20 квітня. Пам’ятні дати
Рішення про проведення дня було прийняте Департаментом громадської інформації ООН напередодні Міжнародного дня рідної мови, який відзначається щорічно 21 лютого з ініціативи ЮНЕСКО. Мета проведення днів шести офіційних мов ООН – розширення інформованості щодо історії, культури і розвитку кожної з мов ООН. Їх, як відомо – шість: англійська, арабська, іспанська, французька, російська і власне китайська. День китайської мови відзначається щороку 20 квітня, починаючи з 2010 року і присвячений він Цан Цзе – засновнику китайської писемності, придворному історіографу легендарного імператора Хуан-ді («Жовтий імператор»). Саме Цан Цзе створив набір піктограм, які згодом слугували основою для ієрогліфів. Загалом у китайській мові нараховується 80 тисяч ієрогліфів, але активно використовуються від 3 до 5 тисяч. Навіть, якщо ви вивчите 500 ієрогліфів, то зрозумієте до 80% звичайного сучасного китайського тексту. Якщо ж виникне бажання читати газети і неспеціалізовані журнали, то доведеться вчити до 3 000 ієрогліфів. Коли ж заманеться насолодитися поезією Лі Бо чи Ду Фу, або ж почитати якийсь із романів сучасного китайського письменника нобелівського лауреата Мо Яня, тоді за справу потрібно буде взятися більш серйозно і фундаментально. На сьогодні у світі спостерігається справжній бум на вивчення китайської мови, що є цілком природнім явищем, супутнім зростанню економічної та політичної міці держави. Не оминув він і Україну. Мову Піднебесної вивчають у багатьох школах, до того ж підготовку фахівців з китайської мови здійснюють 9 українських вишів. Писемна китайська мова є однією з найважчих і найдавніших мов у світі. Першим пам’яткам китайської писемності понад 6 тисяч років. На сьогодні китайською мовою послуговуються понад 1,2 млрд людей. Вона має статус офіційної мови у Китаї, Тайвані, Сінгапурі, Гонконзі, її у тій чи іншій мірі використовують у Таїланді, В’єтнамі, М’янмі, Камбоджі, Кореї, Індонезії, Малайзії та Філіппінах.
Ювілеї дня:
Цього дня 1891 року народився Юрій Тютюнник (1891–1930), відомий український військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР. Народився Юрій Тютюнник на Черкащині. Навчався у сільській школі, закінчив агрошколу в Умані. У роки Першої світової війни перебував на фронті, отримав офіцерський чин. Навесні 1917 року делегати Всеукраїнського військового з’їзду вводять його до складу Центральної Ради. Восени 1917 року Юрій Тютюнник організовує у Звенигороді Кіш вільного козацтва, який завдав відчутних ударів частинам 58-ї більшовицької армії. У 1917 році Тютюнник чимало зробив для українізації частин російської армії. Під час австро-німецької окупації був одним із організаторів селянського повстання проти німців та гетьмана Павла Скоропадського. Саме Тютюнник допомагав Директорії прийти до влади – він очолював у Києві підпільний революційний комітет, а підпорядковані йому воєнізовані загони у першій половині грудня 1918 року захопили Печерськ та інші райони української столиці. У лютому 1919 року частини військ під керівництвом Тютюнника об’єдналися з загонами отамана Григор’єва. Невдовзі повстанці разом із Червоною армією вели бої проти військ Антанти та денікінців і зайняли у березні 1919 року Херсон і Одесу. Але досить швидко і Тютюнник, і Григор’єв зрозуміли підступні наміри більшовиків і повернули зброю проти Росії. З грудня 1919 року Тютюнник був помічником командувача Армії УНР; очолював другий Зимовий похід Армії УНР. Операцію було проведено у листопаді 1921 року, однак українські війська зазнали нищівної поразки від більшовиків. Тютюннику з невеличким загоном вдалося потрапити на територію Польщі. У 1923 році нелегально переправився на територію УСРР, був схоплений. Москва вимагала його негайного розстрілу, але українські більшовики наполягли на тому, що впливового західного генерала можна (і треба) перед тим використати «по повній». Шантажем Тютюнника змусили написати покаянного листа, публічно визнати свої «помилки», а заодно й радянську владу. Він оселився в Харкові, навіть викладав у Харківській школі червоних старшин (щоправда, цей факт видається сумнівним). Написав спогади про Зимовий похід, кілька кіносценаріїв, зокрема і сценарій до фільму «Звенигора» (разом із Майклом Йогансеном і Довженком). Працював редактором художніх фільмів, навіть зіграв роль (дуже принизливу) самого себе у фільмі «ПКП» («Пілсудський купив Петлюру»). Але він був приречений. У 1929 році Юрія Тютюнника було заарештовано, вивезено до Москви й без суду розстріляно у жовтні 1930-го. Дружина до останнього сподівалася на диво й слала запити й листи в усі інстанції з проханням повідомити про долю чоловіка. Про виконання вироку її повідомили лише у 1932 році.
