Футбольні чемпіонати Європи: від запеклої протидії до успішного поступу

У ці дні увага футбольних уболівальників прикута до матчів фінальної частини Євро-2020. Уболівальників не тільки європейських, а й усього світу, бо за своїм рівнем, рангом, напругою і популярністю чемпіонати нашого континенту, передусім їхній завершальний турнір, поступаються хіба що Олімпійським іграм і футбольним першостям світу.

Але історія цього утвердження непроста, сповнена драматичних колізій, відкритих і «підкилимних» протистоянь. Причому в ній не бракувало й людських конфліктів, коли, здавалося б, вірні друзі ставали непримиренними суперниками. Чому? Щоб з’ясувати це, спробуємо відповісти на інше, цілком конкретне питання: чому перший чемпіонат світу з футболу відбувся у 1930 році, а європейський – лише через три десятиліття?

СВОЯ СОРОЧКА БЛИЖЧЕ ДО ТІЛА…

Вони були вірними друзями і соратниками. І Жюль Ріме, і Анрі Делоне після Першої світової війни пліч-о-пліч енергійно працювали спочатку на чолі Федерації футболу Франції, а коли у 1921 році Ріме став президентом ФІФА, то запропонував кандидатуру свого друга на пост генерального секретаря цієї всесвітньої футбольної організації, і той, як і у французькій федерації, став його найближчим подвижником. Саме з іменами цих людей пов'язане започаткування і становлення чемпіонатів світу з футболу. Жюль Ріме висунув ідею проведення чемпіонатів, а його друг активно підтримав її, заявивши у 1926 році на конгресі ФІФА, що «сьогодні вже не можна тримати футбол за стінами Олімпійських ігор». Тоді ж Анрі (або Генрі – так його називали в сім'ї, яка походила з Англії) Делоне наполіг на тому, що реалізацію ідеї не слід відкладати у довгий ящик і запропонував провести перший чемпіонат світу вже у 1930 році, яка, зрештою, й була прийнята.

Але в Анрі Делоне була ще й своя ідея. У 1927 році він озвучив її на одній з нарад у ФІФА. На його думку, крім чемпіонатів світу, варто було б проводити і чемпіонати Європи. І першим, хто виступив проти неї, виявився його друг Жюль Ріме. Недаремно кажуть: своя сорочка ближче до тіла. Президент ФІФА відразу ж розгледів у пропозиції Делоне загрозу для організації, яку очолював, а отже і для своїх позицій у ній. Він почав переконувати Делоне, що його ідея не на часі, що спочатку слід провести чемпіонат світу, а там буде видно.

Однак після першого чемпіонату світу, який відбувся на футбольних полях Уругваю, «видніше не стало». Точніше кажучи, побоювання Жюля Ріме не розвіялися. Мабуть, навпаки – тільки посилилися. Не переконували його і спроби Анрі Делоне зіслатися на приклад Південної Америки, де континентальні чемпіонати національних збірних проводилися ще з 1916 року. Але для Жюля Ріме Латинська Америка була далекою землею, тоді як європейська – під ногами, і саме від Європи і її збірних залежало головним чином благополуччя ФІФА, насамперед, фінансове. Чиновники ФІФА не хотіли втрачати монопольні права на організацію футбольних турнірів у світі, основу яких складали збірні Європейського континенту.

У тридцяті роки задум Делоне втілити в життя так і не вдалося. Безрезультатними виявилися і сорокові: під різними приводами у ФІФА гальмували просування справи з організацією єврочемпіонату. Правда, в Анрі Делоне з'явився надійний союзник з Апеннінського півострова: президент Федерації футболу Італії Отторіно Барассі не тільки підтримав задум проведення чемпіонату Європи, а й запропонував його кубкову схему, за якої команди спочатку зустрічаються у стикових матчах (вдома і на виїзді), а півфінали і фінал проводяться в одній країні.

У 1952 році до дуету Делоне – Барассі приєднався генсек Бельгійського футбольного союзу Жозе Краай, Зібравшись 27 травня в Цюріху, ця трійка прийшла до спільного висновку про невідкладну необхідність створення Європейської футбольної асоціації, яка б взяла на себе організацію футбольного життя на континенті, зокрема, проведення Кубка Європи. Через рік відбулися збори представників двадцяти національних футбольних федерацій, які вибрали комітет з підготовки конференції засновників Європейського футбольного союзу, а ще через рік у Базелі була скликана конференція, на якій повноважні футбольні функціонери з 23-ох європейських країн створили Європейський союз футбольних асоціацій (УЄФА). Його першим президентом став Еббе Шварц (Данія), віце-президентом — австрієць Йозеф Гере, а генеральним секретарем — Анрі Делоне.

