпоширеніших птахів на Землі: загальна кількість оцінювалося в 3-5 мільярдів особин.
Голуби літали зі швидкістю 100 км на годину, постійно мігрували величезними зграями в пошуках їжі, укриття і місць гніздування. Багатомільйонна зграя могла закрити небо, а шум від неї був приголомшливий і розносився на кілометри. Люди винищували голубів, оскільки птахи знищували фрукти і ягоди. На птаха полювали як корінні американці, так і європейці, яким припало до смаку дешеве голубине м'ясо. Голубів залишалося все менше і менше, але в малій кількості ці птахи існувати не могли. Вважається, що остання особина в дикій природі вбита в 1901 році, а в 1914-му в зоопарку Цинциннаті (США) померла голубка на ім'я Марта - остання з мандрівних голубів, що жили в неволі. У музеї в Харкові - опудало мандрівного голуба, передане невідомим дарувальником.
Морська Стеллерова корова
Жодна інша тварина з ряду сирен не була винищена людиною так стрімко, як ця корова: з моменту її офіційного відкриття і до повного зникнення пройшло лише якихось 27 років: з 1741 року по 1768-й. Опис цієї морської тварини зробив її першовідкривач, німецький натураліст, перший європейський дослідник Камчатки Георг Стеллер - учасник експедиції Вітуса Берінга. Стеллер виявив цей вид при трагічних обставинах: корабель експедиції був викинутий на берег острова на півночі Тихого океану, який нині носить ім'я Берінга, при цьому загинули сам капітан і половина його команди. За описом Стеллера, морська корова - малорухлива тварина завдовжки в 10 метрів і вагою близько 4 тонн. Як і у всіх китоподібних, у морських корів були відсутні задні пари кінцівок. Не було і зубів: вони харчувалися придонними водоростями, тобто "скубли травичку", як звичайні корови, зрідка піднімаючись на поверхню по ковток повітря. Вони стали жертвами мисливців через свій підшкірний жир, який мав приємний смак і міг довго зберігатися в спекотні дні, а їхнє ніжне м'ясо за смаком порівнювали з яловичиною. У музеї - фрагменти скелета цієї тварини: частина доставлена в 1977 році в результаті експедиції на Командорські острови, частина тоді ж передана з музею Львівського національного університету імені Франка.
Фінвал
Цей кит із родини смугачевих - друга за розмірами після синього кита морська тварина планети: довжина - до 27 м, вага - до 50 т. Фінвал - близький родич синього кита, серед них можливі гібридні особини. Вперше описаний в 1675 році і практично зник у 20-му столітті.
Тільки за один 1938 рік китобійні судна винищили 28 тисяч фінвалів: у них цінується не тільки жир і кістки, які переробляють на кісткове борошно, а й китовий вус, який використовували при виготовленні жіночих корсетів і гребінців. У фінвала - до тисячі пластин китового вуса, через які він пропускає воду, щоб заковтнути за один раз до 2 т планктону або дрібної рибки. Після 1938 року промисел фінвалів був заборонений, але в 2006 році уряд Ісландії, спираючись на наукові дані про збільшення популяції фінвалів, знову дозволив полювання на цих китів. Зараз їх налічується близько 100 тисяч, розмножуються вони не дуже швидко: самка носить плід 12 місяців. Фінвал - найшвидкохідніша морська тварина. Він розвиває швидкість до 50 км на годину, через що цих китів називають морськими хортами. Експонат музею - скелет кита, видобутого в 1956 році китобійною флотилією "Слава" спеціально на замовлення керівництва Музею природи: кістки кита були спочатку доставлені морем до Одеси, а потім поїздом - до Харкова.
Левова, або золота, ігрунка
Деревний примат із тулубом довжиною 30 см й удвічі довшим хвостом. Вага теж іграшкова, в середньому 500 г. Назву мавпочка отримала через золотисту (буває і чорною) левову гриву по самі плечі. «Обличчя» - безволосе, майже дитяче. Мешкає в лісах Бразилії, харчується фруктами і овочами, не гребує і білковою їжєю: в хід йдуть коники, мурахи, таргани. Ігрунки популярні як екзотичні тварини, для яких у будинку або зоопарку потрібно створювати відповідні умови: температура повітря плюс 25-29 градусів, підвищена вологість, для чого у вольєр ставлять ємності з водою, різноманітне харчування два рази на добу, питво - дитячий йогурт без цукру або пляшкова вода без газу. І ніяких протягів, від цього ігрунка може загинути. Всі витрати покриває радість спілкування: ігрунки видають гортанні звуки, наче перемовляючись із людиною, і здатні мімікою висловити свої почуття: переляк, обурення або радість. Все це і призвело до того, що браконьєри практично звели число игрунок нанівець: до 1970 року вони вважалися вимерлими, і лише натепер їхня кількість збільшилася до однієї тисячі особин. Експонат музею - опудало ігрунки, зроблене в 1826 році і передане музею ботаніком, дослідником флори України, професором університету Василем Черняєвим.
Метеорит вагою в 90 кг
Доставлений до Харкова в 1873 році. Короткий запис в реєстрі експонатів свідчить: метеорит упав у сусідній Бєлгородської області (тоді - частині Харківської губернії). За словами очевидців, камінь, оповитий димом і полум'ям, упав з небес. Коли він охолов, його завантажили на підводу і привезли до Харкова, щоб показати вченим університету. Ті вивчили оплавлені краї каменя і зробили висновок: це дійсно метеорит, причому кам'яний, хоча бувають і залізні. Це єдиний "космічний" експонат в колекції музею, що зберігся у первозданному вигляді протягом 145 років.
Світлана Лігостаєва, Харків
Фото В'ячеслава Мадієвського
