Чорнобиль. Доля батальйону приречених

Чорнобиль. Доля батальйону приречених

Блоги
Укрінформ
Його бійцям довелося боротися не тільки з радіацією, а й за своє визнання

Дедалі абсурдною з відстані тридцяти п’яти років від часу катастрофи на ЧАЕС бачиться та морально-психологічна атмосфера, яка роками створювалася в суспільстві (частіше на побутовому, "базарному", рівні) навколо справжніх ліквідаторів аварії на Чорнобильській АЕС. Дедалі частіше лунають слова, які ятрять душу тих, кого кинула доля в обійми радіаційного монстра вже у квітні-травні 1986 року: "Досить про заслуги – ми всі чорнобильці", "Ми всі хворі", "Які вам ще путівки, перерахування пенсій? Той, хто був Там, уже помер". Звідки корені жорстокості таких обивательських, огульних заяв? 

На деякі роздуми з цього приводу наводить історія навколо бійців 731-го окремого батальйону спеціального захисту, журналістське дослідження якої я почав ще п’ятнадцять років тому з розмови з колишнім командиром цього батальйону Миколою Босим. У цієї історіє є початок (26 квітня 1986 року), але немає поки що завершення.

ЧАЕС у перші дні після аварії
ЧАЕС у перші дні після аварії

«ПАРТИЗАНИ, ВПЕРЕД!»

...У Миколи Федосійовича худорляве, сірувате обличчя. Говорить хриплуватим, посадженим голосом, а ходить по хаті повільно й обережно. Вже другий рік носить у грудях кардіостимулятор. Колишній комбат, полковник у відставці Микола Босий – інвалід, як і всі його підлеглі, котрі залишилися серед живих: із 700 бійців (двох призовів) значна більшість уже пішли у вічність.

- Щомісяця ховаємо двох – трьох хлопців, – тихо каже Микола Федосійович, – і щоразу доводиться виголошувати над труною прощальні слова комбата, дивитися з болем в очі дружин, дітей та онуків, які залишаються назавжди без дорогої їм людини. 

Мій співрозмовник не знімає з себе персональної відповідальності за те, що в радіаційному пеклі зруйнованого четвертого блоку ЧАЕС було "спалено" стільки його підлеглих. Переважно військовозобов’язаних запасу, так званих "приписників", "партизанів", яких протягом кількох годин в ніч з 28 на 29 квітня було мобілізовано військкоматами Києва та Київської області "для проходження воєнних зборів". Як кадровий офіцер, він добре знав, що на той час значило відмовитися виконати наказ вищого керівництва. Коли його, командира розвідки в/ч 01646, о п’ятій годині ранку представили щойно переодягненим в уніформу напівсонним 354 "бійцям" 731-го батальйону як командира, зі всіма правами служби "в умовах воєнного стану", М.Босий вимовив про себе слова, які стали пророчі: "Хлопці, – ви всі приречені, як і я". 

За годину перед тим він повернувся з Чорнобиля, де очолював спеціальний мобільний загін і добре знав, що чекає цих обраних долею, в яких умовах "підвищуватимуть військову майстерність" вчорашні фрезерувальники, слюсарі, токарі та інженери київських заводів "Комуніст", "Більшовик", імені Артема, Інституту електрозварювання ім. Є.О. Патона... Вже близько 11-ї години ранку 26 квітня командир розвідвзводу старший лейтенант Олександр Логачов, котрий провів зі спецбронетранспортера заміри радіаційної обстановки на проммайданчику ЧАЕС, доповів: біля їдальні станції (а це майже поруч із зруйнованим четвертим енергоблоком), іонізуюче випромінення нейтронних потоків становить 2080 рентген на годину. Ця та інші цифри довго були таємними, навіть тепер багато хто – з різних міркувань – не визнає їх за справжні. Але саме завдяки цій інформації терміново почалася підготовка до евакуації населення Прип’яті, тут же було знято міліціонерів з постів оточення, які виставили за декілька сотень метрів від "радіаційної пічки", над котрою здіймався сіро-білий дим. Чимало людей у погонах падали з ніг від запаморочення, блювали, багатьох – уже непритомними – забирали до лікарень.