Шлях для футбольних турнірів національних збірних Старого Світу був відкритий. На превеликий жаль, Анрі Делоне так і не дожив до початку омріяної ним першості Європи: 9 листопада 1955 року його не стало. Справу Делоне продовжили його однодумці й подвижники, серед яких був і син П'єр, якого обрали на пост, залишений батьком, і доручили очолити організацію турніру. Іменем Анрі Делоне було названо Кубок Європи, за який мали змагатися збірні європейських країн.

ТЕРНИСТА ДОРОГА ДО ПАРИЖА

Зелене світло для євротурніру було включене, але навіть після цього шлях до нього виявився довгим і драматичним, з багатьма перешкодами. Керівництво ФІФА, змирившись з європейським «сепаратизмом», не відмовилося від спроб, якщо й не скомпрометувати турнір, то хоча б применшити його авторитет і самодостатність. Зокрема, були ініційовані суперечки навколо регламенту змагань. Обговорювалася, зокрема, схема, за якою першість Європи мала стати кваліфікаційним етапом чемпіонатів світу. Її відкинули, оскільки за цією схемою багато національних команд позбавлялись можливості брати участь в обох турнірах.

На конгресі УЄФА у 1956 році в Лісабоні вирішено було зупинитися на кубковому варіанті. Кваліфікаційні змагання мали початися у серпні 1958 р. і завершитися у березні 1959-го. Одна восьма фіналу – з квітня по жовтень 1959 р., одна четверта – з листопада 1959-го по травень 1960-го, а півфінали і фінал між 15 червня і 15 липня 1960-го в одній з європейських країн.

З цим начебто погодилися. Але на засіданні Виконкому УЄФА 27 березня 1957 року з'явився новий варіант під назвою «Кубок європейських націй». Несподівано для членів Виконкому його підтримав президент асоціації Еббе Шварц. Не дочекавшись конгресу, де мали розглянути новий проект, Шварц опублікував його у пресі. Розгорілась нова дискусія. Проти проекту і загалом турніру виступив цілий ряд футбольних асоціацій, у тому числі таких авторитетних у футбольному світу країн, як Італія, ФРН, Бельгія, Голландія, Англія. Свою опозиційність вони мотивували тим, що нове змагання не матиме популярності серед уболівальників, а також надмірною завантаженістю провідних гравців відомих європейських клубів, які складають головну силу збірних. На конгресі, який відбувся 27 червня 1957 року в Копенгагені, проти проведення Єврокубка проголосували 12 делегатів. Правда, прибічників його проведення виявилося на три більше. 

За чотири дні до початку турніру була здійснена ще одна спроба його зірвати. Делегації Великобританії і ФРН нав’язали делегатам чергового конгресу УЄФА, який відбувався у стокгольмському готелі «Форест», нову дискусію про доцільність проведення змагань. Після неї відбулося остаточне голосування. За Кубок Європи віддали свої голоси 15 делегатів, проти – 7. 

Програвши у голосуванні, опозиційні федерації вирішили зробити останню спробу – бойкотувати турнір. У результаті на старт перших змагань за Кубок Європи, названий іменем Анрі Делоне, вийшло тільки 17 національних збірних. Серед них і радянська команда, в якій блискуче зіграв півзахисник київського «Динамо» Юрій Войнов.

Слід сказати, що у чвертьфіналі збірній СРСР дістався дуже серйозний суперник – команда Іспанії, за яку тоді виступали такі тогочасні футбольні зірки, як Альфредо ді Стефано, Луїс Суарес, Франсиско Хенто і Енріке Хенсон. Але матч СРСР – Іспанія не відбувся. Спорт перемогла політика. В останній момент, коли іспанська збірна вже готова була вилетіти до Москви на запланований 29 травня 1960 року матч, від каудільо Іспанії Франко поступила команда «Стоп!». Іспанцям була зарахована поразка, збірна Союзу автоматично потрапила в півфінал, а керівник СРСР Микита Хрущов отримав чудову нагоду для ще одного в дусі того часу пропагандистського викриття «прогнилого імперіалізму», заявивши, що «у великому і малому Франко плазує перед своїми господарями. Це він з позиції правого захисника американського престижу забив гол у свої ворота, заборонивши іспанським футболістам зустріч з радянською командою».

Збірна СРСР виграла тоді перше змагання за Кубок Європи, перемігши у півфіналі команду Чехословаччини 3:0, а у фінальному матчі, який відбувся в Парижі на стадіоні Парк-де-Пренс, у додатковий час збірну Югославії 2:1. 

ХТО ВІДЗНАЧИВСЯ В ЄВРОТУРНІРАХ ЗБІРНИХ?

