3 травня. Пам’ятні дати

День відзначається, починаючи з 1993 року, з ініціативи Генеральної конференції ЮНЕСКО за підтримки Генеральної Асамблеї ООН. Саме 3 травня 1991 року в столиці Намібії була підписана «Віндхукська декларація», у якій містився заклик до урядів держав усього світу забезпечити свободу преси та її демократичний характер.

Тема Всесвітнього дня свободи преси цього року - «Інформація як суспільне благо», служить закликом до підтвердження цінності інформації як суспільного блага.

Кожного року міжнародна організація «Репортери без кордонів» публікує щорічну доповідь — Індекс свободи преси. Ця доповідь аналізує стан свободи преси та Інтернету у 180 країнах світу. Методологія укладення індексу базується на об'єктивних цифрах - кількість нападів, арештів, випадків цензури, кількості інших злочинів, та на оцінках міжнародних і місцевих експертів. Цьогорічний звіт має назву «Журналістика - це вакцина від дезінформації, яка заблокована більш ніж в 130 країнах».

Нині, відповідно цього звіту, Україна посідає 97 місце, опустившись на одну сходинку вниз порівняно з минулим роком.

Ювілеї дня:

130 років від дня народження Софії Галєчко (1891–1918), української військової діячки, хорунжої Легіону Українських Січових Стрільців. Випускниця філософського факультету університету м. Граца (Австрія). Активна учасниця січово-стрілецького руху в Галичині. З 1914 року була санітаркою, розвідницею, стрільцем, згодом – хорунжий УСС. У 1914-1915 рр. відзначилась у боях в Карпатах, за що була нагороджена медаллю за хоробрість. У 1917-1918 рр. служила в запасній частині Легіону УСС Коші Українських січових стрільців. Трагічно загинула на Станіславщині (Івано-Франківська обл.).

124 роки від дня народження Януарія Бортника (1897–1938), українського режисера і актора, засновника першого в Україні професійного театру малих форм «Веселий Пролетар». Чоловік актриси Ганни Бабіївни. Народився на Тернопільщині. Вчився в Українській гімназії. Захоплювався музикою, не оминав жодної вистави мандрівного Львівського театру товариства «Руська бесіда». Коли молодий Лесь Курбас з дозволу воєнних властей організував «Тернопільські театральні вечори» - туди одразу ж вступив і Бортник. Співав у хорі, брав участь у масових сценах і балеті. В 1918-1920 роках грав у театрах Тернополя, Вінниці. Восени 1921 року, коли Лесь Курбас пішов режисером у Київський театр ім. Т.Г.Шевченка, Бортник стає режисером Білоцерківської драматичної студії, яка 27 січня 1923 року була реорганізована у ІІІ-ю майстерню театру «Березіль». Серед режисерських вистав Бортника 1924 року виділялися «Гайдамаки» за Тарасом Шевченком, «Джіммі Хіггінс» Сінклера, «Про що тирса шелестіла…» Спиридона Черкасенка. У березні 1923 року в Києві при Мистецькому об’єднанні «Березіль» засновано першу в Україні школу режисерів, три курси якої Бортник закінчив без відриву від театру. 1925 року прийшла творча зрілість до Бортника-режисера. В травні 1927 року театр «Березіль» переїхав до Харкова. На Харківській сцені Бортник поставив «Яблуневий полон» Івана Дніпровського, «Змова Фієско в Генуї» Фрідріха Шиллера. У 1927 році під егідою «Березоля» в Харкові був створений театр малих форм «Веселий Пролетар», який Януарій Бортник очолював до 1930 року. З 1931 року по 1933 рік на сцені Харківської першої державної музичної комедії поставив: «Самозваного принца», «Шоколадного вояку, або Людину і зброю» (переробив лібрето), «Наталку-Полтавку», «Сухий закон», «Фіалку монмартру», «Періколу» (переробив лібрето). Він багато працював над собою, провадив практичні лекції для студійців і сформувався як досвідчений режисер. Коли ж виникло питання про відкриття українського Театру музичної комедії, то зупинилися тільки на кандидатурі Бортника як головного режисера, і він успішно впорався з цим завданням. У 1934–1936 рр. Бортник – режисер Дніпропетровського театру ім. Т. Шевченка, а завершив свою працю в Харківському театрі революції. У 1938 році режисера арештували, а невдовзі й розстріляли. Радянські ідеологи прагли, аби від Курбасівського театру й сліду, й знаку не залишилося. Звісно, масштаб таланту Бортника був дещо іншим, аніж у Курбаса, але те, що це був вельми оригінальний український режисер – факт.