Боєць у зоні ЧАЕС
Боєць у зоні ЧАЕС

Бійцям 731-го ОБСЗ з 29 квітня довелося виконувати чи не одне з найтяжчих завдань в перші дні після потужного вибуху, який вщент зруйнував четвертий енергоблок. Щоб зменшити викиди в атмосферу високоактивних речовин із зруйнованого реактора, Урядовою комісією було прийнято рішення "заглушити" його з допомогою гелікоптерів піском, свинцем та доломітом. Саме це і треба було завантажувати на трьох майданчиках в районі сіл Копачі та Лельов у парашути-"ляльки", які пілоти-аси на гелікоптерах Мі-8 та Мі-6, що пройшли до Чорнобиля через Афганістан, скидали з 200-метрової висоти в провалля високорадіоактивної "домни". Температура плавлення в її епіцентрі досягала в ті дні трьох тисяч градусів. Опромінені гвинтокрилі машини, повертаючись за наступним вантажем, зависали над завантаженими парашутами на висоті півтора метра, здіймаючи радіоактивний пил. У такому вкрай забрудненому середовищі, де гамма-випромінення становило 100-400мР/ год, 170 хлопців працювали без засобів спецзахисту з ранку до вечора. В період з 29 квітня по 5 травня було завантажено і скинуто в зруйнований реактор 5 тисяч тонн піску, свинцю та доломіту. 

На даху станції
На даху станції

- У перші дні, щоб не гаяти часу, обідали прямо на вантажних майданчиках, «в прикуску» з радіонуклідами, не вистачало навіть звичайної води, щоб вдосталь напитися, – розповів колишній сержант запасу Олександр Кумаринець. - Вже не кажучи про те, що не було чим помитися, коли поверталися в наметове містечко. Воно було розташовано поруч, на такій же забрудненій місцевості.

- У наметі мешкали по 10-12 бійців, спали в одязі, який "світився", - доповнює свого товариша Анатолій Кифа, "просто рядовий". - Тільки через п’ять діб нас вперше помили та частково переодягли.

ТОРЖЕСТВО БРЕХНІ

Не знали ще тоді ні комбат М.Босий, ні його підлеглі, що 731-го батальйону як такого юридично не існує. Тому вони не мали ні ПУСО для санітарної обробки бійців, ні іншої обов’язкової спецтехніки, передбаченої мобпланом. Вся техніка і спецзасоби "батальйону приречених" знаходилась на складах "НЗ" та складах поточного забезпечення. Лопата та марлевий респіратор ("пелюстка") – ось все, що було на "озброєнні". Миколу Босого призначили на посаду комбата з усної команди, тобто він був нелегітимним. Жодних директив, кодограм Генерального штабу Збройних сил СРСР про формування цього батальйону на умовах військового становища, на які 28-29 квітня посилалося начальство Цивільної оборони України, як згодом з’ясувалося, не було. Навіть в наказі №148 від 30.07.1986 р. по в/ч 01646 (полк ЦО) М.Босий значився як "начальник розвідки полка", підполковник, "що повернувся з Чорнобильської АЕС після ліквідації наслідків аварії". Не було у військовій частині з бійцями першого призову, яких кинули в радіаційне пекло на 17 діб, ні прапора, ні печатки. Згодом це обернулося людям багаторічною боротьбою за визнання своїх соціальних прав та прав сімей, що лишилися чоловіка та батька.

Всю безвідповідальність, брехню та цинізм дій керівництва Київського військового округу в ситуації з долями 700 бійців 731-го батальйону, зокрема тих генералів, що були у квітні-травні 1986 року кураторами підрозділів Цивільної оборони, яскраво розкриває довідка, яку дало Міністерство оборони Росії: "731 отдельный батальон специальной защиты ( войсковая часть 32207) сформирован 1.6.1986 г. на основании директивы Генерального штаба Вооруженных сил СССР от 17.05.1986г. №315/6/46Ш в с.Городище Чернобыльского района Киевской области. Условное наименование " Войсковая часть – полевая почта 50937" на военное время принадлежало 731 батальону специальной защиты..." 

