Сергій Оверчук, вчений-правник, дослідник моделі запровадження суду присяжних
Суд присяжних міг би стати ракетним паливом для судової системи
17.03.2021 14:13

Це був один із пунктів президентської програми. Про суд присяжних говорили всі ключові гравці монобільшості. Про це говорили як про альтернативу і поштовх судової системи. Але з новою силою ця тема сплила, коли присяжних призначили на суд над Антоненком і коли стали говорити про можливість альтернативного судочинства для Стерненка. Чому в Україні (яка, начебто, так хотіла мати цей механізм) не запрацював повноцінний суд присяжних? Ще два роки тому кількість вироків за участі присяжних не дотягувала і до десяти за рік.

Співрозмовник Укрінформу – вчений, який досліджував реформу кримінального судочинства та моделі запровадження суду присяжних, у недавньому минулому – викладач Острозької академії, адвокат, який брав участь в одному з перших процесів у суді присяжних в Україні, Сергій Оверчук.

У НАС, ЯКЩО ПРИСЯЖНИЙ НЕ ПОГОДЖУЄТЬСЯ З ДУМКОЮ СУДДІ, ТІ МОЖУТЬ ПРОСТО СКАЗАТИ ПРИСЯЖНИМ – БУДЕТЕ ТОДІ САМІ ПИСАТИ ВИРОК СУДУ

- Сергію, давайте спочатку розберемося з термінами. Суд присяжних – це колегіальний орган авторитетних людей, ніяк не пов’язаних із судовою владою та в принципі з владою, який здійснює правосуддя.

У Конституції є стаття, яка називає участь присяжних у судах виявом народовладдя в судовій сфері. В Законі «Про судочинство і статус суддів» є стаття 5 «Народ бере участь у здійсненні правосуддя через присяжних». Це все, що стосується суду присяжних в сучасному законодавстві України? Якщо так, чи цього достатньо для формування такого суду і його повноцінної роботи?

- Так, законодавчої бази на даний момент достатньо для функціонування суду присяжних у кримінальному процесі. Але в тій формі, в якій був прийнятий цей колегіальний розгляд справ, який названий у нас – суд присяжних, працювати не буде. Бо, в дійсності, за всіма ознаками – це класичний суд шефенів. Право особи постати перед судом присяжних залишається не реалізованим, а конституційна вимога щодо створення суду присяжних – не виконаною.

- Що таке суд шефенів?

- У нас він відомий у радянський період як суд народних засідателів. Якщо хочете, можете назвати нині діючий, так званий суд присяжних – одноразовий суд народних засідателів. Тобто існувала вимога Конституції – створити суд присяжних. Не довго думаючи, взяли суд народних засідателів, можна – суд шефенів, або в Італії, наприклад, його називають суд асизів, назвали судом присяжних – і впровадили до нашого законодавства. В чому основна відмінність?

Суд присяжних, класичний, який ми знаємо, в Англії, США та й в РФ, має одну важливу характеристику: він поділяється на дві окремі лави або дві колегії – професійну та присяжних. І кожна з них виконує різні функції. Одна частина суду – лава присяжних, вирішує питання винуватості, інша частина – колегія або навіть один суддя, вирішує питання права, тобто – застосування законодавства.

Суть суду присяжних у тому, що суддя не має впливу, присяжні самостійно приймають рішення

У нас же це все об’єднали в одну колегію. І разом працюють, і разом, відповідно, у нарадчій кімнаті вирішують питання щодо винуватості та щодо застосування закону. В одній нарадчій кімнаті разом і присяжні, і професійні судді – це не сприяє судочинству. І, наскільки мені відомо, судді мають можливість активного впливу на присяжних.

А суть суду присяжних – якраз у тому, що суддя не має впливу. Присяжні йдуть самі до нарадчої кімнати і самостійно вирішують поставлені перед ними питання, виходячи із власної совісті, практичного власного досвіду, та й просто здорового глузду. Оце і є суть. У нас, якщо присяжний відмовляється, чи не погоджується з думкою судді, ті можуть просто сказати присяжним: ну, якщо ви не погодитеся, будете тоді самі писати вирок суду. А як напише? Ніяк. Ну, от це є проблема.

- Виглядає, як профанація, насправді.

- У деяких моментах, так. Суд шефенів, він же народних засідателів – це непогана форма здійснення правосуддя. Але не треба плутати все ж таки одне з іншим. Це перший момент.

Другий момент – процесуальний. Необхідно визначити, насамперед, в яких випадках застосовується суд присяжних. От у нас є 31 стаття КПК, яка визначає склад суду та коло підсудних йому справ. В Україні суд присяжних застосовується у випадках довічного позбавлення волі. Це мізерна кількість кримінальних проваджень. Плюс це право особи -  обирати професійний склад суду або суд присяжних.

Якщо ми візьмемо, наприклад, практику тих самих Сполучених Штатів Америки, там навіть у справі, де особі загрожує позбавлення волі понад шість місяців, вона має право вимагати суд присяжних. У нас це неможливо.

Ба більше, в Україні склалася суперунікальна ситуація. Я колись робив аналіз випадків, коли суддя може одноособово розглядати кримінальну справу, а коли має розглядати “трійка”, або колегія. У нас суддя одноособово розглядає справи, де особі може бути призначено позбавлення волі до 10 років, а якщо немає клопотання особи, то й понад 10 років.

Якщо взяти інші європейські країни, то суддя одноособово може винести вирок, коли особі загрожує покарання, зазвичай, не більше трьох років, а в деяких країнах одноособово розглядаються лише справи, де взагалі не передбачається позбавлення волі. У всіх інших випадках – колегіальний розгляд справи є обов’язковим. Тобто колегіальний розгляд справи – це сама по собі додаткова гарантія правосудності рішення.

У нас же значна більшість кримінальних проваджень розглядаються одним суддею. Суддя одноособово вирішує долю людини – навіть не троє суддів (окрім окремих випадків). Коли особі загрожує ув’язнення більше десяти років позбавлення волі, вона може вимагати колегіальний розгляд справи, хоча б трьох суддів. Про суд присяжних навіть мова не йде.

Чи влаштовує такий стан речей суддів? Так, більшість суддів вважають, що вони здатні самостійно розглянути будь-яке провадження. Тому в судовому корпусі не популярні ідеї розширення колегіальних засад, тим більше – допуск представників народу до участі у правосудді. Отже, починати треба з елементарного: збільшити перелік кримінальних проваджень, де можуть брати участь присяжні та колегії професійних суддів.

- Це вимагає якогось додаткового законодавчого врегулювання?

- Просто потрібно внести відповідні зміни до КПК щодо розширення кола справ, підсудних суду присяжних. Робиться це швидко, було би бажання.

- А ще що слід зробити, аби перетворити суд присяжних з муляжу в реальний інструмент та альтернативу багатомільйонному судовому клану, який у нас різний, але якому в цілому довіри немає?

- Перш за все, слід визначитися: а що ми хочемо побудувати? Тут доцільно як із судовою системою: взяти чистий лист і намагатися намалювати архітектуру тієї судової системи, яку ми собі вимріяли. Бо часом складається враження, що влада взагалі не уявляє кінцевого результату судової реформи, того, яким має бути судоустрій в ідеалі. Поступово штучно створюються додаткові проблеми: Вища кваліфікаційна комісія суддів вже півтора року не працює, «перезапуск» Вищої ради правосуддя зайшов у глухий кут. І все це супроводжують акції протестів громадян, зневірених в українському правосудді та в кроках щодо його реформування.

Для початку необхідно вже зараз визначитись, чи хочемо ми запровадження класичної форми суду присяжних з роздільними колегіями. Бо або не потрібно імітувати суд присяжних, або варто називати тоді речі своїми іменами. У разі впровадження класичної форми суду присяжних, слід переписати параграф КПК, який регламентує провадження в цьому суді, в тому числі відповідні норми Закону «Про судоустрій і статус суддів».

У чому перевага суду присяжних? Він стимулює судочинство, кримінальний процес у цілому. Рішення суду присяжних викликає більшу довіру серед населення, ніж просто одного чи трьох суддів.

Наведу елементарний приклад. Судова реформа 1864 року, на теренах України, як частини Російської імперії, якраз і запровадила цю канонічну форму суду присяжних. За три роки до цього було відмінено кріпацьке право. І ця система запрацювала, так само, як запрацювала нова прокуратура, фактично було створено інституцію адвокатури як таку. Відбулися гучні процеси, згадайте справу Віри Засулич (була виправдана навіть після замаху на петербурзького градоначальника Ф.Трепова), про яку багато зараз говорять. Це якраз відбувалося в цей період. А розмови про те, що от громадяни не досвідчені й таке інше – не мають сенсу, бо якщо півтора століття тому все запрацювало, то і зараз можна запустити механізм. Але для того, щоб це зробити, потрібна політична воля. І, на мій погляд, нікому це особливо не вигідно. Я багато на цю тему говорив із суддями, прокурорами, а іноді й адвокатами – і вони в значній більшості не приховують, що їм не до душі існування такого ефективного інструменту правосуддя.

У НАС СУД ПРИСЯЖНИХ НЕ ВИГІДНИЙ АНІ ПРОКУРОРАМ, АНІ СУДДЯМ

- Ну, чому не вигідно? Це ж був би такий прорив у судочинстві, коли з’явилася б довіра до суду. Чому це невигідно адвокату? Адже йому буде легше переконати присяжних, аніж суддів.

- Прокуратура мовчить, бо у випадку існування суду присяжних прийдеться серйозно працювати: збирати належні докази із застосуванням лише законних процесуальних дій, а згодом доводити їх переконливість перед 12 звичайними громадянами. І я знаю, що присяжні цікавляться, досліджують докази, ставлять запитання, дуже активно себе ведуть, навіть активніше іноді, ніж судді. І тоді дійсно прийдеться готувати всю доказову базу для суду, плюс я вже мовчу про судові дебати, участь в яких виявляє справжню майстерність юриста.

- А чому адвокати не дуже прагнуть суду присяжних?

- Не всі вони. А ті, хто заробляє шалені гроші так званим «рєшаловом», тобто у позапроцесуальний спосіб, розумієте. Тоді стане важче вплинути, вирішити це питання у «звичний» спосіб. А зараз легше домовитися з одним суддею.

Суд присяжних, безумовно, не є панацеєю від всіх хвороб правосуддя. Україна потребує комплексної реформи всієї системи кримінальної юстиції. В 2019-му році згадайте, як змінилася влада. Було багато розмов про судову реформу.

- Венедіктова обіцяла суд присяжних, особисто перед виборами...

Всі судді були проти: на їхню думку – в жодному разі не можна вводити суд присяжних!

- Я подав свою кандидатуру на конкурс у Вищу раду правосуддя влітку 2019-го, після виборів. Якраз був у комісії на співбесіді Оніщук і деякі судді. Співбесіди власне не було, була дискусія якраз по цих двох питаннях – мирові суди і суд присяжних. І от усі були проти суду присяжних, всі судді були проти. Мовляв, ні-ні в жодному разі не можна вводити суд присяжних!

Суд присяжних, або те, що ми ним називаємо, у нас все ж таки запрацював, нехай лише щодо злочинів, за вчинення яких передбачена найвища міра покарання. Хоча б так.

Але реалізація цього інституту містить помилки. Наприклад, у нас передбачена апеляція на рішення суду присяжних. Це взагалі суперечить суті інституту суду присяжних. Ну, не можна подавати апеляцію на рішення суду присяжних, бо це була воля народу. Як, власне, не може бути повторного перегляду за суттю професійними суддями. Може бути касація, так, нема питань, все нормально, світова практика цьому не суперечить. Подається касаційна скарга і перевіряється правильне застосування, наприклад, процесуального законодавства – чи не було порушень, але – не піддається сумніву вердикт присяжних.

Для запровадження цього інституту потрібна, в т.ч., не тільки законодавча робота, а й робота все ж таки у напрямку пропаганди справедливого правосуддя, у нас цього не велося – від слова «взагалі».

У чому перевага суду присяжних у класичній формі? Саме в тому, що він підвищує авторитет судової влади. От згадайте, як зазвичай говорять про ці судові процеси, згадайте американські фільми та судових репортерів, які ведуть репортажі з цих відомих процесів. Це справді театр, деякою мірою, так, але це все ж таки одна з форм правосуддя, не найдосконаліша, але одна з найкращих. Це як демократія, так, не найкраща форма, але кращої немає. Запровадження суду присяжних могло б стати ракетним паливом, драйвером для нашої судової системи.

- Деякі з суддів та аналітиків, які досліджували тему, казали, що існує така небезпека: мовляв, суд присяжних перетвориться в шоу, де перемагає той, хто красивіше говорить. А присяжні будуть дивитися не в Кримінальний кодекс, а орієнтуватися на настрої в суспільстві. Як ви це прокоментуєте?

- Присяжні взагалі не мають орієнтуватися ні на який кодекс – у цьому суть суду присяжних. Навіть забороняється брати участь суддям, адвокатам у суді присяжних в якості присяжних.

У чому є суть? За власним сумлінням люди мають визначити, чи винна ця особа. А що стосується красномовства... Я п’ять років в Острозькій академії читав судову риторику та адвокатуру і, розказуючи студентам про всі ці промови й т.д., знав, що у суді їм це не згодиться. У нас немає як таких судових дебатів.

От якраз суд присяжних стимулював би нормальні судові дебати, змагальність процесу. А змагальність процесу – це один з основних принципів кримінально-процесуального права. Тобто дай Бог, щоб якраз оце красномовство і вміння виступати перед суддями й присяжними – у нас в Україні запрацювало! Тоді б ми побачили справжній кримінальний процес, а не те, що відбувається у нас, коли суддя заспаними очима на тебе дивиться, мовляв, коли ти нарешті закінчиш говорити, бо він або його помічник і без того вже написав судове рішення. У нього й так усе готове, а ви тут виступаєте.

- Якщо говорити про удосконалення законодавства, то хто має визначати, чи справа має розглядатися суддею, чи судом присяжних? У нинішньому законі є умова: про суд присяжних має просити обвинувачений. Ніхто, крім нього, не може цього вимагати. Навіть потерпілий (скажімо, родичі убитих серійним убивцею людей). А як має бути?

Зараз спостерігається така тенденція, що потерпілі просто вимушені наймати адвокатів, щоб ті стимулювали процес своїми клопотаннями, заставляли працювати слідчого, прокурора

- Це нормальна практика. Тут питань немає. А що стосується потерпілого, тут інша проблема – те, що, можливо, в деяких моментах доцільно розширити його процесуальні права, але не в цьому випадку.

У нас взагалі склалася щодо потерпілих дивна ситуація. Зараз спостерігається така тенденція, що потерпілі просто вимушені наймати адвокатів, щоб вони стимулювали процес своїми клопотаннями, заставляли працювати слідчого, прокурора, але то вже інше питання. Оце, погоджусь, є проблема в цьому. Це практична проблема. Але те, що обвинувачений сам має право вибору – це нормальна практика. Хоча тут є певні моменти.

Свого часу в Японії намагалися застосувати таку ж саму модель, надаючи можливість вибирати чи суд присяжних, чи професійних суддів, але тоді особа, якщо обирала суд присяжних, втрачала право на оскарження в апеляційному порядку. І японці, відповідно до свого менталітету, обирали тільки професійний склад суду. І суд присяжних в Японії тихо почив у бозі.

Протилежна ситуація – Сполучені Штати. Конституція США та Шоста поправка до неї встановили право обвинуваченого у вчиненні злочину бути судимим рівними йому за становищем, як складовий елемент належної юридичної процедури. Це право з преференцією, і кожна особа намагається реалізувати це право, яке надає можливість, щоб її справу розглянув суд присяжних.

- Рішення присяжних у класичному суді присяжних великою мірою є не професійним, а емоційним. Хто викличе в них сильніші почуття, той виграє. Чи буде торжествувати справедливість у суді присяжних, наприклад, над Стерненком, враховуючи, що їх набиратимуть із жителів далеко не націєцентричного Одеського регіону?

- При наборі присяжних має робитися зріз суспільства, це нормально, хоч яке б воно було. Немає лише поганих в Одесі, Харкові, Івано-Франківську, Києві. Які люди потрапляють? Різні. Щоб найбільш гідні попали, для цього відповідно встановлюються норми закону, які відсіюють певних осіб, котрі не мають право бути присяжними. Різні цензи встановлюються.

Проте, не будемо поки що говорити про порядок відбору. Варто зрозуміти, що існування відмінного судочинства на окремих територіях – це федералізація країни. Хочу нагадати: в 2013 році пан Медведчук написав статтю в «Праві України», по-моєму, в 9 номері, можете глянути, якраз щодо можливості федералізації України та її поділу. От якраз встановлення окремих процесуальних правил, в тому числі – щодо добору присяжних для окремих територій, – це найбільш небезпечне, що може бути зараз у країні.

- У нас же суд присяжних набирається з місцевого населення...

- Але немає окремих вимог для добору присяжних для окремих територій в унітарній державі. І це нормальна практика, коли лава присяжних формується з осіб, які проживають на даній території, включені в місцеві списки виборців та за цими списками, відповідно, попадають до складу суду присяжних. Це узгоджується зі світовою практикою. 

Інше питання – що може бути обмежена в законодавстві предметна підсудність. Наприклад, є практика щодо виключення окремих проваджень з розгляду суду присяжних, зокрема це: політичні, релігійні, статеві злочини, або ті, що пов’язані з державною таємницею.

- Ну, давайте про справу Стерненка. Є Одеса, яку накачують роками, десятиліттями і яка, скажемо, інституційно прив’язана до проросійських настроїв. І це все підігрівається, і от – якщо діє суд присяжних, умовно кажучи, Одеси і судить Стерненка. Ну, зрозуміло, що ці присяжні заточені на “русскій мір”.

- Невідомо, от повірте, невідомо – хто потрапить! Я знаю багато нормальних адвокатів, в т.ч. з Одеси, які мають абсолютно проукраїнські погляди. Інше питання, що так – там є певний проросійський вплив. Але питання, хто попаде на лаву присяжних, залишається абсолютно відкритим. Тим більше, це проста кримінальна справа, з юридичної точки зору. Його судили лише за трьома статтями: розбій, вогнепалка і плюс незаконне позбавлення волі. З погляду юриста, це дуже проста справа, ніяких там політичних моментів, проблем у цьому не бачу.

- Які мають бути механізми запобігання популізму й територіальному суб'єктивізму?

- Раніше використовувалася практика зміни територіальної підсудності, мовляв, давайте перекинемо цю справу в інший регіон.

По-перше, це найбільш небезпечне, що можна вигадати. Якщо законодавчо закріпити можливість направлення справ до потрібного, в лапках, суду, то це буде мати дуже негативні наслідки. Ми це, власне кажучи, вже проходили і, до речі, це в міжнародних актах закріплено, і в Законі «Про судоустрій і статус суддів» записано, що особа має право на повноважний суд, визначений законом. Не можна кидати справу на розгляд туди, куди комусь вигідно. Тобто, перенаправлення справи в якійсь регіон, де особа зможе набрати присяжних, які йому подобаються чи не подобаються, чи це прокурору, можливо, подобаються, не буде виходом з ситуації.

- Як ви оцінюєте процедуру добору присяжних? Суддям залишено право впливати на підбір присяжних. Комп'ютерний жереб називає сімох, два судді вибирають з них трьох, і ще двох запасних. Найзручніших?

- Це стандартна процедура. Тут який момент? Це процесуальний інструментарій, його можна трошки краще заточити. Наприклад, я б узагалі взяв би систему, яка існувала в ХІХ столітті, тільки з автоматизацією. Тридцять кандидатів присяжних зі списку, по-моєму, вісім тоді міг відвести прокурор, потім сторона захисту могла так само відвести кандидатів. Але, щоб їх залишилося хоча б 18, потім жеребкування, у даному випадку – у нас є автоматизована система, і 14 залишається – 2 запасних та 12 на лаву присяжних.

От і все, дуже елементарно, тобто – не потрібно іноді придумувати щось складне.

Інше питання: у нас хто з самого початку включається в ці списки присяжних? Як пожартував мій колега – свято для пенсіонерів. Хоча у тій справі, в якій я брав участь, вони складали різноманітний соціальний зріз, і люди ставляться справді відповідально до виконаннях своїх функцій у правосудді. Оце потрібно розуміти. Вони винесли вердикт. Це воля народу. Але з іншого боку – влада так само розуміє, що у цьому випадку вплинути на цих присяжних майже неможливо, що невідомо – що вони там зможуть прийняти. А відповідно – втрачається контроль над судовою владою. А чи хоче у нас наша еліта втрачати цей контроль? І кожен раз кожна нова влада, яка приходить, хоче просто домовитися, а не вирішити це питання.

- Можливо, цим волонтерам судової системи слід дати право об'єднуватися в союзи, дозволити їм самоврядування?

- У жодному разі. В цьому й суть, що вони є незалежні, звичайні громадяни. Тут ніяких ні профспілок, ні якихось інших форм не може бути.

МАЄМО ВИЗНАЧИТИ: ПРИСЯЖНИЙ МАЄ ПРАВО ЧИ ОБОВ'ЯЗОК

- Як розширити базу? Як збільшити кількість таких громадян? Як зробити так, щоб людина, яка попала в такий резерв, не могла б відмовитися від цієї ролі, від цього функціоналу? Тобто, як створити цей постійний прошарок, клас?