123 роки від дня народження Голди Меїр (1898-1978), ізраїльського політичного і державного діяча. Прем’єр-міністр Ізраїлю (1969–1974). Саме Голду Меїр, а не Маргарет Тетчер уперше назвали «залізною леді» - це вже згодом «призвісько-титул» міцно прилипло до британського прем’єра. Народилася Голда в Києві в сім’ї теслі. Дід Голди Меїр був миколаївським солдатом, 25 років прослужив у царському війську. Перші 8 років вона прожила в Києві. «Я пам’ятаю бідність, холод, голод і страх, ніколи нічого не було досхочу – ні їжі, ні теплого одягу, ні дров, а каша була для нас справжніми розкошами…» – згадувала Голда Меїр. У 1906 році, рятуючись від єврейських погромів, сім’я емігрувала до США, у 1912 – до Палестини. Все своє життя Голда Меїр присвятила боротьбі за права євреїв. Вона була надзвичайно мудрим і далекоглядним політиком. Якби це було не так, то в світі не було б і держави Ізраїль. Або, якщо відкинути категоричність – був би зовсім інший Ізраїль. Голду Меїр можна досить довго цитувати – її інтерв’ю і промови пересипані наче перлами влучними і гострими фразами. Жодних «красивостей» там немає, зате є жорстка констатація факту, або висновки, зроблені на основі власного багатющого досвіду: «Немає жодної різниці між убивством людини і прийняттям рішення, в результаті якого цю людину вб’ють інші. Це точнісінько те ж саме, якщо не гірше… Політичний лідер, який не вагаючись кидає власний народ у війну, не має права бути лідером». Про єврейський песимізм: «Песимізм – це розкіш, яку євреї не можуть собі дозволити…» І зрештою про перспективи завершення війни на Близькому Сході: «Мир на Близькому Сході настане тоді, коли араби любитимуть власних дітей більше, ніж вони ненавидять євреїв».

121 рік від дня народження Миколи Яковченка (1900-1974), українського актора. Працював у театрах Сімферополя, Черкас, Чернігова, Дніпра, Харкова, з 1927 року (з перервами) – в Київському українському драматичному театрі ім. Івана Франка. Знімався у фільмах: «В степах України», «Ніч перед Різдвом», «Мартин Боруля», «Шельменко-денщик», «Фараони», «За двома зайцями». 27 травня 2000 року у сквері поруч з театром Івана Франка актору було встановлено пам’ятник (скульптор Володимир Чепелик, арх. Володимир Скульський).

Роковини смерті:

97 років з дня смерті Миколи Міхновського (1873–1924), українського громадського і політичного діяча, юриста, публіциста. Ідеолог державної незалежності України, засновник і перший ідеолог українського націоналізму. Міхновський першим у Наддніпрянщині порушив питання про політичну незалежність України. Вся його творчість була спрямована на пробудження національної свідомості українців. Програмами Міхновського 1900-1906 рр. передбачалося створення самостійної Української держави («однієї, єдиної, неподільної, самостійної, вільної, демократичної України – «робочих людей» – від гір Карпатських аж до Кавказьких»). Йшлося про постання президентської республіки, надання соціальних гарантій для широких верств населення, передачу землі у власність селян та ін. У період Центральної Ради і Директорії УНР був рішуче налаштований на радикальні заходи по створенню самостійної держави з опорою на військову силу, щоб припинити наростання анархії, стабілізувати економічну й політичну ситуацію в країні, що не було сприйнято керівництвом УНР. В останні роки свого життя Микола Міхновський важко хворів, мешкав спочатку на Полтавщині, згодом подався до Новоросійська; спробував разом із денікінськими військами евакуюватись морем, але  йому відмовили, мотивуючи тим, що він – «відомий непримиренний ворог Росії». (Білі від червоних щодо свого ставлення до українців не відрізнялись: і для тих, і для інших існували лише «малороси», які про власну державу, звісна річ, і мріяти не сміли, натомість повинні були в усьому коритися «старшому» братові.) Після того Міхновський два роки мешкав у станиці Полтавській на Кубані. У 1924 році повернувся до Києва, де був арештований ДПУ, допитаний, але невдовзі випущений на волю. На той час в Україні вже два роки порядкувала нова – радянська - влада. Міхновському, що віддав понад 30 років  боротьбі за незалежність України, було боляче спостерігати за тим, що відбувається навкруги. Нова дійсність справляла на нього гнітюче враження. 3 травня 1924 року його знайшли повішеним у садку. Багато хто думав, що це справа рук ДПУ, але син Володимира Шемета (відомий громадський діяч, саме в його садку сталася трагедія) згадував, що батько в кишені покійного знайшов записку наступного змісту: «Волію вмерти власною смертю! І сюди круть, і туди верть, однаково в черепку смерть, як каже приказка. Перекажіть моє вітання тим, хто мене пам’ятає. Ваш Микола». Сергій Шемет (брат Володимира Шемета) про Міхновського сказав наступне: «Це було велике серце. В ньому палав такий вогонь любові до України, що в іншій країні він запалив би мільйони сердець бажанням патріотичного подвигу, а серед нашої інтелігенції запалилися цим вогнем лише одиниці. Найбільшою його заслугою було надання великого творчого розмаху українським національним почуттям. Малесеньку любов до пісень і вишиванок він розпалив у полум’я великої любові до України».