У гарячих точках Чорнобиля

У гарячих точках Чорнобиля

Блоги
Укрінформ
Сторінки із щоденникових записів

Мій перший щоденник я вів у Чорнобильській зоні з 1 березня 1990 року по 28 лютого 1991 року під час журналістської роботи в редакції газети «Вісник Чорнобиля». Протягом одного календарного року я 214 днів рухався по Чорнобильській зоні під чорнобильським небом і дихав чорнобильським повітрям. Плюс 9000 кілометрів вахтовими автобусами по маршруту Київ–Чорнобиль–Київ. Потрясаючий, неймовірний і незабутній час!..

І раптом несподівана пропозиція колишнього відповідального секретаря редакції газети «Вісник Чорнобиля» Віктора Деменєва: «Переходь на Чорнобильську АЕС. Там створюється прес-агентство по зв’язках із засобами масової інформації України. Я вже затверджений завідувачем». На дві наполегливі пропозиції Віктора я відповів відмовою. Після його третьої пропозиції сказав: «Якщо пройду медичну комісію – підпишу договір на півтора року. А якщо лікарі забракують, то буду приїжджати на ЧАЕС як гість з київськими журналістами. Все!..»

Образно кажучи, монетку було кинуто вгору. Цікаво, яким буде результат, коли вона впаде на землю?..

Із записів 1994 року. Реакція дружини. Почувши, що я змінив роботу, Тамара сказала: «Я прикро вражена твоїм рішенням. Але не осуджую... Буду молитися за тебе – Бог нам допоможе»...

Щоб хоч трохи розрадити дружину, я розповів їй, що тепер я працюватиму на Чорнобильській АЕС не по 15 днів щомісяця, як тоді в Чорнобилі у редакції газети, а по 4 дні на тиждень: з понеділка по четвер – робота на Станції, а в п’ятницю, суботу й неділю – відпочинок дома в Києві. На вахту рано в понеділок з Києва на ЧАЕС і назад увечері в четвер до Києва людей возять автобусами. Ночуватиму в Славутичі, або у вахтовому селищі Зелений Мис». Чомусь тоді пригадалися слова Тамари, коли я після катастрофи на ЧАЕС вперше побував у Чорнобильській зоні й повернуся звідти додому. Вона тоді сказала: «Ти – ніби прострелений!» Я відповів: «Після всього, що я побачив там, мені не хочеться жити...»

Незвичайний бартер (22 листопада). Сьогодні відповідальний секретар газети «Вісник Чорнобиля» Микола Петриченко відібрав для публікації 20 моїх фотознімків, які я зробив раніше в Зоні. Оскільки ця газета безгонорарна, то він дав мені 9 талонів на безкоштовні обіди в чорнобильській їдальні для ліквідаторів. Подумавши, додав ще 2 талони: «Це тобі за те, що був раніше штатним спеціальним кореспондентом «Вісника Чорнобиля». Наша редакція, як і Батьківщина, не забуває своїх героїв».

Герой Чорнобиля пожежник Володимир Правик
Герой Чорнобиля пожежник Володимир Правик

Живці з саду Правиків (Із записів 1995 року, 7 березня). Сьогодні в Чорнобилі чудесний сонячний день. Взявши довгу драбину і гострий секатор, я пішов на вулицю Шевченка – саме там знаходиться покинутий будинок Павла Панасовича і Наталії Іванівни Правиків. Зайшов на подвір’я, нарізав з крислатих яблунь і груш живців-прутиків. Вони вже пахли весною... Повернувшись до Києва, відвезу їх у містечко Ірпінь, де живуть після евакуації з Чорнобиля батьки офіцера-пожежника, Героя Радянського Союзу Володимира Правика. Вони хочуть перещепити живці зі свого старого чорнобильського саду на молоді яблуні та груші в тому садку, який вони вирощують в Ірпені для онуків. Від думки про те, що ці старі яблуні продовжать своє життя після Чорнобиля на іншій землі й щедро даруватимуть людям плоди – мені стає приємно на душі...