118 років від дня народження Гео Шкурупія (1903-1937), українського поета, журналіста. Відомий і як прозаїк, автор гостросюжетних оповідань (збірки «Переможець дракона», «Пригоди машиніста Хорна») та романів («Жанна батальйонерка» (1930) і «Двері в день» (1929). Народився в Бендерах. Дитинство минуло на Поділлі. Мати була вчителькою, батько працював на залізниці машиністом. Гео (тоді ще Георгій-Юрій) закінчив гімназію у Києві, вчився в Київському інституті зовнішніх зносин. Як і батько служив на залізниці. Ще в 16 років почав займатися журналістикою, яка згодом і стала його головною професією. Друкуватися почав із 1920 року. Олександр Білецький, видатний український літературознавець і критик, писав про оповідання Шкурупія: «Шкурупій, зрозуміла річ, орієнтується на Європу. Молодість, пожадлива на всякі враження, разом із тим і літературні, зробила його збірник надміру літературним: майже кожне оповідання викликає книжкові спогади… але згодьмося, що в цілому збірник Шкурупія – цікаве явище в нашій молодій белетристиці… В літературі, яка, по суті, тільки тепер зіп’ялася на ноги й виходить у «великий світ», такі явища потрібні й допомагають їй іти вперед». Юрій Лавріненко в антології «Розстріляне відродження» зазначає: «…Треба визнати, що цей поет… найвидатніший після Семенка творець українського футуризму, попри багато вибриків і пустопорожніх фраз, зумів створити собі зовсім окреме місце в літературі того періоду; «король футуропрерій», як він себе називав, прислужився також і до розвитку неоромантизму». У 1935 році Шкурупія арештували й заслали в концтабір на Соловки. Розстріляний у 1937.
Роковини смерті:
23 роки з дня смерті Октавіо Паса (1914-1998), мексиканського поета, публіциста, культуролога, дипломата, лауреата Нобелівської премії з літератури (1990). Автор збірок віршів «Корінь людини», «Під твоєю ясною тінню», «На краю світу», публіцистичних творів, есе «Лабіринт самотності». Октавіо Пас опублікував свої перші вірші, коли йому було шістнадцять років, а вже через рік вийшло друком його есе. Досить яскрава, за літературними мірками, біографія класика мексиканської літератури сама видається сюжетом якоїсь темпераментної латиноамериканської оповідки. Перші письменницькі проби вихідця зі збіднілої аристократичної родини були помічені Пабло Нерудою, і чилійський поет запросив Паса відвідати республіканську Іспанію. Тут Пас увійшов до кола таких літераторів, як Андре Мальро, Андре Жід, Антоніо Мачадо. Але прокомуністичні симпатії Паса виявились своєрідними: згодом він називав себе «лівим, що втратив ілюзії». Наприкінці 40-х років він пориває з лівими силами, до того ж публікує в Аргентині матеріали про сталінські табори смерті, чим викликає неймовірне обурення комуністів і ліворадикалів (між іншим, і самого Ж.-П. Сартра). В 1946 році Октавіо Пас стає культурним аташе в Парижі. Він дослужився до рангу посла, але в 1968, висловлюючи протест проти жорстоких дій мексиканського уряду, залишив службу. Найбільш відомими є дві літературні праці Паса: есе 1950 року «Лабіринт самотності», де йдеться про мексиканську історію як пошук національної ідентичності, та поема «Камінь сонця», де Пас розкритикував гордовиту (навіть пихату) апатію, яка є, на думку автора, характерною рисою багатьох мексиканців. Ясність стилю, притаманна есеїстиці Паса, змусила багатьох мексиканських авторів відмовитися від традиційної пишномовності. Проза Паса – це проза поета, і фрази його есе майже так само вагомі, як і рядки віршів. Попри те, що Пас, як і переважна більшість усіх латиноамериканських інтелектуалів, мав ліві погляди – він був суворим критиком кубинського і нікарагуанського режимів, котрі вважав абсолютно тоталітарними. Пас жив на одній із найвелелюдніших вулиць Мехіко, в просторій квартирі, повної книг і раритетів доколумбової Америки. «Я – мешканець Мехіко і повинен жити, як і всі городяни. Я обожнюю моє місто. Воно було колись неймовірно прекрасним, і колись воно поверне собі свою красу», - зауважив письменник в одному з інтерв’ю.
