Юлія Паєвська з позивним «Тайра», відома як парамедик та волонтерка, командир підрозділу "Янголи Тайри", до 2014-го понад 20 років була тренером з айкідо та працювала дизайнером. Під час Революції Гідності Юлія почала надавати допомогу пораненим. Продовжила займатися цим після початку війни на Донбасі, викладала тактичну медицину, а згодом підписала контракт та стала військовослужбовицею. За два роки звільнилася в запас і знову повернулась до волонтерства.
16 березня стало відомо, що, евакуюючи жінок і дітей із Маріуполя, Паєвська потрапила в полон до російських окупантів. За сфабрикованою статтею їй загрожувала смертна кара. Три місяці тортур, знущання, брехні… І от 17 червня Президент Володимир Зеленський повідомив, що українська волонтерка Юлія Паєвська повернулась.
Тайра воліє не згадувати про полон, але водночас розуміє, що від її свідчень та правди, яку має почути увесь світ, залежить доля сотень хлопців і дівчат, які знаходяться в неволі.
З Юлією Паєвською ми зустрілися у Львові на початку грудня, коли вона приїхала на нагородження премією Станіслава Вінценза "За гуманістичне служіння та внесок у розвиток регіонів" в межах щорічного міжнародного форуму "Via Carpatia".
НЕ ВВАЖАЮ СЕБЕ ІНТЕЛЕКТУАЛОМ, АЛЕ ПИШУ КНИГУ
- Зазвичай премія Станіслава Вінценза стає сюрпризом для лауреатів, а вас, бачу, повідомили завчасно.
- Це дуже добре, що мені пішли на поступки і повідомили завчасно, бо я не дуже зараз люблю сюрпризи: ні хороші, ні погані. Травмування є… Я психолог, знаю, що з цим робити, проте краще без емоційних сплесків, краще мені трішки поберегтися. Я ще знадоблюся.
Цю премію я більше сприймаю як інтелектуальну. Я не є інтелектуал. Як на мене, то, можливо, Сергій Жадан був би більше достойний. Але раз так вирішили, я буду старатися відповідати вимогам.
Колись мені потрапила в руки цікава пам'ятка східної медицини “Чжуд-ши” - середньовічний медичний тибетський трактат. Він вчить зокрема, що в світі немає нічого, що не могло би стати ліками. Я розмірковувала на цю тему, і от що мені спало на думку: в світі немає нічого, що не могло би стати зброєю... І в першу чергу, на мій погляд, зброєю є культура. Ми спостерігаємо, що роблять росіяни, коли заходять у село чи місто: вони винищують усі історичні пам’ятки, музеї, книги, а найгірше - вбивають наших представників культури... Нещодавно в Ізюмі знайшли тіло Володимира Вакуленка, вбитого окупантами. Це дитячий письменник... Тому цю премію я присвятила йому і всім діячам культури, які були замордовані і вбиті за час цієї війни, яка триває вже понад 300 років.
- А ви не планували написати книгу?
- Вже (сміється). Я зараз пишу книжку. Це дуже важко, бо я ніколи не писала масштабні тексти. Я маю деякий хист до літературної творчості, але, звичайно, я не письменник. Мені всі вуха прожужали: «Тайро, треба книжку». Це «треба» я вже чую років п’ять, але все було не на часі. А зараз оскільки я не на фронті, то взялася…
Але насправді дуже важко з вільним часом. Мені здається, що на фронті в мене його було більше. Хоч це звучить і дивно, але насправді на війні ти збільшого очікуєш, що щось відбудеться. Подія може статися, а може і ні. Робота парамедика не та, що в снайпера, який полює на ворога. Ми не можемо передбачити, будуть поранені чи ні, скільки, який буде обсяг роботи... Дуже важко все підготувати, спланувати і бути готовим до будь-якого виклику. Але всі хто може вижити – мусять вижити.
- У якому жанрі книга?
- Це біографічна книга з художніми екскурсами. В основному спогади про війну, трішки буде про полон — те, що можна зараз озвучити, трішки моїх роздумів про те, що відбувається... Але зовсім небагато, бо не хочу нікого грузити своїми думками. Книжка на етапі збирання і дописування.
