ЧАЕС через 35 років: як глобальна катастрофа стала повсякденністю

Ніч нa 26 квітня 1986 року. Наймaсштaбніша техногенна кaтaстрофа нa плaнеті, символ рукотворного пекла, яке людина здaтнa собі влaштувaти. КПП «Дитятки» – в’їзд до однієї з нaйбільш контрольовaних в Україні територій – Чорнобильської зони відчуження... 

Журнaлісти Укрінформу нa влaсні очі побaчили, як виглядає рaдіоaктивнa «мекка» туризму 35 років по тому. 

Такі б дороги – та усій Україні

Сонячний, прохолодний квітневий ранок біля КПП «Дитятки» - головного в’їзду до Чорнобильської зони відчуження (він же вважається і прикордонним пунктом пропуску на кордоні з Білорусією).

В автобус заходить поліцейський, який швидко, по-діловому перевіряє документи кожного візитера.

– Так, все нормально. Ага… - бурмотить щось загадкове собі під ніс і виходить.  

Шлагбаум підіймається. Порожня дорога. Рушаємо. Попереду – Чорнобиль.

До кожного з нас підходить екскурсовод Дмитро Шибалов і вручає персональний дозиметр-накопичувач, з якого потім зчитають і зберігатимуть якийсь час інформацію.

– Зараз на дозиметрі 0,13 мікрозіверта на годину – це звичайний фон для більшості місць на планеті Земля. Поруч з АЕС фон вищий. За півдня ви наберете від 1,5 до 2 мікрозівертів дози опромінення – скільки, зазвичай, набираєте вдома за добу або за 1 годину польоту в літаку, - авансом заспокоює Дмитро.

Нас в автобусі чоловік 20: окрім, власне, гіда – кілька колег-журналістів і шестеро ліквідаторів аварії на ЧАЕС з легендарного 371-го спецбатальйону – Микола Андрюк, Юрій Грищенко, Сергій Зорін, Валерій Кузнєцов, Олександр Мишолов та Володимир Резнік. Саме їх у перші години після аварії вночі їх забрали з домівок і, перевдягнувши у військову форму, відправили в самісіньке пекло.

– Та сама дорога, - говорить один із них.

– Вона, - відповіли гуртом і хутко почали діставати з кишень телефони, мовчки фотографуючи через вікно покинуті села, які дедалі більше схожі на звичайні лісові хащі.

Хотілося підійти до них поближче і поговорити, втім, щось спинило: зараз точно не найкращий час для надокучливих питань, зараз – вони подумки десь там, у квітні-травні 1986 року.    

Проїжджаємо друге КПП «Лелів». На цей раз документи ніхто не перевіряв,  лише гід щось узгодив з охороною. Тож рухаємося далі.

Дорогою щоразу через вікно бачу групи робочих, які кладуть нове дорожнє покриття. Що ж, дороги потрібні і  Зоні.

Ремонт доріг у зоні відчуження / Фото: Володимир Тарасов, Укрінформ

– У планах – за три роки відремонтувати основні траси. Утім, чорнобильські дороги і до цього були в не найгіршому стані, - каже Дмитро.

Не встиг він договорити, як дозиметр в автобусі активно запищав, показуючи перевищення норми радіації в 200 разів. Як з’ясувалося, ми проїжджали місце де був так званий Рудий Ліс – це близько 10 км² безпосередньо прилеглих до Чорнобильської АЕС...    

– Не переживайте, все нормально. Через 5 хвилинок наша перша зупинка – місто Прип’ять, - заспокоює гід.

Прип’ять: вражає тиша і до всього звиклі пси

Ще в автобусі Дмитро дає чіткі нaстaнови, щоб ходили лиш тими місцями, які він вказує, бо рaдіaційний бруд осідaв дуже химерно, плямами.

Колись молоде, квітуче місто-супутник Прип’ять, яке не дожило до повноліття, тепер – кинуте і мертве, і давно уже не належить людям. Природа взяла своє і перетворила його в сталкерські джунглі, декорації для моторошних фільмів.

