«Батько слугував не німцям, а односельцям»
1 вересня 1939 року Німеччина вторглася до Польщі і почалася ІІ Світова війна. Першими її тяготи відчули жителі нинішньої Західної України, яка тоді входила до складу Польщі - українців активно забирали до польської армії. Менш ніж через два роки війна торкнулася і тоді ще радянської України, яка була повністю окупована Німеччиною. Своє дитинство в окупації провів майбутній олімпійський чемпіон Рима-1960 з греко-римської боротьби Іван Богдан. Вже влітку 1941 року в його рідному селі Дмитро-Білівка (Миколаївська область) змінилася влада. Івану було 13 років.
У відвертій розмові з Максимом Розенком олімпійський чемпіон розповів, чому його батько працював бургомістром при німцях, як німецький комендант його села рятував місцеву молодь від вивезення до Німеччини і яким чином жорна сталінських репресій минули батька після того, як в село знову прийшла радянська влада.
«Коли тільки почалася війна, була тверда впевненість, що радянська армія швидко розіб'є німців. Ми були переконані, що до нашого села війна не дійде. Але вже через два місяці німці пройшли далі на схід від нашого села. Нам пощастило: ми жили в глушині, земля така була, що якщо дощ пройде, ніхто до нас не добереться - ні танки, ні машини. У підсумку за всі три роки окупації німців практично не бачили. Був тільки комендант, який оселився в школі. І нам з ним дуже пощастило. Ми його між собою називали Петрашко – якщо не помиляюсь, його Петером звали. Він забезпечував німецькі окупаційні частини продуктами. А також дивився за тим, щоб селяни вчасно посіяли і зібрали урожай», - згадував Іван Гаврилович.
Богдан заперечує, що німці забирали у селян більшу частину врожаю.
«Люди брали собі стільки зерна, скільки хотіли. Моя рідна тітка була жадібною, з урожаю 1941 року навантажила пшеницею цілу кімнату до стелі. Так навесні під вантажем зерна одна стіна хати не витримала - в ній з'явилися тріщини, з яких почала висипатися пшениця.
Думаю, німці навіть уявити собі не могли, наскільки родюча українська земля. З одного гектара ми збирали до 60 тон пшениці. А в 1941 році взагалі був божевільний урожай - до 70 тон зерна з гектара. Колгоспи у нас не розігнали - просто перейменували в громадські господарства. Бригади розбили по «десятихаткам» - з тим, щоб у кожної групи була однакова кількість коней і сільгоспінвентарю», - стверджує олімпійський чемпіон.
Зараз в Дмитро-Білівці живе трохи більше 300 осіб. У 1941 році жило вдвічі більше.
«Було 142 двори в середньому по 5 чоловік. У нас і на війну тоді не встигли мужиків забрати. Викликали і повезли на схід. Але німці до Дніпра вийшли раніше, ніж наші мобілізовані. В результаті селяни незабаром повернулися назад додому. Німці їх в полон не брали - народ ні озброїти, ні одягати у військову форму не встигли. Прожили мужики в селі весь час окупації. У тому числі і мій батько, Гаврило Богдан, який став бургомістром 11 сіл. Вибрали його на цю посаду восени 1941 року самі селяни. До війни батя працював головою колгоспу, його знали і поважали. Хоча батько був неписьменним: «Богдан» ще міг написати, а ось «Гаврило» - ні. Пам'ятаю, коли ставив підпис, аж язик висував - так старався. Але голова в нього працювала - будь здоров», - згадує Іван Гаврилович.
Богдан не вважає, що батько прислуговував німцям.
«Не німцям, а односельцям. Членом партії батько не був - зате був розумним чоловіком. І коли прийшли німці, зайняв правильну позицію. У нас ніхто німцям не служив. Було п'ятеро поліцаїв - наші хлопці з села. Ходили з карабінами, нікого з односельчан не чіпали. Навпаки, допомагали чим могли. Знали вони і про те, що в селі нелегально живуть наші колишні військовополонені. Але їх теж не чіпали.
У підвідомчі батькові 11 сіл регулярно приходили рознарядки на відправку хлопців і дівчат до Німеччини. Так ось, жодної людини в Німеччину батько так і не відправив. Причому допомагав йому в цьому... наш комендант. Він викликав батька, повідомляв, що прийшла рознарядка - потрібно відправити з села п'ять чоловік. Мовляв, підбирай трохи кращих - начальство буде перевіряти. Відвозили хлопців в район. Потім комендант уточнював час відправлення ешелону в Німеччину і сповіщав про це батька. Батя брав дві каністри самогону, пару пудів сала і відвозив коменданту. Той підходив до начальника конвою, віддавав йому ці гостинці і забирав наших хлопців та дівчат. Після говорив їм, мовляв, місяць вдома сидите, не висовуйте носа, а потім вже можете виходити на вулицю, говорите, що працювали на німців, рили окопи.
