Дмитро Тубольцев, актор, доброволець
Прямо під час бою зателефонували і запропонували пройти кастинг на роль бійця у фільмі
21.07.2021 15:30

Актор Дмитро Тубольцев у 2014 році пішов добровольцем на фронт. Він нічого не сказав рідним, мама дізналася про це від його колег, які зібрали і відвезли амуніцію на передову нашим бійцям. Був перший бій, який запам'ятався на все життя, і був нелегкий досвід фронтового життя, гіркота втрат і розуміння важливості моменту, коли знаходишся обличчям до ворога і готовий померти за Батьківщину.

І так сталося, що Дмитру прямо під час бою зателефонували і запропонували пройти кастинг на роль добровольця у фільмі…

Ми зустрілися з Дмитром на недавньому Міжнародному кінофестивалі «Корона Карпат» у Трускавці, де актор представляв стрічку режисера Володимира Тихого «Наші котики, або як ми полюбили лопати в умовах обмеженої антитерористичної операції з елементами тимчасового воєнного стану». Цей фільм переміг у номінації "За найращу режисуру". А Дмитро Тубольцев у ньому зіграв одну з головних ролей.

У нашій розмові він розповів про себе, про справжню, не кіношну війну, про те, як вона його змінила, про свою подальшу акторську роботу і загалом – про український кінематограф.

Я СТОЯВ У ПІСКАХ, КОЛИ ПОРЕЧЕНКОВ СТРІЛЯВ

- Дмитре, коли ви почали зніматися в кіно?

- З 1998 року, коли знявся у китайців у фільмі «Як гартувалася сталь». Китайці приїжджали, проводили проби прямо в студентському гуртожитку. Мене взяли на роль друга Павки Корчагіна. Я тоді був на третьому курсі.

- Я знаю, що ви потім у російському кінематографі багато знімалися.

- Так, знімався. Коли ми, як то кажуть, ще не сварилися. Власне кажучи, тоді замовлення всі йшли з Росії, і я знімався. Нормально знімався, багато там залишилося друзів-товаришів, з якими досі зідзвонююсь. Вони там на нашому боці, просто не буду казати, хто. Вони інтелектуальні люди і все розуміють. Припустимо, той же Толя Пашинін. Він же взагалі переїхав сюди, і ми з ним подружилися, мали зніматися в одному фільмі «Правила бою». А він вже тоді давав гнівні інтерв'ю, і на нього в Росії всі гнали. Пам'ятаю, він зателефонував: "Хочу познайомитися з тобою, тому що ти воював, ти актор, з яким будемо зніматися". І ми з ним по телефону познайомилися, і потім вже разом знімалися…

- І з 2014 року ви перестали зніматися в Росії?

- Так. У мене просто вибору немає, я ж іще з Пореченковим посварився. Річ у тому, що коли він стріляв тоді в Донецьку, мені мої побратими повідомили: «Дімо, твій колега бешкетує в аеропорту». А я стояв у Пісках, на прикритті Донецького аеропорту. Тоді я не витримав, вийшов в рацію і кажу йому: «Я тебе е*ану, навіть коли закінчиться війна. Я тобі обіцяю. Я такий-то такий-то, я тобі кажу, як колега, ось так...». І вони цей аудіозапис потім протранслювали по російському ТБ.

З ТЕАТРУ В АТО

- Дмитре, а як ви взагалі потрапили в АТО?

- Я все літо у 2014-му лежав, кипів. Я тоді пішов з Молодого театру - не зійшлися з художнім керівником, який до нас прийшов. У нього там свої були погляди на те, що відбувається в країні, і я пішов з театру. Просто дивився новини і побачив, що двоє 18-річних хлопців загинули. Я і подумав: "Трясця, мені 35, я сиджу тут, я вже життя бачив, а ці пацани гинуть. Вони, може, навіть жінки не знали. Чого я тут маю сидіти?".

І я почав шукати, куди піти. Знайшов в Інтернеті Андрія Шараськіна з Тернополя, він же "Богема", а ми з ним у гуртожитку в одній кімнаті жили, дружили, вистави разом робили, він навчався на режисурі. Андрій якраз записав відео у Фейсбуці: "Хлопці, долучайтесь, бо в нас немає підтримки...". І я написав йому: куди приїхати? Він мені відповів, і я відразу ж взяв джинси, куртку, зібрав рюкзак – і вже через дві доби був у нього.

Мене штовхала моя внутрішня совість. Я завжди виховувався на прикладі дідуся: від нього перейняв гостре почуття справедливості. Зрозумів, що краще я зупинятиму танки на Донбасі, ніж під моїм під'їздом. Тому що буде пізно.

- Куди ви потрапили?

- У "Правий сектор", в наш бойовий п'ятий батальйон, друга, тоді резервна, потім штурмова, рота. Відразу приїхав туди, на жовту зону, там же проходив навчання, днів 20 повчився - і відразу на фронт у Піски.

- А як Ваші родичі до цього поставилися?

- Мама не знала більш як пів місяця. Вона думала, що я у Києві десь...

- А ви навмисне не казали?

- Так. Але Ірма Вітовська потім, коли... Я ж нікому не сказав, і знали лише дві людини. Тому що я репетирував виставу в іншому театрі. Я сказав: "Не витримую, все. Їду на війну, шукайте іншого актора". І вони проговорилися. Ірма про це дізналася, Римма Зюбіна, Молодий театр, інші. Притула потім приєднався, і Ірма на своєму джипі особисто зі Стасом Бжезінським, актором з Молодого театру, приїжджали до мене на передову. Вони все повантажили в багажник, Ірма найняла охоронця, щоб нормально доїхати. Вона тоді привезла на фронт не лише мені, а й іншим хлопцям…

- А що вона привезла?

- Амуніцію повністю. На той час, здається, це коштувало близько трьох тисяч доларів. І мене вона повністю вдягла. Ірма збирала гроші і перед поїздкою приїжджала до моєї мами, зв'язалася з моєю дівчиною... Мама дізналася лише тоді. Коли Ірма мала виїжджати, сказала мамі: "Тьоть Валь, ось потрогайте, це Дімі везу речі". І мама сиділа ось так, трогала мої речі, просила передати щось ще і плакала. Ірма з нею поспілкувалася, зав'язала все і поїхала до мене.

- І скільки ви воювали?

- Вийшло недовго, три місяці.

У ПЕРШОМУ БОЮ ПОСИВІВ: Я ЛЕЖАВ І ХОТІЛОСЯ БУТИ МАЛЕНЬКИМ ТАРГАНОМ

- Що запам'яталося найбільш гостро?

- Ніколи не забувається перший бій, де я посивів на праву сторону відразу ж, за дві години...

Були "Гради", був БТР, була диверсійна група з чотирьох осіб. Нас просто обстрілювали. Я тоді тільки приїхав, в учебці трошки готувався як снайпер, і мені кажуть – ти такий досвідчений, типу вчився, йди подивися. А там нас зазвичай по двоє чергували, ну, і я третім долучився. Дивлюся, там точка така, я б зайшов звідти, звідки можу стріляти, сказав хлопцям, щоб були обережні... А у нас була 42-го року танкова гвинтівка така, стара, іржава. І ось ми сидимо, поруч набірне таке колесо, яким породу набирають, сутінки починаються. Я напарнику кажу: "Слухай, старий, покажи мені, як гвинтівкою користуватися, про всяк випадок". Він встає: "Так, зараз". І тут тільки - ж-і-і-і-і-нь... Тобто, тільки прибрав голову (Дмитро показав, як різко махнув головою в бік) і почалося – пішов калібр 12,5 мм... Це чувак з того боку кошмарив з «Утьоса».

Нам в рацію кричать: "Що там у вас сталося, що вас там, прокляли? Що там таке? У нас же типу перемир'я". Яке, на хрін, перемир'я! Це була осінь 2014 року…

Ось таке "перемир'я" було, нас дві години кошмарили: БТР трасерами фігачив, накривали 80-ки, у нас там решітка зверху, все сиплеться... Не могли смикнуться звідти. І потім наші хлопці почали прикривати... Бій тоді тривав години дві.

- Все обійшлося?

- Ну, як бачите, я живий (посміхається). Так, все нормально. Це був мій перший бій. Це не як в кіно, це коли твоя свідомість порушується - ти бачиш спалах, потім ти отримуєш свій ефект розриву снаряда, а потім тільки звук доходить. І твій мозок просто перевертається.

Пам'ятаю, тоді я лежав і мені хотілося бути маленьким тарганом. Лежу собі і думаю: "Мені воно треба було? Чого я сюди приперся?" І в якийсь момент приходить: "Мені це треба! І все!" І у мене – раз, і полегшало. І воно на всю війну залишилося. Мені стало по-фі-гу! Я просто все дуже легко прораховував, як режисер. І в інтерв'ю завжди кажу: "В кожного своя війна, кожен в силу свого інтелекту, характеру сприймає її по-своєму".

