Диканька невідома - земна і небесна

Точка на карті

13.10.2018 11:09

Укрінформ

Ще збираючись до Диканьки, одразу вирішив: жодного слова про автора незабутніх «Вечорів на хуторі…»

Адже і без мене вже стільки написано, сказано і показано про зв’язок між цими двома фундаментальними поняттями, що множити цей доробок ще одним маловиразним творінням на заяложену тему немає жодного сенсу. Але легко було планувати. Як втілити задум? Ким накажете замінити величну фігуру класика у прив’язці до невеличкого селища міського типу. Хоч би то і був райцентр сучасної Полтавщини? Рішення підказали в районному краєзнавчому музеї.

МІСТИЧНИМ ШЛЯХОМ

У серпні 2012-го ми їхали Полтавщиною; на одному з перехресть, наче спеціально для туристів, збилася зграйка дорожніх вказівників. Один вказував напрям на Великі Сорочинці, інший на Миргород, третій на Решетилівку… Хтось пам’ятає, що в решетилівські смушки вбирався весь диканський бомонд? Автор лише невизначено хмикнув, побачивши таке нагадування про літературну славу краю. Аж ось дорога пірнула в порослу лісом низинку; сіра стрічечка тут же відгалузилася від неї і втекла в темно-зелений тунель, утворений густими кронами доволі товстих дерев…

На кілька секунд місцевість перетворилась на казкову; після яскравого сонця – мерехтлива гра слабких його промінчиків по листю, по траві, по новому покажчику, який, устромившись носом у тунель, владно закликав: «Диканька!» Якби я був за кермом, наша подорож пішла б геть незапланованим шляхом. Та тоді я був лише пасажиром, тож ми покотили далі на Полтаву. Дорога вирвалась нагору; морок розвіявся – але той тунель так і застряг у свідомості. І коли рівно шість років потому у мене з’явилась можливість, – я вибрав подорож не до Миргорода, не до Сорочинців і не до Кременчука з Горішніми Плавнями.

На жаль, цього разу до Диканьки я їхав геть іншою дорогою – без ознак літературщини. Зате саме селище з відомою всьому світу назвою справило належне враження. Перше, що впало у вічі – буяння зелені. Не те, щоб комунальні служби не намагались якось організувати стихію розбурханої флори. Іноді на очі потрапляли навіть вистрижені паралелепіпедами кущі, але вони губились на тлі іншої зелені, яка протестувала проти такої примітивної геометрії. Навіть квіти на клумбах бунтували і весь час намагались вилізти якомога далі за відведені їм залізобетонні межі.

Що стосується всього іншого, - тут Диканька радикально не виділялась на тлі звичайних українських райцентрів. Помірно вищерблений асфальт, поміркована, без надмірностей, радянська архітектура адміністративних будівель і закладів сфери послуг у центрі. На своїх місцях стояли пам’ятники Тарасу, невідомому солдату Другої світової, загиблим в імперській війні в Афганістані… Танка на постаменті не побачив, зате стоїть «Катюша». Напис на пам’ятнику засвідчує, що саме тут було дано перший на українських теренах залп гвардійських мінометів по німцях.

Сподівання зовсім обійтися без Миколи Васильовича – в Диканьці! – виявились наївними. По-перше, вдячні мешканці цілого району (напевне, з тих самих оспіваних хуторів поблизу) ще 4 березня 1952-го встановили «всесвітньо відомому письменнику» (так на п’єдесталі) пам’ятник. Акурат у соті роковини з дня його смерті. По-друге, неподалік музею стоїть скромний, але вишуканий… скажемо так, пам’ятний знак «Мітла Солохи». Ну, як пройти повз таке нагадування про того, хто прославив Диканьку, без перебільшення, на всю ойкумену. А може, й далеко за її межами. Це не жарт: у 1976 році Кримська обсерваторія відкрила в космосі малу планету, яку назвали на честь знаменитого селища. Тому що директором обсерваторії на той час був уродженець «земної» Диканьки Микола Стешенко. Так, між іншим… діаметр планети – 7 кілометрів.