- Люди тут не житимуть ніколи: радіоактивні трансуранові елементи, якими забруднена територія поблизу ЧАЕС, мають період напіврозпаду до 24 тисяч років, - розповідає гід.

У центрі міста – знайома всім з незчисленних світлин велика площа, оточена кинутими дев’ятиповерхівками. На деяких – герб СРСР. Стадіон, порослий лісом. Універсам – склад меблів з вибитими вікнами-вітринами. ДК «Енергетик» з портретами керівників. Нам настійливо не рекомендують заходити всередину будівель, і справа не лише в радіації - адже ніхто не знає, наскільки критичним є їхній стан.

Місто Прип'ять / Фото: Володимир Тарасов, Євген Котенко, Юлія Овсяннікова Укрінформ

Йдемо до парку атракціонів: колесо огляду, електричні машинки та гойдалки. Вражає тиша, яка буквально вривається в свідомість, стає її частиною. Дитячого сміху не те що не чути, його тут неможливо уявити.  Незвичайна тиша, вона якась… вічна.

Парк атракціонів. Прип'ять / Фото: Володимир Тарасов, Євген Котенко, Укрінформ

- Атракціони планували урочисто відкрити на травневі свята…  - каже Дмитро.

Підбігають собаки, лижуть, просять їжі.

- От це і є «чорнобильські мутанти», - сміється наш гід, гладячи по голові одного з місцевих барбосів по кличці Черниш.

— Хтось ще вірить в мутантів?

— Ну, всякі туристи бувають. Питають і про такі речі.

— А як з туристами зараз? Через пандемію істотно поменшало?

— Скажу так, до «корони» кількість туристів подвоювалася щороку. У 2014 році було  8 тисяч туристів, у 2018 році – 70 тисяч, у 2019-му – вже 130 тисяч. У 2020-21 рр. ми розраховували на 200-250 тисяч відвідувачів…

— А з яких країн сюди найчастіше приїздили?

— Більшість – це з Великої Британії, Польщі, Німеччини, США, Чехії. Були й з латинської Америки.  

Нам дали іще 15 хвилин в Прип’яті -  роздивитися, сфотографувати... 

Чорнобиль: тут є майже все, крім дітей

Чорнобиль, на відміну від Прип’яті, місто далеко не мертве. Так, тут небагато перехожих, мало автомобілів, але є офіційні будівлі, магазини, пошта, банкомат, поліція, пожежні, гуртожитки, кілька невеликих магазинчиків з усіма необхідними товарами, кафе, навіть тренажерний зал і клуб із власною самодіяльністю. Водогін працює. Тільки от, з мобільним зв’язком інколи бувають трабли. Але то таке. На перший погляд, Чорнобиль нічим не відрізняється від звичайного українського провінційного містечка. Ба більш того, деяким райцентрам є чому позаздрити, хоча б – рівненьким дорогам, скошеним газонам, охайним вулицям. Це все одразу ж кидається в очі.

А ось кого тут немає взагалі, так це дітей. Неповнолітнім перебувати в Зоні відчуження заборонено.

Місто Чорнобиль

– Здебільшого в Чорнобилі проживають працівники зони та підприємств, як от персонал Державного агентства з управління зоною відчуження та його підрозділів, ДСП «Екоцентр», що займається моніторингом радіоактивного фону, наукових і дослідницьких інституцій, поліцейські, пожежники тощо. Усі вони працюють тут вахтовим методом – по чотири дні на тиждень або ж по півмісяця однією вахтою, - розповідає Дмитро Шибалов.

«Вахтовиків» тут налічується 1,5 тисячі. Запитую його, яка у них зарплата.

– У порівнянні з Києвом, вони отримують менше. Один мій знайомий намагався влаштуватися в Чорнобильський ЖЕК, йому пропонували 7-8 тисяч гривень. На інших підприємствах, в залежності від кваліфікації, від 12 до 20 тисяч гривень. Такі ж гроші отримують працівники на самій зупиненій атомній станції.

– А бажаючих тут працювати багато?

– Як не дивно, але так. Переважно роботу шукають мешканці наближених до «зони» сіл. Зрештою, два тижні тут, два тижні вдома – мабуть, це не так уже й погано. Інше питання, що ти працюєш в такому місці. І якщо раніше були доплати, компенсації, оздоровчі, давали якісь путівки, то зараз всього цього нема – лише гола ставка. 