Після вибуху атомного реактора, під час гасіння пожежі на даху зруйнованого 4-го енергоблоку, командир пожежного караулу лейтенант Правик отримав смертельну дозу радіації. Від сильного опромінення його обличчя потемніло до чорноти, а очі – глибокі й виразні очі вишневого кольору – стали від радіації синіми-синіми... Вони аж випромінювали якусь дивну і сильну енергію.

Помер Володимир Правик у Москві в 6-ій клінічній лікарні 11 травня 1986 року. Перед останнім подихом покликав батька. Руку йому потиснув. І хоч тоді був день і за вікном світило сонце, попросив: «Світло засвіти, мамо...» Його сині очі вже накрила чорна темрява... Тільки дві сльози викотилися з тих очей і засвітилися, як дві краплинки роси у вранішньому сонці, якого офіцер-пожежник уже не бачив...

Народився Володимир Правик 13 червня 1962 року в Чорнобилі. Похований 13 травня 1986 року в Москві на Митинському кладовищі.

Цікаво, якою буде реакція гендиректора? (23 березня). Сьогодні вранці передав через секретарку приймальні директору Станції С.К.Парашину мою службову записку і ксерокопії листів-звернень в різні інстанції батьків 27 загиблих пожежників і працівників ЧАЕС, які всупереч їхній волі були поховані у Москві на Митинському кладовищі. Спочатку батьки загиблих просили перепоховати своїх синів і доньок в Україні, коли з цього нічого не вийшло, просять тепер хоча б перепланувати Меморіал, оскільки надмогильні плити під час його спорудження були зміщені і тому люди, не знаючи про це, топчуться по справжніх могилах.

…У тій папці, яку я передав, знаходився також оригінал листа на ім’я генерального директора ВО «Чорнобильська АЕС» С.К.Парашина від Наталії Іванівни Правик – матері Героя Радянського Союзу, офіцера-пожежника Володимира Правика, та Ірини Йосипівни Кібенок – матері Героя Радянського Союзу, офіцера-пожежника Віктора Кібенка, в якому вони просили колишнього парторга, а тепер генерального директора ЧАЕС посприяти у переплануванні Меморіалу на Митинському кладовищі.

Цікаво, якою буде реакція?..

Валерій Ходемчук. Його могила -- саркофаг
Валерій Ходемчук. Його могила -- саркофаг

Його могила – саркофаг. (12 квітня). На Станції знову побувала велика група журналістів з Києва: Павло Політюк, Алла Безлюдна, Андрій Фешенко, Гліб Гаранич, Андрій Зауха, Славомир Камінський, Олександр Клименко, Сергій Сулимський, Андрій Слободян і Павло Титов. Після прес-конференції про роботу ЧАЕС у нових умовах, в якій взяв участь генеральний директор Чорнобильської АЕС С.К.Парашин, журналістів провели до бетонної стіни, яка розділяє 3-ій діючий і 4-ий зруйнований атомним вибухом енергоблок. На тій стіні в яскравому промінні прожектора видніється на рожевому граніті відлитий скульптором з чорного металу силует людини в одязі оператора атомної станції. Той силует нагадує відбиток папороті на блискучому зламі чорної брили вугілля. Трохи нижче барельєфа напис:

Не залишили пости,
Мужньо стояли у герці.
Пам’ятник їм вознести
Треба у кожному серці.
ХОДЕМЧУК ВАЛЕРІЙ ІЛЛІЧ
24.01.1951 —26.04.1986
Старший оператор Чорнобильської АЕС.

Тоді, 26 квітня 1986 року, о 1 год. 23 хв. 44 сек. вибух атомного реактора на 4-му енергоблоці ЧАЕС завалив бетонними брилами зал головних циркуляційних насосів, де старший оператор Валерій Ходемчук ніс свою останню нічну вахту. Його тіло залишилося під руїнами – і ніхто тепер не знає, чи загинув Валерій саме в ту мить вибуху реактора, згорівши в розплавленому бетоні, чи довго й тяжко помирав під завалами від смертельної дози радіації... Коли через багато-багато сотень років наші нащадки розберуть під «саркофагом» зруйнований 4-ий енергоблок, то розкриється і ця таємниця. Але про це ми вже не дізнаємося...