- То майже вже готова?
– Я використовую багато дописів із Фейсбуку за кілька років, зараз все збираю і для зв’язки пишу додаткові тексти. Робота цікава, але мені трохи важко через те, що я не маю досвіду.
- У Польщі цього року премію Станіслава Вінценза отримала українська письменниця Оксана Забужко. Однак поляки зірвали зустріч з нею - влаштували мітинг із плакатами Бандери і Шухевича, звинувачували у виправданні «різні на Волині» в часи Другої світової війни... Ви вважаєте, це провокації росії, щоб зіпсувати відносини України і Польщі?
- Ви знаєте, я дуже люблю і поважаю Оксану Забужко, вона – фантастична. Вона заслуговує на цю премію, адже робить великий вклад у розвиток української свідомості і культури. Я не знала про цю історію з провокаціями у Польщі. На мою думку, ця тема буде ще багато-багато років пульсувати у суспільстві. Пропаганда працює, як вода, як рідина, що заповнює порожнє місце. Не можна допускати порожнього місця. В будь-якій історії минулого і сьогодення все має бути заповнене і абсолютно чітко сформульовано.
ПІСЛЯ ПОЛОНУ ВСЕ СТАЄ СМАЧНИМ
- Після повернення із полону змінилися ваші цінності в житті?
- Взагалі люди, що були на межі смерті, дуже цінують життя. Смачне стає все. Кожен подих - як останній, і це фантастичне відчуття. Тобто ти не просто цінуєш життя, це як нове бачення, такий надпогляд. Багато речей стають неважливими, щось здавалося необхідним - а зараз як його нема, то навіть не дратує. Ти сприймаєш це як норму. Наприклад, киян напружує, що немає світла, а для мене посидіти кілька годин без електрики – не проблема.
Багато речей, на які ми не звертаємо уваги, почала шалено цінувати, навіть елементарну воду в крані. Можливість помитися – вже круто. Мені за три місяці полону всього один раз пощастило попасти в душ. Хоча в порівнянні зі всім іншим це, напевно, найменша проблема.
- А що було найважче?
- Я не хочу про це згадувати, будь ласка. Уявіть, що у вас рана глибока, важка, її треба залікувати, а ви постійно здираєте ту корочку, яка починає заростати, і вона знову починає кровити. Я багато чого не можу розповісти, ви ж розумієте, ще триває слідство. А найважливіше, що мої слова можуть нашкодити нашим хлопцям і дівчатам, які лишилися в Донецькому СІЗО і в інших російських катівнях.
- А як ваше здоров’я? Ви вже завершили реабілітацію після полону?
- Лікуюся потроху, додала до медицини шлях спортивної реабілітації. Перед повномасштабним вторгненням я була членом збірної команди України на Invictus Games - Іграх Незламних. Це змагання для поранених військових, колишніх і діючих. І хоча я ще була дуже слабка, таки вирішила з’ясувати, чи вільне моє місце в команді, і виявилося, що так. Тож я поїхала на “спортивну реабілітацію” у Велику Британію. Нас запросили, повністю профінансували підготовку, проживання, спортивне обладнання, форму збірної України. Це була підготовка до Warrior Games - Ігор Воїнів. Більше місяця ми проходили тренування у Великій Британії, бо наша спортивна інфраструктура якщо і не знищена, то занедбана, а через постійні обстріли і небезпеку важко зосередитися на тренувальному процесі. А там було круто: вони зробили фантастичний тренувальний кемп і завдяки їм ми чудово пройшли підготовку.
Що мене вразило - британська збірна не поїхала на ці ігри, бо в них не вистачило коштів на участь, а українську збірну підготували. Це фантастично. І ми їх не розчарували. Хлопці просто блискуче виступили. Навіть я там взяла два золота з плавання і бронзу з пауерліфтингу. У стрільбі з луку не так добре виступила, була, здається, на 14 місці, але там дуже класні стрілки, а я після чергової контузії, після полону, після тих всіх випробувань… трішки з дрібною координацією ще маю проблеми. Маю надію, що це відновиться.
- Ваша донька Анна-Софія на весняних «Іграх Незламних» показала клас, виступивши за вас. Мало того, що вона здобула бронзу зі стрільби, ще й закликала світову спільноту зробити все можливе, щоб повернути вас із полону.
- Так це ж моя мала! А що ви очікували? Наші діти мусять бути кращі за нас. Крутіші! Правда ж? І їхнє покоління варте всіх тих жертв, тої крові і горя, розрухи… Ми це робимо заради них.
- Після повернення з полону до вас телефонував принц Гаррі, який є засновником Invictus Games. Як це було?
- Насправді я йому пообіцяла не казати про це журналістам, але десь у приватній розмові це проскочило, і вже не змогла відкрутитися. Він подзвонив не відразу після звільнення. Це вже було після того, як мені дозволили піти з госпіталя, десь тижні за два. Це було вау! Принц Гаррі сказав: ми своїх не кидаємо, сім’я Іnvictus – завжди на боці членів родини, завжди підтримує своїх, і він дуже радий, що я на волі. Він фантастичний, абсолютно такий простий, не прикидається жодним словом. Люди з полону дуже чітко відрізняють брехню і лицемірство, це наче тваринне відчуття. І він насправді світлий і щирий.
- Немалу роль відіграла ваша донька у цьому дзвінку. А ви дізналися про її участь в Іграх тільки після звільнення?
-Так. Я взагалі пишаюся малою. Наше майбутнє в надійних руках. Наші діти – це круто. Я дізналася про її вчинок вже після звільнення, бо абсолютно ніякої інформації із зовнішнього світу не надходило. А те, що казали мої кати, – це повна брехня, їм вірити не можна. Брешуть постійно.
- А що казали?
- Що України не існує, що наша армія вже відступила до Франківська, що Зеленський втік, що Київ захоплено... І то так смішно: спочатку кажуть, що захопили Київ, а потім - що зараз захоплюють Запоріжжя… і я починаю думати, як це можливо?! А тоді чую біля Донецька “приходи” - і розумію, що то не з Франківська (сміється), а десь зі сторони Пісок. Але приколююся, кажу: хароша арта, валить аж ого-ого, із самого Івано-Франківська, ото нам щось Америка дала фантастичне. Звичайно, наші кати реагували на це напружено.
- Психологічний тиск, щоб зламати людину?
- Так, постійний психологічний тиск. Щоб зламати, щоб посіяти сумніви в тому, що ти все правильно робиш. Коли мені висунули обвинувачення, за які передбачалася смертна кара, я була дуже здивована. Я казала, що просто виконувала свою присягу, яку давала народу України на території своєї держави, в українському Маріуполі.
ЯК ВІДЧУЮ, ЩО ЗДОРОВ’Я ДОЗВОЛЯЄ, – ВІДРАЗУ ПОВЕРНУСЯ НА ФРОНТ
- А як ви опинилися в Маріуполі? Наскільки мені відомо, перед повномасштабним вторгненням ви саме готувалися в Києві до «Ігор Нескорених».
- Так, наша база була біля Широкиного, і я, направду, навіть не збиралася туди їхати. Готувалася до Ігор, проходила тренувальний період, виходила на пік форми, щоб їхати в квітні на змагання. Для себе вирішила, що зараз присвячу більше часу підготовці, а після Ігор повернуся на війну. Але в мене були зібрані волонтерське спорядження і медицина для підрозділів, які стояли на лінії в Приазов’ї. Останні півроку перед повномасштабною війною я вже це все відсилала Новою поштою, рідко сама виїжджала. А тут мій друг їхав на фронт, питає: є що завезти? Кажу, що є. А він: маю ще місце для тебе. Оце так з’їздила, називається...
- Ви не очікували, що буде повномасштабний наступ, адже вже стільки про це всі говорили?
- Ні, я знала, що він буде, знала на 100%, але не думала, що так скоро. Тут мене моє відчуття небезпеки трошки підвело.
Як тільки почалися перші “приходи” в Маріуполі, я відразу поїхала в госпіталь. Я там вже служила два роки на контракті в ЗСУ - до листопада 2020 року була начальником евакуаційного відділення, на той час це був 61 мобільний госпіталь. Я молодший сержант Збройних Сил України, правда, поки в запасі. Але я ще думаю, що повернуся. Розберуся зі здоров’ям, бо маю проблеми, вони ще вилазитимуть потроху. А коли відчую, що достатньо відновилася, щоб не стати тягарем для підрозділу, то я повернуся…
- А що вас веде на фронт? Бажання допомогти чи все-таки помста за все, що ви натерпілися?
- Я не хочу помсти. Я хочу справедливості!
- А якою ви її бачите?
- Це повна капітуляція росії, визнання її країною-терористом, жодних пом’якшуючих обставин до керівництва цієї країни не приймається. Ніяких компромісів. Те, що вони коять на нашій землі, не можна пробачити. Я хочу справедливості, думаю, як і весь український народ. Не помсти. Оця наша лють - вона не тваринна, вона ніколи не вийде за межі людського, за межі гуманізму… Ми не можемо ставати такими, як наш ворог, і творити злочини. Ми мусимо діяти в рамках закону - нашої держави, міжнародного. І це справедливо. А воєнні злочинці мусять понести кару. А особливо ті, хто затіяв цю війну. Мусить бути проведене повне розслідування, незаангажоване, долучені спеціалісти, і далі вже по результатам - справедливий суд. Українська влада все документує, до чого можна дотягнутися. Доказова база збирається достойна.
СВІТ МАЄ НЕ ПРОСТО ПОЧУТИ, А ВІДЧУТИ, ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ В УКРАЇНІ
- Ви багато виступаєте за кордоном. Плануєте нову подорож?
- Поки ні. Я повернуся в Київ, бо маю кілька важливих зустрічей, треба працювати над книжкою. Окрім того, зараз багато поранених, маємо кілька важких, яким, можливо, вдасться допомогти - поки не можу більше сказати.
Ще одна проблема - в Київському госпіталі фактично відсутнє приймальне відділення. Це дуже стара будівля, і вона не витримує такого напливу поранених. Зараз сплановано і прораховано все для того, щоб будувати нове сучасне приймальне відділення на території Київського госпіталю: ми шукаємо під цей проєкт гроші, донорів. Це дуже відповідальна справа, бо ця лікарня приймає найважчих, в критичних станах. Цим не лише я займаюся, амбасадорами цього проєкту є генерал Валерій Залужний і ще кілька поважних людей.
- Під час ваших виступів за кордоном чи розуміють вповні європейці, що у нас відбувається?
- Вони розуміють, але не відчувають. І я роблю все, щоб вони відчули. Я розказую про геноцид нації, який відбувається, і не з 24 лютого, а вже понад 300 років. Я наводжу приклади і в приватних розмовах торкаюся тем, яких не виносять на загал. Це дуже важливо, бо людська психіка таким чином створена, що ми просто відмовляємося від сприйняття чогось страшного. Якщо вам от зараз скажуть, що у вас рак четвертої стадії, ви скажете, однозначно, що ні. Ви будете це заперечувати. Ми так зроблені. Для того щоб люди з нормального суспільства усвідомили ці жахи, треба постійно про це говорити і наводити факти і докази.
Проте багато хто не може самостійно сприймати інформацію, вони перебувають під впливом російської пропаганди. Хоча недавно в Німеччині я вже не знайшла російських каналів на їх телебаченні. А на початку 2022 року мені німці цілком серйозно говорили, що Україна планує напасти на росію! Я, звичайно, попросила пояснити, як це може бути, але мені просто відповіли, що це постійно кажуть по їхньому ТБ. І це яскравий приклад російської пропаганди.
- Але за кордоном чимало росіян, які плекають ідею «руского міра» або ж розповідають, що не всі вони однакові, а «мальчіков» шкода... Може, це такий гуманізм?
