Його мало знають в Україні, але в Європі він мав базу в декілька тисяч персональних фанів. Сергій Лебідь більше 10 років виступав за міланський клуб «Ковер», з яким вигравав чемпіонат країни і Лігу чемпіонів. В Італії його називали Бьянко, що в перекладі з італійської означає білий. Мабуть, він єдиний білий, який успішно конкурував з темношкірими атлетами в кросі.

Сергій ріс сиротою – батько розбився на мотоциклі, коли наш герой ще був дитиною. Через 10 років після загибелі батька в інший світ пішла й мати. Зараз він – найтитулованіший кросмен Європи. Чемпіонат континенту українець виграв дев'ять разів (!) – за цим показником він абсолютний рекордсмен у Старому світі. У відвертому інтерв'ю Укрінформу Лебідь пояснив, чому не захотів приймати італійське громадянство, в чому секрет популярності кросу в Європі серед спонсорів і через яку обставину крос виключили з програми Олімпійських ігор в 1924 році.

 – Сергію, як відомо, «боягуз не грає в хокей». А хто не бігає крос?

 – Хто не вміє його бігати. Адже це не всім дано. На гладкій доріжці ти можеш бути чемпіоном світу, але це зовсім не гарантія, що ти зможеш добитися чогось серйозного в кросі. Універсалів, які однаково успішно виступають і на гладкій доріжці, й у кросі – одиниці. Найяскравішим представником універсалів був триразовий олімпійський чемпіон ефіоп Кенесісе Бекеле.

ДЛЯ ХЛОПЦІВ З АФРИКИ ГОЛОВНЕ – ВИГРАТИ ГРОШЕЙ, КУПИТИ НА НИХ СТАДО КОРІВ – І ДАЛІ БІГАТИ, ПОКИ ЇХНЯ СІМ'Я СІЛЬСЬКИМ ГОСПОДАРСТВОМ ЗАЙМАЄТЬСЯ

 – Що найскладніше в подоланні 10-кілометрової дистанції по бездоріжжю?

 – Особисто мені психологічно легше бігти крос, аніж «десятку» на стадіоні. Тому що 10 тисяч метрів на арені – це 25 кіл. А в кросі 10 кілометрів – максимум п'ять кіл. А може бути і взагалі два. Ну, а складнощів у кросі вистачає. Біжимо по бездоріжжю в грудні, січні, лютому. Місимо бруд ногами. Один із найбільш представницьких міжнародних комерційних турнірів проходив узимку в Брюсселі. Там, коли до фінішу добігали, іноді номерів учасників не було видно – форма заляпана брудом з ніг до голови.

Та й взагалі, в порівнянні з доріжкою, в кросі – зовсім інша специфіка. На доріжці ти «котиш», а по пересіченій місцевості – «валиш». На гладкій поверхні ти тільки стопою працюєш, а в кросі ще і стегна доводиться підключати – особливо, коли по щиколотку в багнюці ноги потопають. Тому без спеціальної підготовки переходити з доріжки на крос і назад дуже складно.

 – Чому й на доріжці, й у кросі темношкірі хлопці тіснять білошкірих?

 – Ще 25 років тому ситуація була трохи іншою. На турнірах по гладкій доріжці серед 20 учасників між білими і чорними був паритет. Зараз буває, що з 20 легкоатлетів на старт виходить лише двоє білих, а решта – темношкірі. Тут певний прорахунок допустили організатори турнірів.

Раніше всім спортсменам за участь у турнірах платили так звані «стартові». Білим – по 1000 доларів, африканцям – по 400-500. Потім організатори від практики «стартових» почали відмовлятися – призові отримували тільки легкоатлети, які посіли перші 6-8 місць. На рядових комерційних турнірах переможцю виплачувалося, наприклад, 6 тисяч доларів. У темношкірих хлопців з'явився потужний стимул – до цього вони могли тільки за 10 змагань такі гроші заробити, а зараз – за один турнір. У підсумку через кілька років на подібних турнірах вся Кенія й Ефіопія бігати стала. Все-таки, африканці менш перебірливі, аніж європейці.

Перед ними, як правило, стоять більш приземлені завдання: виграти грошей, купити на них у своє селище стадо корів – і далі бігати, поки вся їхня сім'я сільським господарством займається. А білі – більш вибагливі. Багато моїх колег детально прорахували фінансову привабливість змагань і зробили свій вибір – змінили доріжку на крос. Тому що в Європі крос користується популярністю у спонсорів.

 – Звідки у спонсорів така любов до кросу?