Після першого Кубка Європи кількість критиків турніру під егідою УЄФА помітно зменшилася. І це переконливо підтвердило розширення кола країн, збірні яких зголосилися взяти участь у другому змаганні за європейський трофей. Якщо тоді на старт вийшло 17 команд, то через чотири роки – 29 (про відмови заявили тільки Шотландія, Фінляндія, Кіпр і ФРН). 

Півфінали і фінал приймала Іспанія. Збірна СРСР обіграла у чвертьфіналі Швецію і створила інтригу: чи поїде вона у франкістську Іспанію? Але Хрущов, який ще залишався тоді при владі, вибору після відомої його заяви 1960-го року не мав: дозвіл на поїздку в Іспанію радянські футболісти отримали. У півфіналі вони перемогли збірну Данії 3:0, а у фіналі на переповненому мадридському стадіоні Сантьяго Бернабеу поступилися іспанцям 1:2.

До речі, цей матч почався з півгодинною затримкою через запізнення генералісимуса Франко. Коли каудільо з’явився на трибуні, телевізійні камери показали його всій Європі, у тому числі й глядачам Радянського Союзу, які тоді вперше побачили живого Франко на своїх екранах. Ті, хто приймав телесигнал у Москві, не зразу зорієнтувалися, хто на картинці, за що й поплатилися своєю роботою. 

На конгресі УЄФА в Ніцці 17 листопада 1965 року було прийнято рішення проводити це змагання за змішаною системою – круговою і кубковою. Від участі у турнірі відмовилися тільки дві збірні: Ісландії і Мальти. Півфінали відбулися на стадіонах італійських міст. Основний і додатковий час матчу СРСР – Італія завершився нульовою нічиєю. Пенальті тоді не пробивали. Згідно тогочасного регламенту долю гри вирішували капітани команд. Шестерньов і Факетті змушені були підкидати монету. Шестерньов розгубився, не став кидати, і суддя передав цю роль італійському капітану. Рука Факетті виявилася для його команди щасливою. У другому півфіналі югославська збірна вирвала на останніх хвилинах перемогу в англійської. Фінал Італія – Югославія склався з двох матчів: у першому і в основний, і в додатковий час була зафіксована нічия 1:1, а в другому з рахунком 2:0 перемогли італійці.

Фінальна частина Євро-72 пройшла у Бельгії. У першому півфіналі завдяки голу захисника донецького «Шахтаря» Анатолія Конькова збірна СРСР перемогла команду Угорщини. В другому зустрілися футболісти ФРН і Бельгії. На два голи німецького форварда Мюллера бельгійці відповіли тільки одним (Поллеуніс). Фінальна гра завершилася переконливою перемогою збірної ФРН – 3:0. Радянське керівництво визнало цю поразку ганебною, на авансцену, як і в 1964 році, знову «витягли» політику.

Чемпіонат Європи 1976 року несподівано виграла збірна Чехословаччини, яка у чвертьфіналі у двораундовому протистоянні обіграла команду СРСР (2:0 у Празі і 2:2 у Києві), у півфіналі перемогли голландців на чолі з Кройфом, а у фіналі в серії пенальті переграла команду ФРН. Зате західнонімецькі футболісти тріумфували на наступному Євро в Італії, обігравши у фіналі бельгійців 2:1. 

Через 24 роки після першого євротурніру збірних його фінальну частину знову приймала Франція. У рідних стінах тріумфували французи, в складі яких виділявся своєю яскравою грою Мішель Платіні. Збірна Франції перемогла у півфіналі португальців, а у фіналі іспанців.

У фінальному турнірі 1988 року, який пройшов на полях ФРН, збірну СРСР очолював Валерій Лобановський, а її основу склали київській динамівці. Вони виграли групу «В», випередивши такі команди, як Нідерланди, Ірландія і Англія, у півфіналі впевнено перемогли італійців 2:0 і тільки у вирішальному матчі поступилися з таким же рахунком голландцям. Друге місце тоді було визнано беззаперечним успіхом команди Лобановського.

Через чотири роки кілька українських футболістів грали у фінальній частині за команду неіснуючої країни – СНД. У групі ця команда без прапора зайняла останнє місце. У фіналі Євро-92 зустрілися збірні Данії і Німеччини. На здивування всіх перемогла Данія 2:0.

На час, коли стартував чемпіонат континенту 1996 року, Європейський союз футбольних асоціацій істотно розширив свої ряди. Їх поповнили футбольні асоціації і федерації нових країн, що з’явилися після розпаду СРСР, Югославії і Чехословаччини. Для українського футболу чемпіонат-96 був особливо знаменним: з нього почалася участь в офіційних турнірах УЄФА і ФІФА збірної України. Дебют виявився невтішним: наша команда зайняла у четвертій групі четверте місце, пропустивши вперед збірні Хорватії, Італії та Литви. Фінал виграла збірна Німеччини, перемігши чехів з рахунком 2:1.