Окрім працівників підприємства, живуть в Чорнобилі й самосели або сторосели – люди, які, попри заборону, самостійно повернулися до зони відчуження у свої домівки. Наразі таких залишилося небагато – усього 120-130 чоловік. Хоча буквально сім років тому їх було майже півтисячі.

Більшість староселів, середній вік яких – близько 80 років, мешкає в самому Чорнобилі, решта – в селах. Щомісяця їм привозять пенсію, а раз на п’ять тижнів приїжджає автомагазин із найнеобхіднішим. Утім, вони можуть і самостійно себе забезпечити: їдять свої продукти з городу – помідори, картоплю, моркву, буряк, цибулю, тримають курей…

– Ми часто відвідуємо цих людей, привозимо їм усілякі гостинці. Вони завжди раді нас бачити, адже спілкування в них, скажемо так, не дуже багато. Вгощають нас картоплею, салом із своїй свиней, самогончиком. Фактично, вони живуть так само, як жили всі покоління теперішніх урбанізованих людей. Кожен день встають удосвіта, борються з природою, дають корм худобі, пораються біля городу… І так цілий сезон. Це надзвичайно здорові люди, як морально, так і фізично. Імпульс позитиву, який вони дають, ну, це просто не можливо передати словами, - долучився до розмови ліквідатор аварії на ЧАЕС, еколог, засновник проекту «Чорнобиль-Тур» Сергій Мирний.

– Пане Сергію, тут колись жила дівчинка, чиї батьки повернулися в зону і тут вона й народилася. Унікальна, зворушлива історія. Довелося чути про неї від колег...

– Якщо ви питаєте про нашу Марійку, то з нею, наскільки мені відомо, все нормально. Вона уже виросла, виїхала з зони, поступила до університету. Точно не скажу, де вона зараз, але, може, це й на краще. Її постійно допікали журналісти, натомість вона, мабуть, хотіла просто бути, як усі – звичайною дитиною.      

У Чорнобилі можна побачити музей побуту українського Полісся з тисячами старовинних речей і предметів одягу. І – ще один музей просто неба: зі зразками техніки, яку використовували при ліквідації аварії на четвертому енергоблоці ЧАЕС.

Виставка роботизованої техніки у Чорнобильській зоні / Фото: Володимир Тарасов, Укрінформ

Повели нас в Чорнобилі і в єдину чинну Свято-Іллінську церкву (УПЦ МП, - Ред.), яка була побудована в другій половині ХІХ століття.

– Сюди, у Вербну неділю люди підуть туди святити баськи, а на Великдень – пасочки, - каже Дмитро і запрошує усіх в автобус.

«Зниклий батальйон»: нaм прийшлося доводити, що ми є і ми – живі

Наостанок ми відвідали саму ЧАЕС. Це стратегічний об'єкт, правила тут дуже строгі, охороняє станцію Національна Гвардія України. Зупинка дозволена тільки в конкретно виділеному місці – на оглядовому майданчику біля 4-го енергоблоку, який сьогодні вкритий 110-метровим «саркофагом». (цей «саркофаг» міг би помістити Статую Свободи, а використаного металу вистачило б на три Ейфелеві вежі, - Ред.)

Утім, наш фотограф не втримався і підпільно познімав саму електростанцію...

Оглядовий майданчик біля 4-го енергоблоку / Фото: Володимир Тарасов, Укрінформ

Поруч із центральним входом до ЧАЕС – залізничний міст через став-охолоджувач. Нам запропонували кинути туди шматочки хліба і поспостерігати, що відбуватиметься. Спершу на поживу виринули з глибин дрібніші риби, згодом – більш крупні.

– Тут живе легендарний чорнобильський сом, який здатен за один раз ковтати до половини хлібини, - розповідає гід.

– А рибалити тут можна? – раптом хтось запитує його жартома.  

– Суворо заборонено через надвисоке радіоактивне забруднення води і мулу.

