Хоч би в якій умовній безпеці зараз перебуває українець, кожен із нас травмований страшною спільною бідою, назва якій – війна. Ми всі в неймовірному страху і тривозі за своїх близьких та за майбутнє нашої рідної країни. Про те, чи можливо і як саме налаштувати себе на нормальне життя під сигналами повітряної тривоги і у воєнних реаліях, я поговорила з відомим українським психотерапевтом Олегом Чабаном. 

ЛЮДСЬКА ПСИХІКА ЗАВЖДИ НАЛАШТОВАНА ШУКАТИ ЯКИЙСЬ ВИХІД ІЗ НАЙБІЛЬШОЇ БІДИ, ЯКА Б НА НЕЇ НЕ ВПАЛА

- Пане Олеже, ваші поради допомагали нам долати карантинний стрес, і тепер ми знову звертаємося до вас, аби дізнатись, як витримати значно більші випробування і зберегти психіку здоровою на часи після перемоги?

- Шматок РНК у білковій оболонці під назвою COVID-19 справді примусив нас пригнутися і злякатися. Людство давно такого не переживало і, здавалося, що ця пандемія – найбільша загроза, яка впала на нас, бо принесла реальні смерті, багатьом довелося втратити роботу, а освіта перестала бути тією формою ефективного навчання, до якого ми звикли.

Ми не встигли відпочити, принаймні Європа і Україна, а на нас навалилася інша біда – війна. Але людська психіка завжди налаштована шукати якийсь вихід із найбільшої біди, яка б на неї не впала. Попервах вона дає реакції розпачу, пригніченості, розгубленості: що робити? Куди їхати? Чи не їхати? Тікати чи не тікати? Що буде, якщо я опинюся під окупацією? Що буде зі мною, з моїми дітьми? Ця розгубленість певний час позначається високим рівнем тривоги і переживань. Але річ у тому, що сильні негативні емоції не можуть тривати постійно, інакше вони би просто з’їли людину, тому що в прямому сенсі цього слова – мозок працює, як атомний реактор, він пожирає все, і люди, які постійно перебувають у тривозі, можуть почати втрачати вагу.

- Аж навіть так?

- Так, бо мозок пожирає енергію. Він постійно вбирає інформацію, як піч - туди закидається інформація, він її палить, палить і кричить: мені цього мало! Тому постійно бути в негативних  емоціях не можна. Організм - самодостатня штука, яка сама виправляє ситуацію, і за першими виявами тривоги, розпачу та незрозумілості починається адаптація до нових умов, до війни. Відбувається пристосування до того, чим ти займаєшся: як працювати, куди подіти дітей, де залишитися, на що жити – це побутові речі, які повертають нас у реальність. І от саме цей побут, ця реальність, ця рутина (саме слово рутина, можливо, найбільше тут доречне), починає нас захищати. Тому що це – повернення до старих нейронних мереж, до того, що було напрацьовано десятиліттями, практично всім твоїм свідомим життям, особливо в дорослому віці.

Спочатку було випробування пандемією: згадайте супермаркети, штурми за гречкою, туалетним папером. А хто зараз згадає ступінь тієї біди порівняно з бідою, яку зараз ми проходимо? 

- Тоді, особливо на початку пандемії, емоційно було теж дуже страшно. Переважно лякала невідомість.  

- Бо мозок працює однаково. І те, і те для людини є дуже потужним стресом, який вибив її з колії і різко, в один момент, обірвав звичне життя. Причому обірвав тотально. А невідомість дуже «підвішує» нервову систему і примушує її ще більше тривожитися і переживати. COVID-19 «підвісив» нас в невідомість, а війна – «підвісила» ще більше, ми навіть забули про переживання COVID-19! А пандемія ж не завершилася, так, МОЗ заявляє, що рівень смертності зменшився, і досі триває масова вакцинація людей. Але знайдіть мені зараз людину на вулиці міста Києва, яка носить маску. Мізки переключилися, бо одна тривога вибиває іншу. Якщо є страх, його точно можна побороти іншим – перемкнути на той страх, з яким тобі зрозуміліше розмовляти з пацієнтом і пояснювати йому, що за чим. Війна, звісно, це значно сильніший страх. Ось такі речі приблизно відбуваються зараз у психіці людей. 

- Ви говорите, що сильні негативні емоції можна побороти рутиною, але ж як в такому випадку не втратити інстинкт самозбереження? Адже, намагаючись жити «нормальним» життям, ми звикаємо до сигналів тривоги і не реагуємо на них. Я на своєму прикладі скажу: доки в будинок, майже прилеглий до мого, не влетів «шахід», я останнім часом не спускалася за сигналами в укриття. І лише після того, як мою оселю добряче трусонуло, я тимчасово з неї виїхала, хоча зараз вже скрізь небезпечно.