На рубежі століть ФІФА і УЄФА майже одночасно відступили від багаторічної практики доручати проведення кожного чемпіонату одній країні. Так Євро-2000 приймали країни-сусідки Бельгія і Нідерланди. Збірна України потрапила в четверту групу, де її суперниками були Франція, Росія, Ісландія, Вірменія та Андорра. Наші футболісти посіли в цій групі друге місце і отримали право зіграти у плей-оф. На жаль, словенський бар’єр їм не вдалося подолати (1:2 в Любляні й 1:1 в Києві). Чемпіонами 2000-го року стали французи, які у додатковий час обіграли італійців 2:1.

Євро-2004 відбувся на футбольних полях Португалії. Збірна України потрапила в шосту групу. Навряд чи хто тоді на початку змагань міг передбачити, що в цій групі грає майбутній чемпіон Європи. Українці зайняли третє місце, слідом за греками та іспанцями. Збірна Греції зуміла у фінальній частині двічі обіграти господарів чемпіонату – спочатку в групі «А» 2:1, а потім і у фіналі1:0 і стати найкращою командою турніру. 

Тринадцятий чемпіонат Європи було доручено провести Австрії і Швейцарії. На ньому почалася новітня переможна епопея збірної Іспанії. Щодо української збірної, то після очевидного успіху на чемпіонаті світу 2006 року в Німеччині від неї ми очікували продовження приємних сюрпризів. Але цього разу не склалося. В групі «В» наші футболісти зайняли четверте місце після неслабих збірних Італії, Франції і Шотландії. Фінал Іспанія – Німеччина виявився скупим на голи. Єдиний м’яч, забитий Торресом, приніс перемогу іспанцям.

Ми добре пам’ятаємо Євро-2012. Його господарями стали Україна і Польща. За визнанням свідків і учасників турніру він був прекрасно організований (тодішній президент УЄФА Мішель Платіні оцінив його так: «Це був фантастичний турнір!»). Проте збірні обох країн не зуміли вийти зі своїх груп. Наша команда почала змагання з багатообіцяючої перемоги над шведами 2:1, але розвинути успіх не зуміла, поступившись англійцям і французам. Фінал Іспанія – Італія на «Олімпійському» в Києві впевнено виграла команда з Піренейського півострова. Вперше в історії європейських чемпіонатів переможцям попередньої першості вдалося захистити свій титул.

У 2016-ому фінальну частину чемпіонату втретє приймала Франція. На кваліфікаційному етапі наша команда в групі «С» зайняла третє місце (після збірних Іспанії та Словаччини) і отримала право зіграти у плей-оф, де її суперниками стали «давні знайомі» – словенці. Але цього разу підсумок двобою п’ятнадцятилітньої давності не повторився. Перемога вдома 2:0 і нічия на виїзді 1:1принесли путівки у Францію підопічним Михайла Фоменка. Однак там вони зіграли невдало, програвши в групі всі три матчі (збірним Німеччини, Польщі і Північної Ірландії). Фінал Франція – Португалія завершився несподіваною перемогою португальців. І саме вони потрапили в одну кваліфікаційну групу з українцями в новому євротурнірі за право зіграти у фінальній частині чемпіонату.

Результат відомий: наша національна збірна випередила діючих чемпіонів континенту, зігравши внічию 0:0 у Португалії і перемігши 2:1 в Києві і з першого місця кваліфікувалася на Євро-2020.

* * *

Європейські чемпіонати національних футбольних збірних стали визначними подіями у житті планети. І не тільки спортивному. Нинішня пов’язана з пандемією ситуація тільки посилює їхню роль і значення. І це видно хоча б з того, як сотні мільйонів людей збирають сьогодні трансляції євроматчів, як футбол стає більше ніж грою, тим, що гуртує, зближує, об’єднує людей.

Відтоді, коли в Анрі Делоне народилась ідея проводити незалежні змагання на нашому континенті, минуло майже століття. Ця ідея багатьма у тогочасному футбольному світі, передусім його другом Жюлем Ріме, була зустрінута в штики. Але життя все розсудило і поставило на свої місця. І нині УЄФА вже об’єднує 55 національних футбольних асоціацій і федерацій. Не бракує й у наші дні спроб зруйнувати систему європейського футболу – досить згадати недавню, слава Богу, невдалу спробу створити на континенті елітну футбольну суперлігу. Тому так важливо, що жодна з асоціацій і федерацій не купилася на лицемірство її ініціаторів, на цей Данайський дарунок і що футбольні ряди Європи не похитнулися. А стійкість Європи – це фундаментальна міцність всього футбольного світу. Час це переконливо довів. 

Михайло Сорока

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства