Коли загрози стають близькими й відчутними, то вони автоматично переміщаються в список топтем і для журналістів, і для чиновників, і для науковців. Про виклики, пов’язані із екологією, повітрям, кліматом, Укрінформ писав тут і тут.

Стало правилом доброго тону писати про здорові екологічні звички і про екологічні інноваційні кроки. Думаємо, що розмова про воду з екологом Людмилою Циганок цікава і тим, хто приймає рішення в країні, й управлінцям, і кожній людині, яка щодня випиває кілька своїх склянок, не задумуючись про ціну та обмеженість цього ресурсу.

- Пані Людмило, які основні причини дефіциту води в Україні?

- Потрібно розуміти, що Україна, в принципі, досить малозабезпечена прісною водою держава. Традиційно чомусь про це багато років замовчувалося, і більшість українців вважають, що в Україні прісної води достатньо. Насправді, це міф. Прісної води, як такої, в Україні недостатньо – це перший несприятливий факт.

Другий факт: у зв’язку зі змінами клімату зміщуються природні зони. Ще двадцять років тому чітко спостерігалося: степова зона на півдні України завжди має дефіцит водного ресурсу. Натомість лісостеп і Полісся більш забезпечені прісною водою і мають менше проблем. Водночас, ми вже спостерігаємо останні двадцять років, як природні зони повільно переміщуються на північ. Це означає зменшення водності земель і, як наслідок, – характерні для степу деградовані землі, все це зміщується на північ. А отже, все більше територій України потребуватимуть прісної води.

Ситуація ускладнюється і безгосподарським зарегулюванням рік. Понад пів сотню років триває таке неплановане зарегулювання, й у тому числі малими гідроелектростанціями, що призводить до незворотних процесів.

Наступний фактор – безгосподарське розорювання прибережних зон. Це взагалі катастрофа, тому що змінюються і русла рік. А ми знаємо, що основним джерелом прісної води в Україні є або ріки (тобто наземні води), або підземні води – водоносні горизонти, артезіанські свердловини.

Якщо говорити про наземні води, вони з вищевказаних причин зникають.

Лише в останні кілька років Україна взяла курс на більш європейський формат управління водними ресурсами, так зване басейнове управління ріками. І це правильний шлях. Він дозволяє врегулювати це питання.

Але багато часу вже втрачено, тому нам доводиться наздоганяти згаяне і зберегти хоча б трішечки тих ресурсів, які ще не знищені.

Кілька років тому РНБО винесло на своє засідання питання порятунку рік як питання національної безпеки. І це абсолютно правильно.

Далі що потрібно розуміти? Що зараз іде реформа децентралізації. Це означає, що кожен мешканець об’єднаної територіальної громади має усвідомити, що в умовах зміни клімату головне завдання – зберегти прісну воду. Чому? Тому що, якщо неконтрольовано розорюються приватними господарствами ставки (це часто робиться за допомогою земснарядів), то просто у жителів цих громад може зникати вода в колодязях, бо дуже багато українців ще не мають централізованого водопостачання. І це також стає проблемою.

Ми прогнозуємо на найближчі десятиліття міграцію населення саме у зв’язку з нестачею прісної питної води.

- Міграцію з півдня в лісові зони, чи ви маєте на увазі глобальну міграцію?

- Я маю на увазі переїзд людей із тих місць, де прісна вода зникатиме. Адже є такі населені пункти, де взагалі прісної води немає, її підвозять за певним графіком. І це не стимулює молодь залишатися в таких населених пунктах. Тобто, майбутнього у таких територій просто немає. Що взагалі просто недопустимо в цивілізованій країні, а у нас, на жаль, поки що це триває й далі.

У нас законодавством абсолютно не заборонено використовувати артезіанську питну воду для господарських потреб. Експертне середовище переконане, що треба законодавчо заборонити використовувати оцей найцінніший стратегічний запас водного ресурсу для будь-яких цілей, окрім питних потреб. Тому що, коли відбувається змивання якихось сільськогосподарських решток тваринного походження чи то полив цими водами земель – це геть не далекоглядно!

І найгірша для нашого господарювання історія: ніхто не порахував, який об’єм, який запас тих чистих, унікальних питних ресурсів у нас в Україні взагалі є. І ми, екологи, переживаємо, щоб не трапилося так, що Україна зрештою, не врегулювавши це питання, залишиться з самими лише брудними поверхневими водами.

- Чому брудними?

- Бо зараз туди зливається все, що може зливатися. Тому що діють застарілі нормативи ще з минулого століття. Й оскільки немає стандартів якості довкілля, то ці “гранично допустимі скиди”, які були встановлені ще в минулому столітті, не враховують величезної кількості нових хімічних елементів, які з’явилися. Тож часто за аналізами і за пробами води може здаватися, що вона доброї якості, але насправді там величезна кількість нових хімічних елементів.

З іншого боку, зобов’язання підприємств, які повинні поставити локальні очисні споруди, ними не виконуються, тому що в нашій державі екологічна відповідальність досить низька. І незважаючи на те, що якраз у цій частині законодавством питання врегульовано, і з 2018 року більшість підприємств харчової промисловості, молочної, м’ясної, а також гальванічне виробництво повинні поставити локальні очисні споруди – ситуація не викликає оптимізму.

- Чому? Бо це ж пряма заборона скидати неочищену воду в централізовані системи.

- За п’ять років (це перехідний період, який був даний підприємствам для встановлення очисних споруд) лише близько чверті поставили такі локальні очисні споруди. Що буде далі? Страшно уявити. Тому всі суб’єкти – і підприємства, і громадяни, й держава – мусять зазирнути у не таке далеке майбутнє.

А ще існує проблема вигрібних ям у населених пунктах, де це як традиція: людина викачує нечистоти, з порушенням усіх правил зливає їх у якусь ріку, а потім ми дивуємося, чому вода в криницях раптом стає непридатною для пиття.

Щоб вирішити всі ці проблеми, необхідна широка, масштабна інформаційна кампанія, я б навіть сказала – пропаганда екологічного стилю життя. Тому що інакше люди просто не бачать взаємозв’язку між тим, що вони скидають, та тим, що вони п’ють. Як наслідок, ми хворіємо. Українці мають величезну проблему з рівнем захворюваностей, і дуже багато хвороб пов’язані саме з якістю питної води.

ЯКЩО НА ТЕРИТОРІЇ ОДНІЄЇ ГРОМАДИ ПОНАД ДЕСЯТОК ШТУЧНИХ СТАВКІВ – ЦЕ Ж ОДРАЗУ ПРИЗВОДИТЬ ДО ЗНИЖЕННЯ РІВНЯ ҐРУНТОВИХ ВОД

- Сьогодні на Поліссі вже в деяких селах (здавалося б, такий водний край) є прохання від місцевої влади здійснювати полив угідь і ділянок вночі в певні години. Також відомо, що міліють колодязі. Що можна зробити на рівні місцевих громад уже, щоб якось зупинити цей процес обміління, зневоднення? Чи це не локального рівня мають бути кроки?

- Тут повинна бути системна і комплексна робота. Потрібно обмежити однією штучною водоймою всю об’єднану територіальну громаду. Тому що, якщо на території однієї громади понад десяток штучних ставків – це ж одразу призводить до зниження рівня ґрунтових вод.

Яку важливу річ люди не розуміють? Якщо викопуються земснарядами новий ставок чи нове озеро, рівень ґрунтових вод просто залягає глибше. Це означає, що людина, аби отримати для себе з цієї ж артезіанської свердловини воду, має бурити глибше.

Тут ще питання й економічне, тому що хтось буде отримувати комерційний ефект від таких ставків, а хтось, як домогосподарство, витрачатиме все більше коштів, щоб здобути для себе якісну питну воду.

Тобто: не дозволяти безконтрольно викопувати штучні водойми. Друге – не дозволяти взагалі чіпати водно-болотні угіддя. Тому що так буває: населення бачить, що йде розорювання прибережних зон – і чомусь на це не реагує. Але, розоравши прибережні зони, матимуть уже найближчим часом, протягом року-півтора незворотні наслідки. І населення цього регіону також втрачатиме воду.

Обов’язково я б ще додала до цього винищення полезахисних лісосмуг. Захисні лісосмуги утримують вологу в ґрунті. А волога в ґрунті – це підземні питні води. Тобто, чим сухіший ґрунт, чим більш деградовані землі, тим менше вологи ми матимемо як держава.

А законодавство поки що ці лісосмуги практично не помічає: більшість із них нічийні. А все, що у нас нічийне, там, де немає господаря, – там ми бачимо таку страшну ситуацію. Тому громади на це також повинні реагувати.