- Я уявляю, бо в цей день їхав на роботу, а наша клініка знаходиться в самому центрі Києва, і буквально наді мною саме пролітав отой «шахід», що завдав удару по будинку на Жилянській, розколов і зруйнував його. Я почув над головою шипіння, свист, підняв очі, побачив його силует і вдарив по газах. Тому прекрасно розумію, про що ви говорите. 

Але ж, бачите, ви включили інстинкт самозбереження. Ви ж не сказали: ну, бабахнуло, не попало по мені – то й далі сидітиму на балкончику. У кожного є межа сигналів. Є люди, які за своїм характером надмірно переживають і тривожаться будь за що – за дітей у школі, за те, що закінчується сіль вдома, готові обвішати чипами всіх своїх рідних, і навіть котів та собак, щоб знати, де вони. Зрозуміло, що така ситуація швиденько їх зняла з тих місць, які є небезпечні, і перемістила в безпечніші, вони днюють і ночують, наприклад,  у бомбосховищах. І нічого в цьому поганого немає – якщо твоя тривога таким чином перестає бути тривогою або заспокоюється, о’кей.

Є інший тип людей, вкрай протилежний – пофігісти, або фаталісти по життю. Говорять: а, два рази в одне й те саме місце не потрапить, або: та скільки тих «шахідів», вже назбивали, вже не будуть збивати, або: от британці обіцяли нам нову систему протиповітряної оборони.

- Напевно, краще бути десь посередині, ні першим, ні другим?

- І боятися, і тривожитися - це абсолютно нормально, це – захисна реакція, і якщо логіка тобі підказує, що зняти тривогу можна, перемістившись від об’єктів, про які попереджають, що саме туди намагаються пальнути, – перемістися! Переживи цей етап, і коли прочитаєш офіційну інформацію, що справді навколо Києва поставлена нова система, вона працює, ти почнеш довіряти і думати: от, слава Богу, була система, тепер ще краща. Це твоя логіка.

Тривога і страх зараз звичне явище, але коли вони знаходять правдиву інформацію, то переходять в іншу фазу – заспокоєння. Ви зараз включили фазу тривоги, перемістилися в безпечне місце, не включили «дуристику», мовляв, буду тут до кінця, бо тут моя квіточка, яку треба поливати через день. У вас нормальна захисна реакція, і коли вам буде гарантовано сказано, що тут стоїть така міць, яка збиватиме навіть комарів, начинених вибухівкою зі сторони росії, то ви житимете собі спокійно. 

ЯКЩО «НАКРИВАЄ» НЕПРИЄМНИЙ СПОГАД, ЩО АЖ СЛЬОЗА ВИСТУПИЛА, – ДІСТАВАЙ ҐАДЖЕТ І ГРАЙ 20 ХВИЛИН У «ТЕТРІС»

- Тобто зараз такий час, коли насамперед треба прислухатися до себе, і краще навіть перестрахуватися, а якщо хочеться для власного спокою постійно ночувати в бомбосховищі, то ночувати там? 

- Ночуй! Зроби ту ночівлю комфортною, домовся з кимось, щоб було з ким поговорити, щоб ви чимось ділилися, чогось навчалися. Співати, наприклад, або робити щось абсолютно нове, щоб мозок був зайнятий, навчися іграм у ґаджеті, які допомагають при страху.

- ?

- Я зараз не жартую. Всі говорять, що гратися в телефоні – дуже погано. Стоп. Є метод лікування травматичної пам’яті (тобто пам’яті, пов’язаної з сильними переживаннями), побудований лише на грі, але це конкретна гра. І вона знайома для більшості нашого населення, називається «Тетріс». Якщо «накриває» неприємний спогад, переживання про розбиту чи полишену домівку, аж сльоза виступила, от у цей момент травматичних спогадів бери свій ґаджет і 20 хвилин грай у «Тетріс». Я озвучую дуже чіткі наукові дані, причому не називаю жодні інші ігри, тому що вони не були такі ефективні. Складні нейрофізіологічні дослідження показали, що коли ти перевертаєш ті всі кубики і складаєш їх в ряд, щоб вони зникли, відбувається звернення до певних зон головного мозку, що відповідають за травматичну пам’ять. 20 хвилин такої гри (більше не потрібно), - і рівень травматичної пам’яті різко знижується. Це вже не розвага, а метод лікування.

Конкретна порада така, якщо ти емоційно дуже збуджений і перебуваєш в сильній тривозі чи страху, перше: перемістися туди, де захист, наприклад, де тебе захищають тонни землі над головою. І друге – візьмися за справу, яка переключить твої емоції, як я сказав, «Тетріс». Або інший варіант - передзвони рідним, друзям, знайомим, далеким знайомим, з якими ти 100 років не бачився і не чувся, поговори – у тебе нарешті виникла пауза, її потрібно заповнити.