- Ви сказали, що все прораховували, як режисер. Як це було?

- Виходив на точку, брав з собою ручку, папірець і запам'ятовував – ось кущ, ось бугор, ось озеро, а попереду аеропорт, ось перед нами кілька будинків, ось тут, праворуч від мене, «Вольво-Центр», далі кладовище – могилки бетонні, за якими сєпари, до речі, ховалися. Я запам'ятовую, замальовку роблю, а через пів години дивлюся – опа, бугор змінився. Я хлопцям: "Перевірте таку-то зону". Я був командиром цієї точки, найкраще її знав, кожен очерет. У мене мама художник, тато художник, і я все по-іншому запам'ятовував, робив замальовки…

- Зброя у бойовиків була кращою?

- Звичайно, тоді у них зброя була кращою. У нас на точці можливостей було менше. На кожному поверсі точки був різний вид зброї, і ми під час бою бігали туди-сюди, щоб створювався ефект, що у нас більше людей. І стріляли з різних калібрів, хоча нас було лише четверо. Один завжди дивився тільки назад, ніколи не повертався, щоб нас не обійшли, а троє нас бігали.

ПРО ФРОНТОВЕ БРАТЕРСТВО: ДО ВІЙНИ У МЕНЕ БУЛИ НЕ ДРУЗІ

- На ваших очах були поранення, гинули люди?

- Було. Побачив все. Ще в учебці ми приймали загиблих хлопців, проводжали їх. Приїжджали батьки, очима яких я бачив це все. Вони приймали ці труни, мами стояли плакали, наш батальйон шикувався, проводжали кожного бійця. Батьки їх забирали, усе це знімали на камеру, щоб щось зберегти про сина, як проводжають їхню дитину, їм це було важливо. Тому що це було щось останнє…

- Чула, що ви потрапляли до лікарні…

- Так, з апендиксом, коли ще перебував у жовтій зоні. Тоді я був вегетаріанцем, не їв м'ясного нічого, і все, що на кухні готували – рибу, м'ясо – віддавав хлопцям, решту їв, ось у мене апендикс не витримав. І тоді мене відправили в нічне чергування, а це був жовтень, лив такий холодний дощ, що трава вранці в льоду стояла, а я був у літньому одязі. Сховатися від дощу ми могли лише в старій пожежній машині. І тоді мене скрутило - болить і болить, болить і болить... А з 9 ранку - навчання, я ще там повзав. Потім зовсім скрутило - і я потрапив на операційний стіл. За мною після операції в госпіталі у Покровську незнайома бабуся доглядала - все примовляла: "Онучок, Дімочка, Дімочка, я приберу, я допоможу...". А потім мені сказала: "У мене 7 днів тому онука вбили. Його теж звали Дімочка...". І вона весь час зверталася до мене "Мій онучок, мій онучок..." і доглядала... Тоді лікар мені сказав 11 днів лежати, а я йому, мовляв, не можу, там мої хлопці гинуть, не буду я лежати, прохолоджуватися. Зателефонував хлопцям-забирайте. Вони мене забрали, і я в бій пішов ще зі швами, потім їх сам собі витягував ножицями...

- Хто був тоді у "Правому секторі"?

- Всі. І при цьому всі були рівні. У нас більшість була російськомовних. Але ми принципово переходили на українську мову, щоб ворог не чув, про що ми говоримо. І ми звикали до цього, причому добровільно.

- А з місцевих хтось був?

- Звичайно, і дуже багато хлопців з прилеглих територій – з Донецька і Луганська. І коли відбувалася ротація, деякі з них не знали, куди їхати, але наші хлопці казали: "Слухай, брате, я тобі відпишу половину хати, приїжджай до мене. Ми ж одна сім'я, ти мені як брат рідний...". І просто давали своє житло. Хлопці деякі переїхали до Києва, Тернополя, до Львова, на Волинь.

І взагалі, коли я повернувся з фронту, то зрозумів, що до війни у мене були не друзі. У мене були товариші, товариші по чарці, всяке таке, веселуха. А друзі залишилися там. Це зовсім інше.

Я ВЖЕ ПРОЙШОВ ПРОБИ, Я ВЖЕ ТУТ

- Що сталося після трьох місяців служби?

- Я мав ще воювати: я ж доброволець – скільки хочу, стільки й воюю. Але вийшло так: у нас йде бій і мені телефонують. А телефонували лише тоді, коли передавалися термінові, найважливіші новини. Дзвонить телефон: "Альо...", а по нас в цей час шмаляють, ми тримаємо оборону, кожен бігає по лунці. Чую в трубці голос дівчини: "Дмитре, добридень, ми вас хочемо запросити на проби...". А у мене вже просто свідомість змінилася, я вже забув, що я актор:

- Які проби, що?!