P.S. У матері Валерія Ходемчука Анни Ісаківни було троє дітей – і всі вони померли маленькими. Четвертий, Валерій, прожив 35 років, але загинув за цією бетонною стіною. Не дай Боже пережити таке горе жодній матері!..

Старий саркофаг ЧАЕС
Старий саркофаг ЧАЕС

Атака журналістки Ковалевської за місяць до вибуху (21 квітня). Сьогодні знову перечитав у газеті «Літературна Україна» за 27 березня 1986 року велику і дуже гостру статтю «Не приватна справа» Любові Ковалевської, яка працювала тоді кореспондентом прип’ятської газети «Трибуна енергетика». Рівно за місяць до атомної катастрофи на діючому 4-му енергоблоці ЧАЕС ця журналістка повідомляла, що терміни спорудження 5-го енергоблоку скорочено з трьох до двох років. У зв’язку з цим горбачовським «прискоренням» різко зросло й бракоробство. І наводить зокрема й такі факти. У 1985 році постачальники недопоставили для будівництва 5-го енергоблока Чорнобильської АЕС 2358 тонн металоконструкцій, А те, що встигли відвантажити, майже все браковане. Зокрема – всі 326 тонн щілинного покриття для спорудження сховища відпрацьованого ядерного палива, яке надійшло з Волзького заводу металоконструкцій, виготовлено з браком. Майже 220 тонн бракованих колон для монтажу цього сховища надіслав і Каширський завод металевих конструкцій. У своїй критичній статті Любов Ковалевська робить гострі висновки: «Працювати так неприпустимо! Своєчасне введення чергового 5-го енергоблоку (поруч з ним споруджувався ще й 6-ий енергоблок. – Прим. авт. «Щоденника») не є приватною справою колективу будівельників Чорнобильської АЕС... Наводячи ці факти, хочу загострити увагу на недопустимості браку при спорудженні атомних електростанцій, енергетичних об’єктів взагалі, де несуча спроможність кожної конструкції має відповідати нормі. Кожний кубометр залізобетону мусить бути гарантією надійності, а отже, й безпеки».

Перечитавши статю Л.Ковалевської, я подумав: «Сміливість – теж рідна сестра таланту».

Ліна Костенко в зоні ЧАЕС
Ліна Костенко в зоні ЧАЕС

Ліна Костенко в зоні (5 травня). Фотокореспондент газети «Вісник Чорнобиля» Михайло Загреба сказав, що в спеціалізованій історико-культурологічній експедиції в Чорнобильській зоні працює і поетеса Ліна Костенко. Мені дуже хочеться познайомитися з нею. Яка талановита і яка стійка жінка! Незламна, непокірна, непідвладна ніякій владі в усі часи. Це – українській феномен ХХ століття.

Сходження на вершину «Саркофага» (15 серпня). Слава Богу!. Сьогодні, нарешті, ми піднялися на вершину «саркофага».

Висота від поверхні землі – 75 метрів, але кожен крок до тієї вершини на нашій планеті дуже важкий і небезпечний. Але й надзвичайно цікавий...

Сьогодні я, Валерій Інютін і Володя Костенко в супроводі двох спеціалістів «Об’єкта «Укриття» (заступника начальника відділу з режиму і спеціальної безпеки Андрія Кравцова і провідного інженера групи розвідки та збору інформації цеху радіаційно-технічного контролю Валерія Шангурова) побували там, де ще не був жоден журналіст після спорудження «Укриття» над зруйнованим вибухом 4-им енергоблоком.

До цього сходження на вершину атомного Евересту я готувався один, але пробити спеціальні дозволи на таку журналістську роботу нам пощастило тільки після того, коли ми об’єдналися втрьох: я, Костенко та Інютін... Після наших службових записок і позитивних резолюцій ми пройшли додатковий медичний контроль, інструктажі щодо використання індивідуальних засобів захисту від радіації тощо. В кожного було визначено рівень фізичної підготовки...

Там, на крутих і ребристих схилах металевого даху «саркофага», тепер після розвідників-дозиметристів працюють спеціалісти Чорнобильського будівельно-монтажного підприємства. Вони – ніби альпіністи під час штурму гірської вершини. Головне їхнє завдання – герметизація даху «Укриття» на так званій «Білій плямі». Робоча зміна у високих радіаційних полях триває від 5 до 20 хвилин. Це значно менше, ніж вихід космонавтів за межі корабля у відкритий Космос...

Тут, на даху «саркофага», як на лінії фронту під час бою: дзвінко лунають постріли монтажних пістолетів – то кріпляться металеві смуги між стиками панелей перекриття, щоб крізь щілини не потрапляла всередину вода. Ніби вогнемет, шипить і виблискує голубе полум’я газового різака. Сліпучі спалахи електрозварки. Тонко й різко дзвенить і вібрує метал, ніби по ньому б’ють з гвинтівок. Тут не свистять кулі, але безжалісно жалять і пронизують людські тіла невидимі радіоактивні промені, які вилітають з цього велетенського вулика...

А стрілки годинників відраховують і відраховують ті секунди й хвилини, які відпущені журналістам і спеціалістам-монтажникам для цієї динамічної роботи.

Від радіації є, зокрема, захист відстанню. Але тут, на даху «саркофага», йде рукопашний бій. Радіація всюди! І тому в цьому поєдинку людське життя може зберегти тільки захист часом. Тому тут така дорога і така небезпечна кожна секунда...

У Валерія Інютіна закінчилася фотоплівка. Перезарядити фотоапарат тут неможливо. Я віддаю йому свій «Зеніт»: 

- Добивай всі кадри до кінця! А я працюватиму з диктофоном.

Там, на висоті 75 метрів, ми зробили за 20 хвилин свою журналістську роботу так як треба. Те, що побачили і відчули – не передати словами. Але в нас є ще й відзняті фотокадри. Може вони допоможуть?..

Ми вже внизу. Ми – в безпеці. А на тій вершині і на її крутих схилах продовжують працювати монтажники-висотники, змінюючи один одного кожні 5-20 хвилин. З ранку і до вечора. Щодня. Поки не виконають свою важку, необхідну й небезпечну роботу до кінця. Вони захищають нашу планету і всіх людей, які живуть на ній тепер і житимуть після нас...

По-різному заробляє кожен собі на хліб. Хто рекетом, хто обманом, хто насиллям, хто зрадою, крадіжками і брехнею. Але є і чесний труд – на землі, під водою, у повітрі, під землею і навіть на вершині атомного «саркофага».

Ті, хто йдуть на смертельний ризик добровільно, назад не оглядаються...

Весь тираж «Импульса» – під ніж. (Із записок 1996 року, 14 березня). Сьогодні завідуючий нашим прес-агентством Віктор Деменєв поклав мені на стіл давню газету «Импульс» за 22 квітня 1991 року і сказав: «Цей номер колишньої багатотиражки Чорнобильської АЕС цікавий саме тим, що весь його тираж (1100 екземплярів) за наказом генерального директора ЧАЕС Парашина відразу пішов під ніж. Залишилося лише кілька екземплярів». – «А чому був знищений весь тираж?» – поцікавився у Віктора. «Бо саме в цьому номері було надруковано біографію нинішнього директора, в якій, зокрема, повідомлялося і про постанову Політбюро ЦК КПУ щодо його персони»...

На другій сторінці «Импульса» я побачив портрет С.К.Парашина, а під ним довгу колонку тексту: «Сергей Константинович Парашин родился 3 августа 1946 года в Измаиле. После окончания в 1969 году Одесского технологического института им. М.В.Ломоносова по курсу атомные электростанции и установки получил специальность инженера-теплоэнергетика... С 1979 по 1984 год Сергей Константинович работает начальником смены Чернобыльской АЭС, в 1984 году избран секретарем парткома ЧАЭС. В июле 1986 года постановлением Политбюро ЦК Компартии Украины освобождён от занимаемой должности «за низкую требовательность к инженерно-техническим и руководящим кадрам в деле соблюдения строжайшей дисциплины и порядка в эксплуатации Чернобыльской атомной электростанции, допущенные недостаткы в организаторской и воспитательной работе...»

Прочитавши весь текст до кінця, де розповідалося про щаблі службового сходження С.К.Парашина до крісла генерального директора ВО «Чорнобильська АЕС», я подумав: «Щоб пройти через усі потрясіння після катастрофи на ЧАЕС і не зламатися – потрібен дуже твердий характер.» Але чому С.К.Парашин наказав знищити той тираж «Импульса», я так і не зрозумів...

Згоріла церква у Товстому Лісі (30 квітня). Сьогодні зайшов у редакцію газети «Вісник Чорнобиля» і почув вражаючу новину: в селі Товстий Ліс (воно знаходиться в 10-кілометровій зоні) 22 квітня під час пожежі згоріла перлина Полісся – Воскресенська церква. Це був унікальний дерев’яний храм у стилі українського бароко, споруджений без жодного металевого цвяха талановитими майстрами в 1760 році. Простояла церква Воскресіння Христового на нашій землі – 236 років. І ось такий драматичний кінець... Катастрофа!

Я був у цьому храмі влітку 1990 року, коли працював у газеті «Вісник Чорнобиля». Залишилися фотознімки: церква схожа на голубу космічну ракету, навколо неї ростуть надзвичайно товсті дуби і видніються кілька білих кам’яних хрестів на старих могилах...

Тепер там чорне згарище.

У покинутому селі Товстий Ліс
У покинутому селі Товстий Ліс

Знайомство із «смугастою дамою» (23 липня). Перевірка документів. Короткий інструктаж.

Знову перевірка документів. Знову інструктаж та особисті підписи на правилах з радіаційної безпеки.

Мені подобається цей стан внутрішньої напруги, коли ти вже переступив лінію ризику і попереду відкриття невідомого...

У санпропускнику ми з інженером групи дозиметричної розвідки «Об’єкта «Укриття» Сергієм Кошелєвим зняли з себе весь одяг, взуття і за допомогою інструкторів одягли спеціальну білизну, товсті шкарпетки, білі бавовняні штани, куртки, міцні бахили з ребристими підошвами, гнучкі пластикові захисні скафандри, каски та гумові рукавички. Фотоапарат і диктофон я сховав у міцний целофановий мішечок, який захищатиме їх від радіоактивного пилу. Важкі респіратори одягли на обличчя безпосередньо перед початком сходження на верхівку «саркофага». Туди по вертикалі – 75 метрів. Спочатку піднімаємося по ламаних, зигзагоподібних східцях, а далі – по крутих металевих трапах. Рухаємося дуже швидко. Де особливо небезпечно – перебіжками...

Нарешті ми з Кошелєвим біля підніжжя червоно-білої металевої труби, яку я називаю «Смугастою Дамою». Кажу вголос крізь респіратор: «Привіт, мадам! Яка ж ти велика і яка ж ти висока!»

Коли лізли металевими скобами вертикально вгору по трубі, то моя чорна тінь на білих і червоних смугах нагадувала мені людиноподібного павука, який втікає на іншу планету від чорнобильської Хіросіми.