ПІДЛІТКИ В СИТУАЦІЇ ВІЙНИ, ПОСТІЙНОЇ ЗАГРОЗИ І ТРИВОЖНОЇ ІНФОРМАЦІЇ ШВИДКО ДОРОСЛІШАЮТЬ І РІВЕНЬ «ПОФІГІЗМУ» У НИХ ЗМЕНШУЄТЬСЯ

- Зрозуміло, що ми - дорослі якось потроху адаптуємося, хоча рівень тривожності не дуже знижується, але інстинкт самозбереження спрацьовує добре. А як порадите говорити у цей період з дітьми-підлітками, яких ми вже не завжди можемо контролювати, а вони не завжди можуть оцінити всі ризики і вмикають режим «зі мною такого не трапиться»?

- Підлітки в ситуації війни, постійної загрози і тривожної інформації доволі швидко дорослішають, тому рівень «пофігізму» у них зменшується. Але потрібно розуміти, що перед вами все ж люди, які в силу гормонального стану самі по собі провокативні і в спілкуванні між собою, і з батьками. Це вік, коли дитина починає відділятися від сім’ї і доволі жорстко її провокує: тут і фиркання, і бабахання дверима, й істеричні реакції, і бажання жити окремо. Людина дорослішає до 25 років, тільки тоді з’являється життєвий досвід, усвідомлення, розуміння реальної небезпеки, коли, навіть не потраплявши у зону війни, розумієш, що таке ракета «Кинжал» і які наслідки від неї. Тому батьки повинні говорити з дітьми залежно від взаємин, які склалися в сім’ї, бо вони у всіх вони різні, є довірливі відносини, є дуже формальні відносини, є відносини у вигляді наказовості, є дорадчі, є рівноцінні відносини. Але в будь-якому випадку, у дорослих мозок дорослий і життєвий досвід дорослий, тому вони повинні передавати дітям, зокрема, і свої тривоги та страхи, не індукувати їх, не лякати, а говорити: мені теж страшно, і, можливо, дитина візьме на себе відповідальність, бо її мамі страшно, то, може, щось треба порадити. Вони дорослішають у цій ситуації.

Війна загострила відносини, в тому числі у сім’ях, всі знервовані, заведені, хтось щось не так сказав, не тією інтонацією, навіть сильніше стукнув дверима – і починається зрив. Найважливіше за таких обставин – мати величезне терпіння, тому що війна закінчиться, а стосунки в сім’ї не виправиш. Буде прикро казати, що ми зіпсували відносини з власною дитиною, тому що була війна. Про це треба думати наперед і мати терпіння до дітей з їх тимчасовими істериками, психами, коли вони говорять і думають дурниці, на те вони й діти - мають право пройти цей етап.

- Мене все одно лякає, коли чую від молоді: ми не знаємо, що буде завтра, навіщо взагалі вчитися, якщо скоро ядерна війна? Так, це їхня провокативна поведінка, але раптом ні, і вони справді таке думають? Як їх мотивувати?

- А хіба ви не замислювалися, що саме в підлітковому віці приєднуються до субкультури під назвою готи, або потрапляють під вплив деструктивних культів та усіляких «Синіх китів»? Це вік, який ставить складні питання: навіщо жити? У чому суть життя? Навіщо я існую? І батькам доведеться проговорювати, що ми всі створені для життя, що ти створений від любові, тому що я любила твого батька, ти – продовження любові, продовження мене, я дуже хочу бачити твоїх дітей – моїх онуків.

У нас закладена програма жити, тому, коли бабахає, ми пригинаємо голову і втягуємо плечі. Це відбувається не тому, що так написано в інструкції «пригніть голову, втягніть плечі», а тому, що це – інстинкт захисту і збереження життя. Виживання в нас сидить як біологічна програма, але ж ми не просто живемо заради того, щоб жити, тяжко працювати, мучитися і кожного дня думати, навіщо я прокинувся? Ми живемо, щоб наповнювати життя задоволенням, радістю і спогадами, які колись погортаємо, як альбом.

ЦИВІЛЬНЕ НАСЕЛЕННЯ ЗНАЧНО ШВИДШЕ ПРИХОДИТЬ У НОРМУ, ЯКЩО БЕРЕТЬСЯ ДО ЗВИЧНОГО ЖИТТЯ, ВІЙСЬКОВІ ВІДНОВЛЮЮТЬСЯ СКЛАДНІШЕ

- Як швидко після перемоги ми зможемо повернутися до нормального, з точки зору психіки, життя? Адже ми всі, без винятку, травмовані цією страшною війною.

