Геннадій Друзенко, правник, волонтер, засновник та керівник Першого мобільного шпиталю
 Системний вихід з кризи - нова Конституція, бо чинна, на жаль, вичерпала свій ресурс
11.12.2020 09:00

Конституційна криза перейшла в перманентний стан. Про старт та подальшу драматургію ми писали тут і тут.  

Нагадаємо лише, що зараз суспільні дискусії розгортаються у трьох площинах. Що робити з чинним складом Конституційного суду? Що робити із такою інституцією як Конституційний суд та правилами його формування? Що робити із фактично скасованими нормами антикорупційного законодавства?

А тим часом у Фейсбуці відбувається цікавий експеримент (принаймні так його називає один із співавторів). Громадськість без лапок (мається на увазі не професійне грантове середовище, а волонтери, журналісти, військові та ідеологи всіх спектрів) запропонувала на вакантну посаду судді КС волонтера, правника, аналітика Геннадія Друзенка. Сам Геннадій публічно дякує за підтримку, іронічно каже про примарність своїх шансів, але переконує, що публічне обговорення його персони дасть старт самій традиції — обговорювати кандидатів на посади суддів КС.  Ми ж вирішили поставити Геннадію свої запитання.

СИСТЕМНИЙ ВИХІД ТІЛЬКИ ОДИН – ЦЕ ЗАПОЧАТКУВАННЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРОЦЕСУ З ВИХОДОМ НА НОВУ КОНСТИТУЦІЮ

- Геннадію, наразі не сформульовано притомних - таких, що має згоду і суспільства, і вчених, і політиків - виходів з конституційної кризи. Батьки-засновники Конституції, відомі своїм безумовним авторитетом, вважають, що перезавантаження  Конституційного Суду - це необільшовизм. Натомість останні рішення КС, звичайно, не можуть не обурювати. На вашу думку, чи є якийсь вихід із ситуації, щоб він задовольнив всіх і відповідав національному інтересу?

- Системний вихід може бути тільки один – це започаткування конституційного процесу з виходом на нову Конституцію. На жаль, чинна вичерпала свій ресурс. Причому, якщо подивитися світову статистику - всі конституції, які були ухвалені від часу американської конституції 1778 року, мають середній вік - 19 років, то наша конституція вже пережила середньосвітовий. Адже змінився час, змінилося покоління, змінилася політична ситуація, змінилась зрілість нації, і тому системний вихід може бути тільки один: зміна фундаментальних правил гри.

Та Конституція (яку ухвалили в 1996 році - ред), вона дуже романтична, вона не виходила з власного досвіду українського народу і наших реалій. Як розповідали мені ті, хто був дотичний до її написання, тоді брали все найкраще, що вони бачили, тому, з одного боку, замість реального регулятора вийшла така собі утопія, а з іншого боку - її намагаються використати задля вирішення короткострокових політичних проблем. Конституція перетворилася на такий собі, як говорять, “закон - як дишло”.

Її ухвалили в цейтноті під час Кучми, бо він тиснув на парламент. Її поміняли перед Ющенком - тобто він частину строку був за одними конституційними положеннями та з одними повноваженнями, а другу - за іншими. Янукович її змінив під себе буквально через пів року після інавгурації. А потім її у вельми сумнівний спосіб постановою Верховної Ради змінили в 2014 році. Порошенко намагався її під себе підлаштувати. І було безліч ініціатив часів Богдана, коли Зеленський намагався її підлаштувати під себе.

Тому, з одного боку, треба ухвалити Конституцію, яка відповідає часу, а з іншого - відродити її авторитет, як головного арбітра в наших, зокрема, політичних суперечках. І єдиний системний вихід – почати, як мінімум, суспільний діалог про нову Конституцію. Бо з цієї ситуації красивого, легітимного виходу в межах чинної Конституції немає.

- Вам не здається, що звинувачувати Конституцію в тому, що наші недосконалі еліти постійно її чіпали, це не зовсім логічно? Чи не краще було би йти шляхом поправок, внесення змін і окремих фрагментів?

- Цей інструмент, дійсно, чудово працює в країнах англо-саксонського права. Тобто, якщо ми візьмемо так звану “не писану” або не викладену в єдиному акті британську конституцію, то почнемо, напевно, з Великої хартії вольностей 1215 року, яка поступово, крок за кроком, доповнювалася, змінювалася і вдосконалювалася.

Але, щоб змінювати конституцію, потрібно бути певним, що ця конституція адаптована до реалій,  що  треба тільки “провести ремонт” і змістити внутрішні стіни, а несучі стіни, як у Вестмінестері,  створені раз і назавжди.

Один приклад. Подивіться, ми зараз тільки увійшли в проблему з Конституційним Судом. Тобто ми бачимо, що Конституційний Суд своїм рішенням поставив країну перед політичною кризою, бюджетною кризою. І це ще - в часи пандемії, тобто кризи в сфері охорони здоров’я. А антикорупційна система, як би ми до неї не ставилися, це ще і наші міжнародні зобов’язання, під які підв’язана наша фінансова допомога, вкрай потрібна наразі країні.

Зміни ж (шлях, який ви пропонуєте) до Конституції мають проходити перевірку в самому Конституційному Суді, і навряд чи Конституційний Суд готовий зробити харакірі щодо своїх повноважень.

Тому досвід “латання” Конституції та внесення змін  (п’ять чи шість було, не рахуючи оці фундаментальні 2004, 2010 і 2014 років) не відродив авторитету до цього документу.

От дивіться, якщо американці говорять про конституцію, то це для них такий же символ державності і святиня, як прапор, гімн. Коли вони говорять про те, хто керує Сполученими Штатами, то це - конституція, а не президент. Конституція вища за президента.