«ДЯКУЄМО КОМІСІЇ»

На ці та інші кричущі факти, пов’язані з долями вчорашніх "партизанів", котрі багато післячорнобильських років добивалися в різних інстанціях правди та справедливості, серйозно звернули увагу і відповідно зреагували лише в 2003-ому, коли було створено Міжвідомчу комісію "з розгляду та вирішення питань соціального захисту громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи". Комісія, по суті, була створена для розгляду питань громадської організації " Набат", в яку об’єдналась найбільш активна частина колишніх бійців 731-го батальйону. 

Вивчаючи сьогодні протоколи всіх чотирьох засідань комісії, бачиш яких зусиль і принциповості довелося докласти, щоб заставити чиновників різних міністерств та відомств, куди вже зверталися “набатівці”, виправити помилки своїх попередників, глянути комплексно на проблеми ліквідаторів, що були закладені ще в 1986 році штабістами з лампасами.

- Дякуємо цій комісії, – саме вона зрушила з місця найголовніші для нас питання, – висловив вдячність всіх своїх товаришів Володимир Рєзник, колишній військовий пожежник, боєць 731-го. - По-перше, Генеральний штаб Збройних Сил України видав Директиву про уточнення переліку військових частин, які брали участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Визнано, що наш батальйон – військова частина 50937 ( а вона формується на період воєнного становища) дійсно знаходився в зоні відчуження з 29 квітня по 22 травня 1986 року. Виконало рішення комісії і Міністерство охорони здоров’я відносно встановлення причинного зв’язку захворювання ліквідаторів внаслідок робіт в зоні відчуження. Більшість людей отримала з Міністерства оборони потрібні архівні довідки для перерахування пенсій. Всіх визнано інвалідами війни.

У травні 1986 року В.Рєзнику, як і іншим "приписникам" другого набору, довелося з лопатою в руках працювати за сто метрів від зруйнованого реактора: збирати радіоактивні "осколки" та інше "сміття", що світилося, знімати верхній шар землі і вантажити в контейнери для подальшого захоронення в могильниках. Поставили дозу опромінення 29 рентген, іншим -33. За граничної дози опромінення, яка на той період була встановлена, – 25 рентген. Реальна цифра опромінення на декілька порядків вища, адже працювали по 10 -12 годин і декілька днів поспіль під боком четвертого блоку, що дихав радіацією. Але хто з генералів це письмово підтвердить, тим самим взявши на себе кримінальну відповідальність за те, що своєчасно не вивели людей із 30-кілометрової зони? Хто відповість за те, що загін "добровольців" із 25 людей (в основному сержантів і рядових) під командуванням капітана Петра Зборовського, який 5 травня розпочав відкачувати воду з барбатера – басейну під самим зруйнованим реактором, майже дві доби перебував в зоні небезпеки №3? Адже там рівень радіаційного опромінення перевищував 250 рентген на годину!

Ліквідатори виконали завдання
Ліквідатори виконали завдання

В.Рєзник, ставши кандидатом юридичних наук, адвокатом, захищав на різних судових процесах своїх друзів-побратимів, з якими його звела доля на проммайданчику ЧАЕС. За його словами, чимало справ знаходиться не тільки в судах першої інстанції, а і у Верховному Суді. Річ у тім, що після Помаранчевої революції та зміни уряду міжвідомча комісія, що створювалася для вирішення питань колишніх бійців 731-го батальйону, була ліквідована. (За рекомендацією, як стверджували мої співрозмовники, нового керівництва МНС).

Слухав я колишніх бійців 731-го батальйону, які об’єдналися в "Набат" для вирішення своїх чорнобильських питань, і мимоволі запитував себе: "Якщо цій громадській організації, яку знають далеко за межами України, так важко пробивати стіну байдужості, бюрократії та корупції чиновництва, то як почуваються у такому двобою ті ліквідатори, що не є членами "Набату", бо живуть далеко від Києва, в селі? Звідки таке жорстке, зневажливе ставлення багатьох працівників Пенсійного фонду країни до законних вимог цих та тисяч інших, справжніх учасників ліквідації аварії на ЧАЕС?