«Саркофаг» – це 300 тисяч кубометрів бетону і 6 тисяч тонн залізних конструкцій навколо зірваного атомного реактора 4-го енергоблока. Металева труба над ним вже розпечена гарячим сонцем – і моє тіло ніби плавиться в герметичному скафандрі…

Нарешті ми долізли туди, куди треба: на другий технічний майданчик вентиляційної труби, де спеціалісти «Об’єкта «Укриття» вже виконують дезактиваційні роботи. Тут тихо. А вище нас, де ще чотири металеві майданчики навколо вентиляційної труби, свистить вітер. І тому створилася дивна звукова ілюзія, що ми ніби летимо в повітряних потоках у прозорій захисній капсулі. Всюди – химерне сплетіння металевих розтяжок, тросів і консолей. Це все нагадує якусь космічну станцію, а люди в білому одязі, захисних респіраторах, у прозорих скафандрах і червоних шоломах – схожі на космонавтів у відкритому Космосі... І далеко-далеко внизу, від горизонту до горизонту, земна куля, на яку вони повернуться звідси після складної і небезпечної роботи.

Над станцією
Над станцією

Фотографую і беру короткі інтерв’ю на диктофон у колишнього офіцера-підводника Олега Фонаря та інших «космонавтів» – В’ячеслава Лисуна, Вадима Марчука, Сергія Кугаєва, Валерія Кудашова і Юрія Ракоїда... Які потужні чоловіки! І якими нікчемами видаються у порівнянні з ними депутати Верховної Ради, які чубляться на паркетних підлогах за гроші та за своє накрадене багатство. І допоки є такі чоловіки, яких я бачу на цій висоті, людське плем’я ніколи не виродиться і не опуститься до їхнього «елітного» рівня...

Вся наша експедиція, включаючи інструктаж, переодягання, підйом, фотозйомку, записи на диктофон і спуск вниз, тривала 2 години 11 хвилин... Тепер у мене попереду підготовка репортажу з фотознімками для преси під назвою «Інтерв’ю на трубі «саркофага».

Після повернення на землю – дезактивація, гарячий душ і холодна мінеральна вода. Я знаю, що завтра болітиме все тіло. Буде сонливість і млявість. Але це буде завтра. А сьогодні, саме в ці хвилини, мені дуже добре з цією пляшкою холодної мінеральної води, яка остуджує розпашіле тіло і повертає мені втрачені сили. І я щасливий, що виконав свою журналістську роботу до кінця...Точніше – її найважчий і найскладніший етап у радіоактивних полях...

Два оголошення біля каси ЧАЕС (13 грудня). Перше: «Перевіряйте гроші, не відходячи від каси».

Друге: «Грошей у касі немає».

На стільчику під цими написами сидить сумний чоловічок. Мабуть, чекає зарплату...

Про довгожительку Чорнобиля. (Із записів 1997 року – 16 січня). Буває й таке... З жителькою Чорнобиля Федорою Кіндратівною Нам’ясенко (дівоче прізвище Медвідь) я мав коротку зустріч раніше, але підготувався до ґрунтовного інтерв’ю тільки тепер. Сьогодні пішов до неї на вулицю Річників, але дім Федори Кіндратівни був зачинений на замок. Розшукав її дочку Тетяну Михайлівну. Вона зітхнула і сказала: «Мама вже померла... Це сталося 14 грудня 1996 року...»

Згідно з офіційними документами Федора Кіндратівна Нам’ясенко народилася в Чорнобилі 8 березня 1895 року і прожила в ньому 101 рік і 281 день. Не виїжджала з цього містечка навіть під час евакуації всіх жителів після атомного вибуху на Чорнобильській АЕС.

На другу зустріч з довгожителькою Чорнобиля Федорою Кіндратівною Нам’ясенко я запізнився на 33 дні, і саме через це втратив незвичайну історію одного людського життя, яке тривало більше століття...

Самосели Чорнобильської зони (12 березня). Нарешті я повністю закінчив збирання документальних матеріалів та наукових коментарів до них про самоселів Чорнобильської зони. За офіційними даними всупереч забороні тут постійно проживає близько 750 чоловіків і жінок.