 – Це твереза ​​любов – з розрахунком. Для того, щоб провести турнір на доріжці, потрібно орендувати стадіон. А для кросу він не потрібен. Просто складаєш маршрут, домовляєшся з місцевою владою, перекриваєш дорогу, підключаєш спонсорів і телебачення – і ось тобі турнір. Глядачів купа прийшла, всі задоволені. 10-12 років тому ще забіги популярні стали – теж на гладкій доріжці, але без арени. Просто маршрут на асфальті склав, домовився з владою, перекрив дорогу – і вперед.

- Після 35 років ви змінили крос на марафон. Такий перехід був продиктований фінансовими причинами?

 – Не тільки. Марафон освоював для того, щоб втілити в життя свою найзаповітнішу спортивну мрію – стати олімпійським чемпіоном. Шкода, що свого часу крос виключили з програми Олімпійських ігор. А все через нехлюйство організаторів Олімпіади в Парижі-1924. Дистанція, що пролягала навколо стадіону «Коломб», була дуже важкою. На трасі не виявилось жодного дерева, термометр показував 45 градусів вище нуля.

Крім того, спортсменам довелося бігти по дорозі, яка петляла біля звалища господарських відходів. Дихати було неможливо – й учасники буквально падали на дистанції. Із 38 учасників, які стартували, до фінішу добігли лише 15. Після цього крос виключили з програми Олімпійських ігор.

ДО БЕРЛІНА ЯКОСЬ ЇХАВ: НІМЕЦЬКІ МИТНИКИ, ДІЗНАВШИСЬ, ЩО Я ЛЕГКОАТЛЕТ, ПЕРЕВІРЯЛИ ВСЮ МАШИНУ

 – Ви перемагали в десятках найпрестижніших міжнародних комерційних турнірів. Який найоригінальніший приз отримували? Окрім гонорару.

 – Якось в Іспанії мені подарували молоденьку вівцю. Живу! Я спочатку думав, що організатори турніру таким екстравагантним чином просто жартують над переможцем. Але все виявилось серйозно. Досі пам'ятаю, як вівця жалібно мекала, немов передчувала щось недобре.

Я потім в іспанському журналі бачив власне фото, де стою на п'єдесталі, тримаючи в руках цю бідну вівцю. Втім, можливо у неї було й щасливе життя. Адже одразу її подарував приятелеві-іспанцю. Тверезо розсудив, що складно буде взяти її з собою в літак.

Також якось, знову в Іспанії, подарували – разом із чеком і величезним красенем-кубком – в'ялену ногу теляти.

 – Коли ви виступали за італійський «Ковер», то мали можливість оформити собі італійське громадянство. Чому не скористалися цією опцією?

 – Тому що мій будинок – у Дніпрі. Там я народився, там живуть мої близькі. Є речі, що важливіші за гроші. Хоча, якби став італійцем, заробляв би, звичайно, набагато більше. Але батьківщину не вибирають. Пишаюся тим, що я українець.

 – Легка атлетика вважається «допінговим» видом спорту. Скільки допінг-контролю здали за свою 25-річну кар'єру?

 – Свій перший чемпіонат Європи виграв у 1998 році. Увага до мене з боку працівників Всесвітнього антидопінгового агентства (ВАДА) відразу збільшилася в рази. Протягом наступних 12 років перевіряли по 10 разів на рік. Так що свої 150 допінг-проб – точно здав.

Інспектори ВАДА часто влаштовували мені перевірки поза змаганнями. Я регулярно повинен заповнювати спеціальну відомість, у якій вказую своє місцезнаходження в той чи інший відрізок часу. Якось у Барселоні за три дні до старту турніру до мене зайшли в гості офіцери ВАДА о сьомій ранку. Показали посвідчення – і вперед, здавай сечу.

Іноді бувають такі моменти, що стає просто неприємно. До Берліна якось їхав: німецькі митники, дізнавшись, що я легкоатлет, перевіряли всю машину. До цього в Швейцарію теж на власному авто поїхав. Так там місцеві поліцейські мені чи не обшук «з пристрастю» влаштували. В акумулятор заглядали – мабуть, й там заборонені речовини шукали.

Довідково:

Сергій Лебідь народився 15 липня 1975 року в Дніпропетровську. Заслужений майстер спорту України з легкої атлетики (2004). Дев'ятиразовий чемпіон Європи (1998, 2001, 2002, 2003, 2004, 2005, 2007, 2008, 2010), срібний призер чемпіонату світу-2001 з кросу. Бронзовий призер Євро-2002, триразовий переможець Всесвітньої Універсіади (1999, 2001, 2003) з бігу на дистанції 5000 метрів. Учасник Олімпійських ігор в Сіднеї-2000 і Афінах-2004.

Максим Розенко
Фото – з особистого архіву Сергія Лебедя