- В яку б установу ти не звертався, без цукерок або шоколаду не заходь, – казали мої співрозмовники – Таке відчуття, що "робота з ліквідаторами", нарахування і перерахування нам пенсій стало для чиновників різного рангу однією із статей поліпшення свого життя. Хабарі, цінні подарунки стали ключем до зачинених дверей у руках тих, кому незаконно виноситься вердикт, що відкриває шлях для пільг і бажаного визнання. Може, саме від лжеліквідаторів всі наші біди?

- У Київському міському управлінні Пенсійного фонду, – зауважує Анатолій Кифа, – коли я сказав про це одній з начальниць, вона прямо мені заявила : "Тільки через мій труп! Ти ніколи не отримаєш максимальну пенсію". А я все-таки добився правди – через суд.

Ті, що зупинили вогонь
Ті, що зупинили вогонь

У ДВОБОЇ З БАЙДУЖІСТЮ

 …Все менше і менше стає тих, хто справді брав участь у ліквідації наслідків "катастрофи ХХ століття" в найнебезпечніших зонах №№ 3 і 2 зони відчуження ЧАЕС, хто скидав лопатами залишки графіту з даху третього блоку, хто будував "Саркофаг". Десятки тисяч шахтарів і бетонників, зварників і водіїв, бійців-"партизанів" і кадрових військових, кранівників і дозиметристів, слюсарів і льотчиків, що врятували світ, вже пішли у небуття. Вічна їм пам’ять за подвиг!

- І тому говорити сьогодні, хто був першим, хто останнім, – неетично і некоректно, – зауважив Ігор Письменський, полковник у відставці, командир Мі-6, якого завантажували свинцем, доломітом та піском для бомбування жерла четвертого реактора бійці 731-го батальйону. Саме його вони обрали головою громадської організації " Набат". – Пожежники – ось хто був першим, ось хто герой. А решта – то вже було масове. Маю на увазі і вояків 731-го. Коли мене запитують, чим я займався у зоні відчуження, відповідаю: я був Там з 26 квітня по 5 травня. І цього досить для тих, хто був Там, хто знав істинну ситуацію на ЧАЕС в перші дні після вибуху. Можна говорити, що завгодно, але хизуватися цим не солідно. 

- А коли вам закидають: " Ми всі ліквідатори, ми всі сьогодні хворі"?

- Справжній ліквідатор – це скромна, виважена і , як правило, небагатослівна людина. Їй сьогодні дуже тяжко. Вона виконала свій обов’язок, а решта, вважає, справа держави. Саме вона повинна розставити всі крапки над "і". Але держава, за великим рахунком, обділила всіх справжніх ліквідаторів, деякі моменти применшуються, нівелюються. "Заощаджують" гроші на житті тих, хто ще залишився в живих. Адже у нас сотні тисяч ліквідаторів- самозванців, саме вони поглинають більшість грошей, що йдуть з бюджету на чорнобильські програми.    

Ігор Юрійович – інвалід війни, нагороджений за Афганістан та Чорнобиль орденами "Червоної зірки" та "За мужність". Здійснив 29 вильотів для бомбування реактору. А кожний проліт над АЕС та зависання 44-тонного гелікоптера над атомною радіоактивною "пічкою" – це чергових 3-7 рентген опромінення.

- Дуже важко сьогодні справжньому ліквідатору,- підвів риску в нашій розмові І.Письменський – У більшості, хто бореться наодинці за свої соціальні права, вже опустилися руки, вони відчувають себе приреченими у двобої з байдужістю, цинізмом та бюрократією.

А, може, бойовий пілот-ас помилявся в своїх оцінках? Хочеться вірити в це.

Станіслав Прокопчук, учасник ліквідації аварії на ЧАЕС, голова асоціації журналістів-чорнобильців Київської організації НСЖУ

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-