Чоловіків, яким уже за 60, у 30-кілометровій зоні відчуження проживає 110, а жінок віком за 55 років – 390. Серед самоселів є й довгожителі. Наприклад, мешканцям села Опачичі Марії Чекаловець та Миколі Чорнобоку вже по 88 років. Жителькам Рудні Іллінецької Парасці Жигадло – 95, а Ганні Струк – 96 років. У Теремцях найстаріші Георгій Ваврінович – 89 та Євдокія Чала – 91 рік. Теж 91 рік вже прожила і мешканка села Городище Феодосія Коваленко. Найстаріша жителька Терехів – Марія Голуб, їй вже 84 роки. У Паришеві проживає Сергій Учень, якому недавно виповнилося 89 років, а жителька села Оташів Катерина Голубенко вже відзначила своє 88-річчя.

Серед жителів Чорнобиля, яким уже далеко за 80 років, Григорій Пелагеча, Уляна Тишура, Федір Ленок, Леонід Кузьменко та Віра Равінська.

…Збираючи матеріали про довгожителів Чорнобильської зони, я зробив парадоксальне відкриття: на цій радіоактивній, але рідній землі самосели живуть значно довше, ніж їхні ровесники, які після 26 квітня 1986 року були евакуйовані звідси в чужі краї. Цей факт підтвердила, зокрема, і керівник відділення психоневрології Українського наукового центру радіаційної медицини, доктор медичних наук, професор, президент асоціації «Лікарі Чорнобиля» Ангеліна Нягу. Чому такий парадокс у тривалості життя тут, у Чорнобильській зоні, і там, за її межами? На це є аргументовані пояснення. Які? Детальна розповідь про це буде в моїй дослідницькій статті «Довгожителі Чорнобильської зони».

Коні Пржевальського в зоні ЧАЕС
Коні Пржевальського в зоні ЧАЕС

Похід з Києва до ЧАЕС (1 квітня). Дорога в Чорнобиль, що багатьма обелісками на її узбіччях нагадує лінію фронту, давно притягувала мене, як магніт...

За три з половиною роки, працюючи в різні періоди в газеті «Вісник Чорнобиля» та в прес-агентстві Чорнобильської АЕС, я вже проїхав цією дорогою з Києва в Зону і назад до Києва 89 457 кілометрів. Ця відстань значно довша ніж два екватори Землі. Крізь вікно автобуса я бачив сотні разів навколишні села, людей на подвір’ях, оті обеліски загиблим водіям, пасажирам та пішоходам, але нічого не знав про них. Мимоволі складалося враження, що я багато разів переглядаю крізь вікно автобуса кольоровий відеофільм, у якому вимкнено звук...

Щоб озвучити той «німий кінофільм», треба було пройти всю дорогу від Києва до Чорнобильської АЕС пішки, але різні причини не давали мені можливості вирушити в далеку подорож. 

І ось, нарешті, стартова ситуація: розпрощавшись 26 березня 1997 року на Майдані Незалежності з друзями-журналістами, я взяв курс на Чорнобиль. А звідти, якщо дійду, планував дістатися теж своїм ходом аж до Чорнобильської АЕС. Фініш – біля дверей центральної прохідної...

Мій 160-кілометровий дослідницький маршрут пролягав саме по тій дорозі, якою після атомного вибуху 26 квітня 1986 року їхали до зірваного атомного реактора пожежники, медики, науковці та різні спеціалісти, міліціонери, офіцери та солдати, важка будівельна й військова техніка...

За 6 днів після старту з Києва через Нові й Старі Петрівці, Лютіж, Демидів, Димер, Катюжанку, Феневичі, Шпилі, Іванків, Сукачі, Прибірськ, Оране і КПП «Дитятки» – в неділю 30 березня увечері я дійшов, нарешті, до Чорнобиля. У понеділок 31 березня був вимушений відпочинок, бо я здавав набрані в дорозі свіжі матеріали в газету «Вісник Чорнобиля». А 1 квітня, у вівторок, вийшовши вранці з Чорнобиля, фінішував того ж дня о 13 годині біля центральної прохідної Чорнобильської АЕС...

Моя піша подорож тривала 8 днів. За 7 ходових днів пройшов 160 кілометрів. Дуже радий, що під час цього маршруту зібрав надзвичайно цікаві факти про життя людей біля дороги з Києва в Чорнобиль. Записав, зокрема, і їхні спогади про перші дні після атомної катастрофи та провів дуже результативну фотозйомку...