ВИКОРИСТАННЯ ДОЩОВОЇ ВОДИ В ГОСПОДАРСЬКИХ ПОТРЕБАХ – ЦЕ ДУЖЕ ПЕРСПЕКТИВНИЙ НАПРЯМОК

- Скажіть, будь-ласка, я чула про такий рецепт водозбереження в домогосподарствах, як створення резервуарів для дощової води. Чи це реально, і чи є такий вид діяльності, чи ні? Чи це лише західні пропозиції?

- Насправді, технологія дуже правильна, тому що в природі все циклічно. І, напевно, ще кожен зі шкільної програми пам’ятає оцю картинку: кругообіг води в природі. Тож, звісно, використання дощової води в господарських потребах – дуже перспективний напрямок. Зараз його в Україні популяризують. І я думаю, що це питання дуже близького часу, коли фермери навчаться по-господарськи добре використовувати цю технологію.

І дуже добре, що ви порушили цю тему. Тому що є добрі приклади в Україні, й у підприємств у тому числі, коли вода використовується по замкненому циклу. Узята в природи, вона не повертається туди забрудненою, а доочищується, стає знов безпечною для використання – і наново використовується в певних виробничих процесах.

Ми ж себе позиціонуємо як країну, яка рухається до кругової, циркулярної економіки, і от саме така технологія поводження з водою є найбільш цивілізованою.

Знаю, що, наприклад, є підприємство на Київщині, яке займається збиранням відходів: там іде постійна мийка автомобілів, і там упроваджена нова технологія, яка не випускає оцю забруднену воду в природу, вона доочищує її – і та сама вода знову використовується для миття автомобілів.

Звісно, такі речі є досить коштовні в короткостроковій перспективі, але в довгостроковій перспективі екологічність вигідна.

І хоча у нас традиційно екологія та економіка протиставляються, але, підкреслю, що в довгостроковій перспективі екологія, перехід на більш дружні до довкілля речі – вони більш вигідні. Й про це потрібно зараз максимально широко розповідати, пам’ятати і в діяльності громад, і в діяльності підприємств.

ЯКБИ З КРАНІВ ТЕКЛА НЕБЕЗПЕЧНА ДЛЯ ЖИТТЯ ВОДА – ЦЕ ЗАВЕРШИЛОСЯ Б КАРНОЮ СПРАВОЮ

- Пані Людмило, зараз так виглядає, що якісна питна вода – це проблема особисто людини. У великих містах люди просто купують собі питну воду. У вас промайнула така думка, що необхідна інвентаризація всіх артезіанських свердловин. Але чи інвентаризація не потягне збільшення ціни? Вода для людини має бути проблемою держави: насправді, вода – це базова потреба, так само як і чисте повітря. Але як відгукнеться інвентаризація всієї артезіанської води для конкретної людини?

- Що потрібно розуміти. Дуже багато років вода не сприймалася як ресурс, який має ціну, і це нецивілізований підхід, бо вона справді має ціну. Твердження дуже непопулярне для наших політиків, для органів місцевого самоврядування. Вода має ціну, і глобальне завдання держави – зберегти воду. Це не може бути той ресурс, який абсолютно безкоштовний. Бо так чи інакше, вже передбачаючи ті проблеми, про які я сказала раніше, ми зіштовхнемося з тим, що вода може стати дорожчою за нафту.

Наприкінці грудня була надрукована інформація про те, що з’явилися перші ф’ючерси на воду. Перші водні контракти засвідчили: вода безкоштовною в світі більше не буде, це невідворотно! І держава повинна порахувати свердловини, щоб оцінити стратегічний національний запас.

Стосовно щоденного життя. Містам повезло набагато більше, тому що так, у селах, у громадах – там людина не має централізованого водопостачання, вона сама забезпечує себе питною водою – або ж це колодязь, або це свердловина. І попри поширену думку, що в ОТГ, у селах більш чиста вода, – жителям міст пощастило набагато більше, тому що за стандартами якості водою забезпечують саме водоканали. І якби з кранів текла небезпечна для життя вода – це завершилося б карною справою. Про це потрібно також розповідати. Тому що, коли починають казати, що вода з кранів тече майже отруйна – це просто дезінформація та маніпуляція!