- Проби на фільм "Гвардія".

- Яка гвардія?!

- Про добровольців, які пішли воювати на фронт.

- Так я вже на пробах! Я вже їх пройшов. Я вже тут.

- Справді? А де ви тут? Я вас щось у коридорі не бачу…

- Я в Пісках.

- Де?

- У Пісках. У мене бій триває. Я вже доброволець, я вже все пройшов…

- Секундочку, я вам перетелефоную.

За 10 хвилин телефонує: "Ви затверджені! Ви можете приїхати?"

- Ну і питання, цього я не знаю (сміється).

Після бою я звернувся до командира – так і так, кличуть на фільм, треба поїхати відзнятися. Він каже: "Давай, завтра зранку приїжджають музиканти з концертом. І Ярош приїжджає, а ти разом з ними їдь, тому що це єдиний міст, і якщо оточать, вже не вийдеш". І я як був - в амуніції, весь брудний, сів разом із музикантами, з Ярошем: «Привіт-привіт, нарешті приїхав познайомитися...». Посиділи, послухали концерт - і поїхали. І потім знімався у "Гвардії"…

- А як вам було після війни зніматися у військовому фільмі?

- І легко, і важко водночас. Важко, коли були бойові сцени. Пощастило з тим, що у "Гвардії" всі спиралися на мій досвід. І було одного разу навіть так, що Льоша Горбунов каже (копіює хриплуватий голос Горбунова): «Що ви у мене інтерв'ю берете, он стоїть Герой України, беріть інтерв'ю у нього! Молодь талановита, у нього запитуйте!» І доходило до того, що режисер просив багато розповісти і показати, і ми тренувалися годину-дві, я показував, як заряджати, як розряджати, як повзати правильно, як йти тактично правильно, як тримати автомат. А Горбунов наполягав: "Так, ніхто в кадр не увійде, поки Дімочка не скаже! Він найперший знає, як це робити". Тому що спочатку було так: всі з джипів повилазили, мобілки повідкидали, у військовій формі - ми типу військові. Ну, хлопці... Я їм розповідав про стан, про свій досвід, як і що бачив, як спостерігав. Казав їм: "Зрозумійте, так не буває, і так не буває". І прислухалися…

- А взагалі, напевно, складно було після пережитого на фронті якось психологічно себе врівноважити?

- Це складно навіть зараз. Це завжди. Це на все життя. Як то кажуть – хто воював, ми всі хворі на війну.

- Можливо, тому що немає належної реабілітації?

- Річ не в реабілітації. Там в момент стресу ти отримуєш певну рефлексію, від якої вже позбутися не можеш. Ти мислиш вже через це. Ба більше, ти, коли вже опиняєшся тут, у тебе війна починає звучати більше тут, ніж там. Тому що там ти звикаєш, а потім тут, коли ти розслабляєшся, серед деяких людей... Ну, невдячних тощо, ти починаєш почуватися не те щоб ураженим, ти починаєш відчувати себе людиною, яка даремно здійснювала подвиги. Ось це найжахливіше, розумієте... Мало того, що твої подвиги не визнають, ти їх ще й здійснював даремно. І приходить думка: "На *ера ти взагалі все це робив? Бо їм пофіг!". Розумієте?

Але мені все одно, от чесно, на душі залишається «не по*еру»! Я розумію, що цих людей не можу звинувачувати, але з іншого боку – вони мені вже не товариші.

Я вам скажу, що більше року, коли занадто тихо ставало, я прокидався, тому що здавалося -  "сєпари щось готують"... Або коли фура або вантажівка повз проїжджали, я відразу озирався - чий бетеер? Реакція на салют - я взагалі падав на підлогу. Це рефлекси, зараз вже трохи заспокоївся. І тільки на салют я починаю нервувати, мандраж починається, мозок починає диктувати, як поводитися…

- Вас щось пов'язує з Донбасом?

- Мій дідусь. Міста Макіївка, Попасна, Дебальцеве – там купа родичів. Мене назвали на честь дідуся. Мама хотіла назвати Спартаком, але бабуся по батькові, яка з Криму, надіслала телеграму: «Вітаю з народженням онучка Діми». Мій дідусь - Дмитро Перепелиця, а прадід – Максим Перепелиця. Тобто, родичі і з Донбасу, і з Криму, і виходить, що ця війна торкнулася мене з усіх боків.