- Це все етап, він мине. Є реальні дослідження психічного здоров’я населення під час війни та після війни. Звісно, воно не торкалося величезних війн, наприклад, Другої світової війни, але все те, що відбувалося після того – посттравматичні стресові розлади – американці описали. Дослідили, як цивільні та військові, які проходять через дистрес війни (це не стрес, це - значно гірша штука), адаптуються у мирному житті. Звісно, сказати: ух, закінчилася війна і всі стали радісні, щасливі, все забули і рухаються вперед, народжують та відбудовують – не можна. У повоєнний час ще буде зростання психічних розладів у вигляді депресивних, тривожних, фобічних, і навіть посттравматичного стресового розладу у тих, хто повернувся з війни.

Дослідження показують, що цивільне населення значно швидше приходить у норму, якщо воно швидко береться до звичного життя: повертається в свою оселю, ремонтує її, виходить на роботу, а діти – в садочки і школи. Тоді йде швидке повернення.

З військовими трохи гірша ситуація, вони відновлюються значно складніше, тому що у них проходить певний злам психології, не психіки, а психології. Я не хочу говорити, що у всіх військових обов’язково буде психологічний розлад, тому що вони пройшли через смерть, бачили вбитих друзів, стали вбивцями ворогів, але все ж, 15 відсотків із них зазнають посттравматичних стресових розладів.

За останніми опублікованими статистичними даними, на першому плані стоять постстресові розлади, це не ПТСР (посттравматичний стресовий розлад), а саме постстресові – це розлади адаптації, фобії, тривоги, сомнії. ПТСР не так багато, хоча вони починають зростати і, закономірно, ще й після війни зростатимуть. Все залежатиме від того, як соціум в цілому це амортизуватиме. Коли військовий повертається, він повинен бути при ділі. У нього відбувається жорсткий злам психології з розподілом на «правдивих» людей - людей війни, братів, побратимів, яким він щиро довіряє, і велика недовіра до «людей миру» - це ми з вами, цивільні. Ми хочемо перемоги, але ми ті, хто не бачили правдивої історії війни, знаємо її тільки з екранів телевізорів, розповідей, а значить, до нас є певна настороженість. Він насторожено реагуватиме на всі наші інтонації чи зауваження. А якщо його ганятимуть за бюрократичними довідками, чи йому через ЖЕК доведеться щось проводити, і в силу характеру він десь висловить невдоволення, а потім знайдеться людина, яка скаже: я тебе туди в зону війни не посилав, нема чого тут фиркати, він… принесе гранату.

- Як ми можемо запобігти такому розвитку подій?

- Є американські дані (а в них найбільший досвід роботи з військовими, тому що країна постійно бере участь у конфліктах - в Афганістані, В’єтнамі, Кореї) про відновлення колишніх військових та ветеранів. Сполучені Штати досі витрачають колосальні гроші, не лише не безоплатне медичне обслуговування, а й на безоплатне навчання та дуже-дуже багато різних пільг. Не думаю, що наша держава може собі дозволити такі витрати, але розробляти подібні програми реабілітації та програми з виявлення психічних порушень, які ще не дійшли до соціальних вибухів, потрібно.

І виявляти ці психологічні проблеми і психічні порушення повинні не психіатри, а лікарі-інтерністи, або навіть лідери громадської думки. Про це треба думати вже зараз, професіонали їх мають цьому навчити і потім робити моніторинг, щоб більш масово й ефективно охопити вояків.

Крім цього, є ще поняття «соціальна пружність», це те, про що я говорив -  справедливе суспільство, щоб у людини було відчуття справедливості того, за що вона воювала. Він проливав кров за справедливу Україну, тому з війни повинен повернутися саме в таку країну. Не просто  Євросоюз вимагає від України викорінити всі побори та корупцію, через які ми постійно влітаємо в чергові історії! Це повинно бути знищено докорінно, бо з війни повертаються люди з категоричним мисленням: винуватий – розстріляти, не винуватий – живи, у них або чорне – або біле, немає смугастого, рябого чи в крапинку. Рівень психологічної «соціальної пружності» і соціальної справедливості повинен стати суперважливим моментом, вони повинні розуміти, що повернулися в зовсім інше суспільство.

- Будемо вірити, що так і станеться. Дякую вам за таку важливу розмову.

- Я принаймні сподіваюся, тому що це небезпечно – мільйон людей, які зараз тримають автомат (і більшість із них його застосовували), повернуться в мирне життя, а зброї в країні дуже багато, тому Україна має бути єдиною і справедливою, щоб ця зброя спрямовувалася лише на ворога, а не всередині країни.

Любов Базів. Київ

Фото: Геннадій Мінченко