У США, в окремих штатах, якщо присяжний не прийшов у суд, передбачено від 100 доларів штрафу до 3 років позбавлення волі

- Це не прошарок, не клас. Маємо перше визначитися – це право чи обов’язок. От із цього потрібно починати.

- А як правильно? Це має бути обов’язком.

- Загальновизнаної норми не існує. Це залежить від конкретної історії формування навіть нації та суспільств. От візьмімо класичну форму в Сполучених Штатах. У них це почесне право, бо цього люди не могли добитися століттями, хоча було записано в конституції. Тільки наприкінці 19-століття в штаті Юта дозволили жінкам брати участь у суді присяжних. Існували різні освітні, й майнові, й расові та інші цензи. І коли ці всі цензи зникли, це почало сприйматися як привілей, благо: от, я маю право тепер вершити правосуддя як громадянин цієї країни.

В 2014-му році я повірив би, що у нас таке можливо. Бо було громадське таке піднесення людей, волонтерство та ін. Багато про що говорилося, це був дійсно рік утрачених можливостей. Тоді багато що можна було змінити, у тому числі судову систему. Зараз вже інший настрій.

У нас це на ментальному рівні – несприйняття влади як такої. Й досі люди не сприймають владу як свою

А що стосується процедури: хто і як включається в ці списки, то чи доцільно зробити це обов’язком? Думаю, у нас його будуть уникати. Хоча в Сполучених Штатах – досить такий суттєвий штраф. Щоправда, в різних штатах є різне законодавство, але від 100 доларів до 3 років позбавлення волі у них передбачено законодавством, якщо присяжний не прийшов у суд. Так, це право, але якщо ти погоджуєшся бути присяжним – будь-ласка, виконай свій обов’язок. У нас це на ментальному рівні – несприйняття влади як такої – що судової, що законодавчої, що виконавчої. Бо завжди влада була чужа – російська, австрійська, польська. У нас до цього часу елементарно люди не сприймають владу як свою.

- У нас присяжний має зарплату протягом процесу, співставну з зарплатою судді. Це, напевно, правильно.

У бідній країні таке судове волонтерство затратне в часі, емоційно затратне.

- Так. Тому багато хто не хоче йти. Тобто, це проблема, і кожна країна не має однозначного її вирішення.

- Чи має бути орган, який визначає доброчесність присяжних? Бо корупція – така штука у нас тотальна.

- У жодному разі не має бути такого органу. Ніяких додаткових фільтрів не має бути. Є перелік чітко визначених у законі обмежень. Додатковий іде фільтр уже в залі судового засідання шляхом відводів з боку обвинувачення і з боку захисту, коли виявляються такі випадки. Але встановлювати орган, який за суб’єктивними ознаками буде так щось додатково перевіряти – в жодному разі, бо виникне корупційний фільтр, щоб не допустити певних осіб до здійснення правосуддя.

- Скажіть, у яких країнах світу ці моделі найкращі. Чий досвід нам можна було б взяти і плюс-мінус скопіювати?

- Копіювати повністю жодного досвіду не потрібно. Сам по собі інститут суду присяжних у його класичній формі – в різних країнах може відрізнятися. В тих же Сполучених Штатах, в кожному окремому штаті є певні відмінності й за кількістю присяжних. Є велике журі, мале журі. Велике журі може до 23 людей доходити. За законодавством деяких штатів, присяжні у своєму вердикті повинні також вирішувати і додаткові питання, поставленні перед ними. Коли особа визнає свою вину, вона може втрачати право на суд присяжних. Тобто, в кожному штаті є свої відмінності, але суть залишається одна й та сама. Крім того, суд присяжних у США вирішує досить значну кількість цивільних спорів, що, наприклад, не властиво Великій Британії, де юрисдикція цього суду – більш обмежена.

У нас фактично існує на даний момент суд шефенів, він є в Німеччині, в Італії є, в інших європейських країнах. А ми маємо узяти все ж таки класичну форму суду присяжних. Якщо ми обираємо нарешті її, тоді питань не виникає. Визначаємо кількість присяжних, скажімо 12, бо у нас це число обраних прийняте за християнською етикою. Розділяємо суд на дві окремі колегії, розробляємо під це процесуальне законодавство.

Але чи буде для цього елементарна політична воля? Чи усвідомлює таку необхідність юридична спільнота? Та й суспільство взагалі? Не знаю.

Лана Самохвалова, Київ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-