- Російська душа покрита мороком. Що вони собі думають, я не знаю, що вони вкладають в саме поняття гуманізм - я теж не розумію. Можливо, для них є гуманізмом знищити півмільйонне місто, катувати людей безвинних, бездоказово, без жодних підстав, просто вимагаючи, щоб ти зізнався в тому, чого не робив?.. І ці вимушені зізнання, записані на відео, для них слугують доказом. Російський гуманізм загадковий, такий, як і душа, це така в них специфіка, напевно.
Нації для того, щоб об’єднатися, треба чимось пишатися. У нас зараз є чим пишатися. І нас очікує велике майбутнє. Я відчуваю, що ми побудуємо нову Україну, а не будемо плекати старе совкове. росіяни всю свою історію пишаються “дідами”, їхніми перемогами, які, якщо брати Другу світову війну, були здобуті в союзі із білоруссю, Україною, Грузією, країнами Балтії. Але вони привласнили це все і маніпулюють світом, в тому числі і німцями. Пробуджують в них почуття вини і використовують це на своє благо. Ми ж маємо спільноту, якій є чим пишатися сьогодні. А росія, замість того щоб створювати щось нове, тягне всіх в минуле, і себе - в першу чергу.
- Нещодавно під час виступу на Українському жіночому конгресі ви зазначили, що Червоний Хрест вже не виконує покладену на нього місію, зокрема щодо обов‘язків із контролю умов утримання військовополонених. Ви вірите, що зараз може створитися такий орган, який матиме вплив на росію?
- Я вважаю, що зараз міняється весь світ. Не лише ми це відчуваємо, але й європейці і американці теж. І в мене склалося враження, що вони не знають, як далі буде розвиватися історія, але абсолютно впевнені, що цього геноциду, фашизму, які пропагує росія, уже не буде, йому немає місця. Ми стоїмо перед історією, коли треба буде створювати нову державу, будувати нове, а не те, що було, напів совкове.
Коли росіяни руйнували Маріуполь, то почали не з якихось “точок впливу”, а з цивільних районів. Саме для того, щоб викликати паніку, щоб люди втратили контроль, злякалися. Але маріупольці - надзвичайні. Вони приходили в госпіталь, готували їжу, приносили сигарети хлопцям, і це було неймовірно. І коли вам хтось скаже, що маріупольці – це якісь “ватніки”, не вірте. Абсолютно це неправда. Звичайно, там був якийсь відсоток, який став жертвою москальської пропагади, але він був мізерний. Може, в мене такий круг спілкування? Але я жодного разу там не чула якихось “ми за росію”.
- Але частина маріупольців таки виїхала до росії, у соцмережах пишуть, що це не їхня війна, не війна росіян і українців, а протистояння путіна і Зеленського або ж путіна і НАТО, а вони все втратили і тут ні до чого. Що робити з такими людьми?
- Я з такими людьми не спілкувалася. Я не знаю, що вони собі думають. Що з ними робити? Я думаю - просвіщати, розказувати правду, наводити приклади і, що дуже важливо, реальні докази. Правда переможе в будь-якому випадку.
- Тоді у нас попереду ще дуже багато роботи…
- О так, це ваша робота. Ви вояки на інформаційному фронті, і це дуже важливо і складно на цій війні. Слово не менш важливе, ніж зброя, і ним теж можна ранити, вивести зі строю чи вбити - або ж вилікувати та оживити. Ви тримаєте свій фронт, військові - свій, медики та волонтери – свій… Важливо, щоб кожен був на своєму місці на шляху до спільної Перемоги.
Я вважаю, що перемога в першу чергу робиться в головах і серцях, а зброя – це “друга серія”. Нас неможливо перемогти - просто через те, що правда на нашому боці. Таких, як ми, можна вбити, але не перемогти.
Це сила духу! І вона базується саме на справедливості нашої справи, того, що ми робимо. Бо ми в своєму праві: ми захищаємо нашу землю, своїх дітей, наше майбутнє, прийдешні покоління.
Людмила Гринюк, Львів
Фото Маркіяна Лисейка