Але ми вже так звикли до того, що не довіряємо воді з-під крана, що більшість людей, справді, за опитуваннями, або купують бутильовану воду, або ж із бюветів десь беруть. І воду з крана використовують лише для господарчих потреб. Але повторюся: міським жителям пощастило більше. Щоденно водоканали беруть аналізи, щоденно є відповідальні за якість води, і тому – якби були якісь порушення, про які часом в інформаційному просторі виникають інфоприводи, то це було б дуже багато карних справ.

- Тобто, якщо повернутися до обліку артезіанських свердловин...

- Це слід обов’язково робити! Це питання держави, це в силах зробити спеціальні наукові установи. Ми ж не знаємо, який об’єм цих артезіанських вод. Водоносні пласти бувають досить глибокі, а бувають – навпаки. Тож законодавчо не заборонивши їх використовувати для будь-яких, окрім питних, потреб – ми ризикуємо. Момент, коли артезіанська вода буде вичерпана, прийде значно швидше, ніж ми на те розраховуємо. А ми ж розуміємо, що чистіше води в принципі в природі не існує, аніж та, яка у водоносних горизонтах, особливо вся вода, яка залягає нижче за 120 метрів у глибину.

- Скажіть, чи є логічний зв’язок між тим, що є бурштиновий бізнес, хворіють ліси – і проблемою зневоднення? Це пов’язані між собою події?

- У природі абсолютно все пов’язано. Не буває такого, коли ми порушили якусь одну екосистему – і це не відобразилося б на іншій. Тому, звісно, і знищення лісів в Україні, в тому числі, пов’язане зі зневодненням. Україна взяла на себе певні природоохоронні зобов’язання, але ми насправді ще зовсім не готові до виконання таких зобов’язань.

- Скажіть, ви пропонували розробити закон, який би регулював використання води. Які основні пункти короткої та довгострокової програми?

- У нас ведеться дуже багато роботи над водною стратегією України, і це справді дуже тривалі процеси. Але перший і головний пункт – заборонити підприємствам використовувати для господарських потреб артезіанську питну воду! Крапка. В якому це форматі: чи то постанова, чи то закон – тут не має значення. Просто має бути заборона на використання води для тих же змивів курячого посліду, миття автомобілів – тобто артезіанська питна вода має використовуватися лише для питних потреб.

- Чи має бути ліцензія на артезіанське буріння?

- Це все працює в Україні, в частині ліцензій проблеми нема, є величезна проблема в частині екологічної відповідальності. Мало мати навіть бездоганне екологічне законодавство, дуже важливо, щоб його не порушували, а от тут у нас як з боку громад, так і з боку підприємств – величезна купа проблем. Зараз дуже багато говорять про реформу державного екологічного контролю. Ми знаємо, що екоінспекція – дискредитований корупцією орган, тому доки не відбудеться якісна реформа контролю, всі ініціативи будуть якісь половинчасті. Державна екологічна політика повинна бути повністю комплексна. Не можна займатися трішечки відходами чи трішечки водою, тому що в природі це взаємопов’язане. Вирубка лісу потягне за собою деградацію земель, потягне за собою опустелювання, зникнення води. Забруднення земель величезною кількістю несанкціонованих сміттєзвалищ – це фільтрат. А фільтрат полігонів йде в підземні води й отруює водоносні горизонти. І знову ж таки, ми повертаємося в те, що навіть сміття – воно безпосередньо впливає на якість питної води.

- Дуже коротко: що краще – фільтр на кран чи бутильована вода?

- Питання, на яке неможливо однозначно відповісти. Чому? Тому що це залежить від якості початкової води. Є вода, яка не потребує якогось навіть додаткового очищення. Є вода, для якої достатньо фільтр на кран. А є та вода бутильована, яку спеціалісти навіть не рекомендують пити. Тому потрібно тут підходити відповідально до кожного окремого випадку.

- Останнє питання: гуляє міф про те, що, мовляв, вода з крана – хлорована, і коли вона перекипає, стає чаєм, то містить канцерогени. Це міф чи просто наші страхи?

- Ми ж розуміємо, що альтернативи – економічно вигіднішої, аніж хлорування – поки що немає. Зараз знаходяться новітні технології. І тут питання, знову ж таки, співставлення шкоди і вигоди: якщо випити не дезінфіковану і не знезаражену воду – це може бути багато шкідливіше, аніж випити хлоровану воду. Тому тут – питання співставлення ризиків і вигод.

Олена Мігачова, Київ

Фото: Євген Котенко