Після цього походу та «німа» дорога, яку я бачив сотні разів з вікна автобуса, стала для мене ніби живою істотою. У неї свій характер, своє обличчя, свій почерк і свій стиль життя. Ця дорога розповіла мені про себе все, і тепер мої ноги і мої очі не забудуть її до смерті...

Вже почав готувати для преси мою детальну розповідь про все побачене, почуте і пережите під назвою «Дорога в Чорнобиль. Далека подорож з Горіховим Другом під кометою Хейла-Боппа». (Горіховий Друг – це мій ціпок, з яким я йшов від Києва до Чорнобильської АЕС).

Все! Крапка. 

Спускався під воду біля четвертого енергоблока (1 квітня). Сьогодні спускався у скафандрі біля зруйнованого 4-го енергоблоку

у водоканал на 6-метрову глибину під контролем водолазів спеціальної дільниці гідротехнічних споруд ВО «Чорнобильська АЕС» Юрія Остряніна і Володимира Кіндратенка. Бачив величезних сомів. Вони з цікавістю заглядають крізь скло ілюмінаторів, ніби хочуть мене поцілувати...

А один з них раптово, ніби торпеда, виринув з чорної темряви і вдарився об мідний шолом так сильно, ніби по ньому хтось гепнув важкою гумовою довбнею.

У важкому водолазному скафандрі почуваєш себе у воді на глибині так, ніби космонавт у невагомості: якщо ти не спускаєш зі скафандра через спеціальний клапан у шоломі зайве повітря, то починаєш відриватися від бетонного дна – і спливати вгору. Зате як важко після тієї невагомості підніматися по крутому металевому трапу від поверхні води на високий бетонний берег каналу...

Микола Хрієнко перед спуском у воду на ЧАЕС
Микола Хрієнко перед спуском у воду на ЧАЕС

Наш фотокореспондент Валерій Інютін вів фотозйомку. На жаль, не під водою, бо для цього немає спеціального фотоспорядження. Але Валерій такий майстер, що обов’язково зробить цікаві кадри і на березі. Пізніше ми підготуємо з ним несподіваний репортаж про роботу водолазів на Чорнобильській АЕС. Про це ще ніхто з журналістів не писав...

* * *

P.S. У знаменитого норвезького мандрівника і вченого-дослідника Тура Хейєрдала є такі слова: «Дві важливі події переживає кожна людина. Не з нашої волі нас кидає в життя і йдемо ми з нього назавжди незалежно від того, чи бажаємо жити вічно. І скільки існує людей на Землі, стільки ж існує і способів витрачати час, який відведений кожному для життя».

Течія часу відчувається для людини значно різкіше й рельєфніше, коли в її особистому житті відбуваються круті зміни й драматичні події. Саме тому для мене значно цінніше не те, скільки я проживу років, а що я встигну зробити і з якою гостротою я відчую відведений мені час на цій загадковій Землі, де вічно йде жорстока боротьба між добром і злом. А кожен з нас виконує в тій боротьбі свою роль, яку він обирає сам... Як писала Ліна Костенко: «Життя – це божевільне ралі. Питаю в долі: а що далі?»

І дійсно, а що далі?

На це запитання непокірної української поетеси я відповісти не можу. Твердо знаю тільки одне: чорнобильська біда переживе мене на багато століть, бо напіврозпад плутонію в Чорнобильській зоні – 24 тисячі років...

Смерть моїх колег-журналістів по роботі в прес-агентстві Чорнобильської АЕС та друзів за світоглядом Валерія Інютіна, Григорія Захарченка, Володимира Костенка і Юрія Дронжкевича стала для мене глибоким потрясінням і поштовхом до переосмислення сенсу життя на Землі. Тепер мені треба працювати в журналістиці і жити на нашій планеті не тільки за себе, а й за моїх чорнобильських побратимів. Так склалося моє життя... 

Микола Хрієнко

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-