Батько ще збирав від жителів теплі речі - нібито для німців. Але насправді для партизан - в наших краях діяв партизанський загін. Переправляв туди і продукти», - відповів олімпійський чемпіон.
Навіть через 80 років Івану Гавриловичу важко пояснити поведінку німця-коменданта.
«Ходив він в німецькій формі, але, кажучи по-спортивному, грав на нашому боці. Страшно любив наші народні пісні. Цю любов йому прищепили наші військовополонені в Першу світову - він з ними спілкувався підлітком. До війни ми працювали всі суботи і дуже часто неділі. Але комендант розпорядився, щоб в суботу працювали тільки до другої години дня. І роздавав подарунки селянам - горілку. Його родич працював комендантом Кіровоградського пивзаводу, він йому «казенку» і передавав. Пам'ятаю, що святкували з ним закінчення збирання врожаю, справляли весілля. Молодь йшла до коменданта, і він давав вказівку: як весільний подарунок видати сторонам і нареченого, і нареченої по 10 тон цукрових буряків - на самогон і компот. Його запрошували на весілля, він все вимагав, щоб співали його улюблені народні пісні. Інший раз вип'є і навіть сльозу пустить. Взагалі на наших мужиків був дуже схожий. Випивати ніколи не відмовлявся. П'яного його на тачці відвезуть в комендатуру - проспиться, знову приходить посидіти. У нього ніякої охорони не було - сам по селу ходив, ні у кого і в думках не було зробити йому щось погане», - згадує олімпійський чемпіон.
Парадокс, але німецький комендант... цурався співвітчизників.
«Іноді до коменданта з району навідувалися німці - в чорній формі, можливо, есесівці. Так він намагався уникнути зустрічей з ними! Будівля школи стояло далеко від в'їзду в село, і коменданту завжди встигали повідомити про приїзд співвітчизників. Він відразу всіх попередив: якщо німці приїжджають, говорити, що його немає на місці. І як тільки непрохані гості з'являлися, він через задні двері виходив на сусідню вулицю і там розчинявся», - згадував Богдан.
За словами Івана Гавриловича, після приходу Червоної армії жорна репресій пройшли повз батька і лише торкнулися односельчан, які працювали поліцаями.
«З поліцаїв, по-моєму, нікого не розстріляли. Когось відправили відбудовувати зруйнований Донбас, комусь дали 10 років таборів. Цікаво, що через якийсь час дехто із цих хлопців повернувся додому з купою грошей. Швидко побудували гарні будинки і без проблем зажили, як раніше. А батькові ще й пощастило. У нього друг дитинства - Федот Совгиря - в НКВС працював. До війни керував Чернігівським відділенням, а після нападу німців очолив диверсійну групу. З цією групою він пройшов всю Білорусію і Західну Україну. Дійшов до нашого села, і хоча у нього там жили три сестри, відразу пішов не до них, а до батька. Пам'ятаю, як вони при зустрічі обнялися, розцілувалися. Федот прожив у нас трохи більше місяця. Пам'ятаю, якось раз до нас в хату залетіли поліцаї на чолі з німцем. Я з племінником Совгирі грав в карти, батько з Федотом сиділи за столом. Був вражений самовладанням тата - він навіть бровою не повів. Налив поліцаям горілки, вони випили, закусили і відразу поїхали. Але через кілька днів в селі пішли розмови, що повернувся Совгиря. І незабаром Федот покинув село. А як тільки Дмитро-Білівці звільнили, від Совгирі в районний НКВС прийшов лист на захист батька. Мовляв, Гаврило Богдан на посаді бургомістра діяв тільки в інтересах радянської влади. Батько сам пішов до райвідділу НКВС. Там йому сказали, що багато про нього чули, знають, чим він займався під час окупації. Мовляв, якщо і знадобишся, то тільки як свідок. Незабаром тата на рік мобілізували на відновлення Донбасу. У село повернувся наприкінці війни. Як тільки повернувся, його відразу на зборах вибрали головою колгоспу. Але в районі сказали, що ця кандидатура не пройде», - зазначає олімпійський чемпіон.
Івана Гавриловича закликали в армію взимку 1945 року.
«На фронт встигли відправити хлопців 1927 року народження. Наш 1928-й рік забрали взимку. Пройшли «учебку», і в травні 1945 року повинні були їхати на фронт. Але війна закінчилася, і нас відправили додому. Мене в армію призвали в 1948 року. І вже там в 20 років я познайомився з греко-римською боротьбою», - згадує олімпійський чемпіон.
З досьє: Іван БОГДАН. Народився 29 лютого 1928 року в селі Дмитро-Білівка Миколаївській області. Заслужений майстер спорту з греко-римської боротьби. Олімпійський чемпіон Рима-1960 у важкій вазі. Дворазовий чемпіон світу (1958, 1961). Триразовий чемпіон СРСР (1958, 1959, 1961).
Максим Розенко, Київ