По-третє, пізніше на самій околиці селища я побачив зачинені ворота, на яких нинішній спадкоємець коваля Вакули викарбував усіх героїв «Ночі проти Різдва». Напис над цим витвором мистецтва наголошував, що за брамою — «Диканські хутори». Не знаю, не перевіряв…

НЕУВАЖНО ПРОЧИТАНИЙ ПУШКІН

Розумію, Пушкін у нас сьогодні, як тепер кажуть, не в тренді. Але в нього є принаймні дві незаперечні заслуги перед Україною. Перша та, що він однозначно вирішив суперечку між прихильниками написання «в Україні» – і їхніми опонентами. Пам’ятаєте, в «Полтаві», у пісні третій: «Незапно Карл поворотил И перенес войну В Украйну»? Хто на Московщині ладен поставити під сумнів авторитет Олександра Сергійовича? Отож бо…

А ще мені якось у пригоді став інший фрагмент у тій-таки поемі: «Повсюду тайно сеют яд Его подосланные слуги. Там на Дону казачьи круги Они с Булавиным мутят…»

Луганські «комсомольці» якось у 2008 році вирішили справити 300-ліття повстання козака станиці Трьохізбенської Кіндрата Булавіна. Вони хотіли в такий спосіб підкреслити свою близькість до донського козацтва – і використати його у випадку якихось заворушень. Якраз у пригоді тоді стали пушкінські рядки: мовляв, ваш Булавін був усього лише «підісланим слугою» нашого гетьмана – читайте свого класика!

І от тепер з’ясувалось, що «Полтаву» я читав недостатньо ґрунтовно. Не помітив, що там об’єкт моєї теперішньої розвідки згадується аж двічі. У пісні другій Орлик звертається до поверженого ворога Василя Кочубея: «Мы знаем: не единый клад тобой в Диканьке укрываем…» А в фіналі поет знову її згадує: «Цветет в Диканьке древний ряд дубов, друзьями насажденных; Они о праотцах казненных доныне внукам говорят».

Що там із прихованим скарбом генерального судді – не знаю, а от чотири диканських дуби таки побачив. Правда, вже ближче до кінця експедиції…

Таким чином, проблема з головним героєм вирішилась якнайкраще. Кочубеї – це, звичайно, не Гоголь, але й в історії цього – козацького! – роду вистачає надзвичайно цікавих епізодів. Самий лише зв’язок Мотрі Кочубеївни з Мазепою чого вартий!

Стосовно батька Мотрі, Василя Леонтійовича, писати якось не дуже хочеться. Достатньо сказати, що свою кар’єру при гетьмані Лівобережжя Іванові Самойловичу він почав із того, що втік до нього від Петра Дорошенка, загубивши документи, отримані не в когось там, а в самого турецького султана! А може, він їх зовсім і не губив…

З Іваном Мазепою вони були приблизно одного віку і довго дружили; навіть породичались: старша донька Кочубея Анна вийшла заміж за Мазепиного небожа, а наймолодшій Мотрі він був хрещеним батьком. Наскільки я зрозумів, до статевих стосунків у старого гетьмана із молодою хрещеницею не дійшло, тож у її батька не було підстав скаржитись на кума скаженому московському царю. Дивись, і сам би вцілів. Хоча якби вцілів – не такою б яскравою могла бути кар’єра його правнука.

МІСЦЕ «ЗРАДИ»

Навесні 1709 року із Запорізької Січі в Диканьку приходять козаки кошового Костя Гордієнка. Тоді козаки на Січі вибирали, кого їм підтримувати. І ті, хто вирішив воювати на боці Івана Мазепи (й, автоматично, за Карла XII) пішли за кошовим отаманом. Тут, у Диканьці, давали присягу на вірність гетьману, а за декілька днів на вівтарі Великобудищанської церкви (поряд із Диканькою), де була штаб-квартира Карла, - на вірність йому. Тобто та «зрада», за яку триста років виголошують анафему Мазепі московські попи, юридично відбувалася тут.

Після Полтави Петро освячував церкви, спаплюжені протестантами Карла, і під час одного з таких освячень до нього підійшла вдова Василя Кочубея і нагадала царю історію свого чоловіка («запорожець у спідниці» – справжня українка). І прямо там же, під церквою Петро І виписав Кочубеїсі зі синами універсал: земля, села і все, що вона забажала, віддані їм у власність. А сини, онуки й правнуки аж до 1917-го отримували найвищі посади в московському уряді.

Перші три покоління – козацька верхівка, а вже Віктор Павлович служить царям московським. Це – правнук страченого Кочубея. Його мати – Уляна Андріївна Безбородько, сестра графа Олександра Андрійовича, канцлера Російської імперії. Сталось так, що Віктор у 8-річному віці залишився сиротою. У нього ще був старший брат Аполлон і дві сестри. Дівчат забрала до себе на Чернігівщину бабуся Безбородько, а хлопців до себе у Петербург привіз Олександр Безбородько, фактично – друга особа в імперії. Своєї сім’ї він не мав, тож опікувався племінниками, ввів їх у коло друзів майбутнього імператора Олександра, дав їм дуже гарну освіту. Віктор Павлович «отличался острым умом и малороссийской уклончивостью». Тим-то й отримав для себе і своєї родини титул графа, потім – князя.

Про старшого брата Аполлона казали, що його ім’я відповідало зовнішності. Це його й погубило: пиятика й жінки до добра мало кого доводили. Натомість Віктор почав кар’єру при Катерині ІІ. У 24-літньому віці він уже її посланець у Константинополі. Після чергової турецької війни (1787 – 1791 рр.) між двома державами навіть не було дипломатичних відносин, і новий посол почав із того, що налагоджував торгівлю. А як тільки економічні зв’язки встановились, усі решта питань вирішились автоматично. Корисний досвід.

ПИВО «КОЧУБЕЇВСЬКЕ»

Із Павлом І у Віктора Кочубея стосунки не склались. Павло хотів одружити його зі своєю черговою фавориткою Ганною Лопухіною, але Кочубей вивернувся: таємно повінчався з онукою останнього українського гетьмана Кирила Розумовського Марією Васильчиковою. Павло розлютився, дізнавшись про це, і видав цілий список європейських міст, де було заборонено жити графу. Якимось дивом у тому списку пропустили столицю Саксонії Дрезден. Це врятувало молодих людей; вони через Диканьку, Глухів, Батурин виїхали в Європу. Там у них народилась перша донька Наталія. Ну, а після смерті Павла І Віктор Павлович повертається і робить з Олександром І давно задумані реформи.

Зокрема створюють оту систему міністерств, яка існує, по суті, й сьогодні. Кочубей очолює міністерство внутрішніх справ. Тобто він тримає всю економіку, а зі свого родового гнізда Диканьки робить експериментальний майданчик. Управителями Диканської економії він бере переважно німців або австрійців. І хоча ті скаржились, що місцеве населення відзначається особливою лінивістю і пристрастю до п’янства, економія в нього весь час була рентабельною. Коні, свині, велика рогата худоба – усе породисте.

Для армії потрібне сукно? – по закордонню накупили породистих овець, розвели їх по різних економіях у різних кліматичних умовах і вже в 30-х роках ХІХ століття вівцям у Диканській економії робили щеплення від пошестей. Щеплення він пропонував робити й дітям, але ж у тих є батьки…

Особливо славився диканський пиво-медоваренний завод. Сьогодні в Диканьці збереглося два Пивоварські ставки, верхній і нижній. Пиво тут виготовляли зі спеціально вирощеного хмелю; воду брали з джерел у Пивоварському ставку (верхньому). Від верхнього до нижнього ставка, попід горою – три десятки погребів, де пиво в дубових бочках витримували по десять років, а вже потім воно потрапляло у пляшки, керамічні й скляні. На кожній скляній пляшці півколом «Диканька», посередині – кочубеївські ініціали. Яке то мало бути пиво, що на ньому не соромилися розписуватись власники! До речі, і пляшки робились на кочубеївських заводах. У Гутах, теперішня Сумська область.

На сьогодні зі збудованого Віктором Павловичем збереглася Свято-Миколаївська церква і тріумфальна арка. На межі XVIII-XIX століть у Диканьці проводилось дуже велике будівництво; запрацював цегельний завод і з’явилася ціла низка архітектурних споруд. Зокрема двоповерховий палац за проектом архітекторів Фераре та Кваренгі розпочинають зводити в 1800 році. Спалений у 1919-му, на цеглу розібраний у 43-му. Вибрали до останньої цеглини в фундаменті.

ПУШКІН В ГОСТЯХ У НАТАЛІЇ

За офіційною версією Пушкін Диканьку ніколи не відвідував. За неофіційною – на декілька днів «загубився» з очей «охранки». Його «пасли» постійно, але в Диканських лісах він зумів «відірватись». Вважають, він у цей час міг бути в гостях у Наталії («Я люблю это нежное имя…») Вікторівни Кочубей, єдиної доньки графа Віктора Павловича Кочубея. Майже ровесниці Пушкіна – 1800 року народження.

Віктор Кочубей мав палац у Царському Селі, який своїм садом виходив прямо на сади ліцею. Там молоді люди й познайомились. У 16 років Пушкін написав вірш «Измены», присвячений Наталії Кочубей. От тільки титулів далекий нащадок ефіопських негрусів не мав. Тому Наталію в екстреному порядку видали заміж за штабс-капітана лейб-гвардії Преображенського полку барона Олександра Строганова. Вони повінчались – і кожен поїхав жити в будинок своїх батьків. Можна тільки уявити, що говорив про це Петербург…

До речі, той Строганов теж тісно пов’язаний з Україною. Він 9 років керував Новоросійським і Бессарабським генерал-губернаторством, став почесним громадянином Одеси. Але Пушкіна не забував, і вже в поважних літах, коли одесити збирали гроші на пам’ятник Пушкіну – граф (уже) відмовився брати в цьому участь. Сказав: «На дуелянтів не скидаюсь». Утім, прямого стосунку до Диканьки цей вибрик вельможі не має.

Зрозуміло, тут пропущені дев’ять десятих усього, що я почув про Диканьку і її людей. Директорка музею Надія Крюченко сильно на життя не скаржилась, зазначила лише, що затягнувся ремонт картинної галереї, яка є відділом районної установи.

А також вона сподівається відзначити 23 листопада 160-річчя землячки - Марії Башкірцевої - відкриттям її пам’ятника. У Парижі цю видатну українську художницю пам’ятають. У нас же… Не буду казати про всіх, а особисто я почув про неї вперше саме на Полтавщині.

…Як стало зрозуміло, майже всі головні пам’ятки Диканьки - на північно-західній її околиці. У центрі – лише Свято-Троїцька церква. Зате стоїть вона в такому мальовничому місці… Я вирішив вийти до неї не коротшою дорогою, а обігнувши ставок. Було ще спекотно. Хлопці залізали на вербу й стрибали у воду. В якій відбивався собор…

ВІКОВІ ДУБИ

Аби зафіксувати оті самі дуби, родинну церкву Кочубеїв, Свято-Миколаївську, довелось брати таксі. Дубів залишилось усього чотири. Один стоїть при дорозі; три інших - вишикувались на алеї.

Поряд із Бузковим гаєм (місцеві звуть місцину не так лірично – Бузковою ямою). Колись тут був кар’єр, із якого брали глину для цегли. Коли ж усю глину вичерпали, Віктор Кочубей наказав засипати дно чорноземом і посадити бузок. Два століття тому це були різні сорти; згодом від старого розмаїття нічого не залишилось через суто біологічні причини. Утім, коли в травні все розквітає, тут проводять обласний фестиваль «Пісні бузкового гаю».