Вирішили погодувати риб і ліквідатори, яких я увесь день намагався «зловити» для розмови.

– Добридень! Сома не бачили?

– Де там, тільки дрібоньке щось плаває.

– Вибачте, що питаю, але ви – із 731-го батальйону? Його легендарним називають…

– Легендарного? Скоріше, забутого… - ліквідатори відповідають без особливої охоти продовжувати цю тему.

Сяк-так вмовляю їх розповісти детальніше про квітень-травень 86-го.

– Бaтaльйон було сформовaно за законами військового стaну. І крок туди, крок сюди... Виконувaли зaвдaння, всі робили, поки погано не стaвaло. - розповідає один із ліквідаторів Володимир Резник.

Збирали радіоактивний ґрунт між реакторами, відкачували з реактора радіоактивну воду.

– Зaхист з'явився у нас лиш нa 5-6 день. І то були респіратори-пелюстки мaрлеві. Військова формa – це і був нaш захист… 6-7 травня всі боялися, що буде повторний вибух. Розумієте, все кипіло. Ще б трохи, і могло бaхнути так, що до Києвa точно б дістaло, - пригадує він.

Влaда, нaтомість, тривaлий час навіть не визнaвала факту використання мобілізованих у ліквідації aварії на ЧАЕС. І в історію ці мaйже 700 осіб увійшли як «зниклий бaтaльйон».

– Коли ми спробувaли відновити історію бaтaльйону, то виявили, що багато документів знищено через їхнє «високе радіоактивне зарaження». Спочатку нaм довгі роки прийшлося доводити, що от – ми є, і ми живі, раді ви цьому чи ні... – доповнює Валерій Кузнєцов.

– Хлопці, давайте не будемо про сумне. От пам’ятаєте 2 травня? – перебиває їх Микола Андрюк.

Пан Микола згадав про фінал Кубка володарів кубків, який пройшов 2 травня 1986 року у Ліоні.

– Ну, невже забули, як замполіт привіз нам з Леліва (село поруч Чорнобиля, - Ред.) телевізор, щоб ми подивилися гру Динамо (Київ) - Атлетико (Мадрид)? А я пам’ятаю! Ми вже настроїлися дивитися футбол, аж раптом - почався якийсь рух біля вишки. Прибігає старший і дає команду, щоб грузилися в автобуси, бо може бахнути. То що, навіть п’ять мінут не подивимося, це ж фінал? Приїхали, розгрузилися, старший з кимось перетер і каже: «Отмєна, хлопці. Грузимося назад». Я тоді так зрадів, шо ви собі навіть не представляєте.

– Так встигли на футбол? – питаю.

– Ну, канєшно! 3:0! Наші тоді добряче… іспанців, - сміється пан Микола.

– Раз ти згадав, і я згадаю. 15 травня. Нам привезли пересувну установку і кіно… Ну, комедія американська. Нагадайте, бо забув. Там ще головного актора з дітьми розлучили і він перевдягався в нянечку. Ай, потім згадаю. Цей фільм тоді нам дуже настрій підняв, - долучився до розмови Сергій Зорін.

– Було таке… - промовили в один голос ліквідатори.

Сьогодні з 750 бійців батальйону лишилося 100... Ті, хто вижили, тяжко хворіють і мають різні групи інвалідності.

Люди звикають. До всього. Майже…

На вулиці почало вечоріти, Дмитро частіше став дивитися на годинник, значить - час вертатися.

Проходимо КПП, де на спеціальному приладі перевірили наші одяг і взуття на рівень опромінення.

Доторкаємося руками і ногами до спеціальних датчиків і чекаємо… Якщо все гаразд, жовтим світлом загориться слово «Чисто». Якщо ж ні, то в таких випадках речі від радіоактивного забруднення «чистять» на місці.

З нашою групою все гаразд, а тому – отримуємо «добро» охоронців на виїзд із зони.

Враження від Чорнобиля сильні, утім, треба ще багато чого «переварити» в голові. Але головне – у мене, принаймні, і поки що – він перетворився на буденність, Чорнобиль – місто, чия назва увійшла в усі мови світу.  

Мирослав Ліскович. Київ