- У "Гвардії" ви знялися. Що було далі?

- Планував, що я у «Гвардії» знімаюся – і через дві доби їду знову на фронт, у Піски. Зателефонував командиру, сказав, що у мене сьогодні останній знімальний день, я вирулюю, а він мені: «Залишайся в Києві». Я йому: "Нашо?". А він: "Нас, стріляних, не так вже й багато, тим більше – людей з вищою освітою. Ти мені потрібен у Києві". Мені здається, цим він врятував мені життя…

- А рівень освіти у хлопців на фронті, напевно, був різним?

- Так. Хлопці були і прості комбайнери, були і злодії-зеки, з багатьма я зараз дружу. Один з них потрапив до в'язниці, тому що був боксером і вбив людину. А у в'язниці став священником. І зараз служить у Краматорську, військовий капелан…

- Щось у вас самому змінилося після війни?

- Все змінилося. Щось в гірший бік, щось в кращий... Я, наприклад, після війни не вмію битися. Тому що я став більш небезпечним для тих, з ким конфліктую. Я кажу: "Хлопці, краще не треба. У мене рефлекс: один-два удари - і немає людини". Мене на війні навчили по-іншому існувати.

- Це заважає у житті?

- Заважає у тому плані, що я змушений весь час себе контролювати. Люди розуміють. Усе стало більш максимальним. Я за долю секунди все прораховую…

ПРО УКРАЇНСЬКИЙ КІНЕМАТОГРАФ

- Чи пов'язані ви зараз з театром? Знаю, що у вас були режисерські роботи там.

- Мене тягнуло в театр багато років, але потім бажання відпало. Я зрозумів, що не можу... Я однолюб. Зрозумів, що мене тягне в мій рідний театр, в який я не можу повернутися. Я спробував різні театри. Але зрозумів, що не готовий входити в нові колективні пертурбації. Я можу все зіграти, але не можу всіх прийняти. І мені стало дуже важко. А в кіно все дуже просто: приходиш на один день, відзнявся – і пішов. Це набагато простіше.

Так, були режисерські роботи тільки в театрі. Мені пропонували і не раз спробувати в кіно, але я відмовлявся, тому що був не готовий. Я така людина, що краще нічого не зроблю, ніж зроблю і програю.

- Велика у вас фільмографія?

- Так. Я почав зніматися з третього курсу. Те, що у фільмографії в Інтернеті написано, там багато фільмів не вписані, оскільки я забував їх вписувати. Близько 40 вписано. Я не з тих, хто збирає собі оплески. Не з тих, хто насолоджується увагою. У мене з цього приводу комплексів немає. Я завжди знімався, і у мене проблем з цим не було, за цим ніколи не гнався. Головне, що мене знають ті, хто буде знімати. Мені важливо бути в професії і заробляти на життя, а оплески не годують, я можу обійтися без цього.

- Як вплинула пандемія на вашу роботу, на плани?

- У мене через пандемію загубилося сім фільмів. Під час коронавірусу дуже багато знімальних груп розпалися, розпалися спрацьовані акторські групи. Мене вже не запрошували туди, куди хотіли до коронавірусу - чи то група розпалася, чи то режисер змінився. Зараз потроху все повертається. Але я зараз більше знімаюся в європейському кіно. У мене було три європейських фільми.

- Що ви думаєте про стан українського кінематографа?

- Щоб нікого не образити, я можу просто побажати. Я бажаю українській кінематографії повчитися у хорошого європейського кіно - наприклад, у французького, бельгійського або британського. Або навіть голлівудського, але культового. Річ у тому, що наше вітчизняне кіно зараз знаходиться під гнітом серіалів. На жаль. Продюсерське кіно називається. Глибинного нічого немає. Над персонажем ніхто не працює, я не раз з цим стикався. На майданчику ти починаєш дратувати режисера або продюсера, коли ставиш питання: "Хлопці, давайте створимо персонажі, щоб було цікаво...". А тобі: "Чувак, просто говори текст, ми перемонтуємо, все буде добре". І у нас кіно здебільшого, на жаль, поки ще знімають ті, хто знімав серіали. Вони вигодувані цим, вони звикли заробляти, їм треба купити нові машини тощо. Це занепадницький шлях. Продюсери мислять про людей як про ресурси, які їм побудують нову дачу, куплять дітям морозиво, режисер скопає город тощо. У нас немає інституту продюсування.

Олена Колгушева, Трускавець

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-