А в Україні Конституцію не знають, її не шанують, до неї не апелюють, як до гаранта прав і свобод. А чому? Бо цю Конституцію ухвалювали тишком-нишком, тобто, це є пакт двох людей, які зараз мало популярні в Україні: Кучма і Мороз, тобто “лівих” і більш-менш реформаторськи налаштованого на той час президента. Її ухвалював парламент у цейтноті. Ухвалював без громадського обговорення. Ухвалював парламент, якому народ традиційно не довіряє. І це не провина, звичайно, Конституції. Це - провина наших політиків, які не питали народ, коли її ухвалювали, які використовували її замість того, щоб шанувати. Але факт є факт.

Напевно, тепер нам потрібен зовсім інший конституційний процес - з широким залученням мас, з роз’яснювальною роботою і, звичайно, винесення остаточного проєкту на референдум, тоді, як мінімум, вона буде схожа на суспільний договір.

- Конституція на референдумі? Ідея може бути симпатичною, але у нас немає закону про референдум...

- Є зараз на виході проєкт. Тобто, в першому читанні він ухвалений, він йде до другого читання. Він недосконалий, але, знову ж таки, засади референдуму відомі, і - або ми довіряємо власному народу, або вважаємо, що його може “розвести” будь-який телевізор чи будь-який грошовитий політик, і тоді не варто говорити про демократію. Бо, все ж таки, демократія - це довіра до демоса, до народу, який і обирає органи влади в той чи інший спосіб.

На жаль, в Україні не склалося. Одна справа, Велика Британія чи Скандинавія, де є відповідальні еліти, яким народ довіряє і які ведуть свій демос, свою націю через всі непрості перешкоди історичним шляхом. А українські еліти, на жаль, себе скомпрометували. У них був шанс, їм довіряли, їм довірили країну в 90-х... Але ми бачимо, що в критичні часи – Майдан, війна - не еліти ж врятували Україну. Україну врятували прості українці, які змогли самоорганізуватися і показали величезний рівень і жертовності, і свідомості, який дозволив зберегти українську державність як таку...

Так, можливо, на часі - довірити українському народу саме оцю засадничу самоорганізацію акту установчої влади?

Нагадаю, що це не тільки моя думка. Скажімо, така авторитетна людина, один з метрів конституційного права як суддя Конституційного Суду у відставці Володимир Шаповал у нещодавньому інтерв’ю відмітив, що вихід з цієї системної кризи - це тільки ухвалення нової Конституції.

- Тут  конституціоналісти поділені рівно на два табори: одні - «за», інші - «проти».

- Цікаво, а хто проти?

- Буткевич проти категорично.

- Ну, Володимир Буткевич - проти, бо він теж батько-засновник.

Можна бути «за», можна бути «проти», але треба тоді вилікувати пацієнта, тобто чинну Конституцію.

Що вона на сьогодні регулює? Вона обіцяє всім доступне житло,  обіцяє безоплатну медицину, якої в принципі немає. Вона говорить, що будь-які непередбачені законом збройні формування заборонені прямо - а добробати врятували Україну, і вона криміналізує, по-суті, тих, хто врятував. Тобто, вона... бреше. Конституція не має права брехати.

Тому, насправді, така Конституція за своїм типом надто радянська. Вона декларативна, брехлива і вона не дієва. І питання про те, як нам нову обговорювати і ухвалювати - це питання окремої дискусії. Але нинішня працює, як ширма. На жаль, такі вони - реалії.

- Ви багато вклалися в Україну, в те, щоб її врятувати, і ви не боїтеся делегувати “ватному” народу, який перебуває під впливом каналів Медведчука і російської пропаганди,  вирішення доленосних питань  через референдум? Бо, якщо буде закон, на нього потягнуть не лише Конституцію, а мільйон інших питань.

- Народ такий, який є. Я нагадаю, що ця країна народилася завдяки референдуму. Тобто, були акти парламенту, але поки не було референдуму, Україну ніхто не визнавав. Тим паче, що в 1991-му році народ був набагато більш ідеологізований, набагато менш освічений, набагато менше знав про світову історію, не мав досвіду захисту цієї держави.

Тому, якщо я дивлюся соціологічні опитування, то тут, незалежно від фірми, маємо кілька констант. За українську незалежність ми маємо стабільно з року в рік 80 відсотків плюс... Цифри коливаються, але це така стабільна, конституційна (з запасом) більшість народу. Є така константа: з людьми, які вважають, що Україна має бути незалежною, треба говорити. І вони мають право ухвалювати рішення щодо України.

Все решта - це і є питання суспільного договору. Як ми врегульовуємо нашу історичну пам’ять - тобто, чи ми виносимо це за дужки, (як, скажімо, в американській конституції рабство винесли за дужки)? Як ми вирішуємо питання культурної ідентичності в цілому і мови зокрема? Хоча, мені здається, що чинні якраз норми Конституції є доволі зваженими, бо вони передбачають підтримку українського культурного фонду і відсутність дискримінації інших культурних ідентичностей, які існують в Україні. І тут я не бачу проблеми, бо серед прихильників Медведчука або ОПЗЖ (оскільки вона не є такою гомогенною структурою) теж є люди, які бачать Україну по-іншому, але вони вірять, що Україна має бути суб’єктом.

Так, їм не подобається багато речей, які подобаються нам і нашим однодумцям. Але, якщо ми хочемо уникнути оцього вічного маятника Ющенко-Янукович, пізній Порошенко - Зеленський, коли Україну просто кидає з крайнощів у крайнощі, ми маємо домовитися про ті речі, які є непорушними. І ці речі мають не тільки влаштовувати, умовно кажучи, галичан, вони мають не меншою мірою влаштовувати жителів українського півдня чи Харкова.

Бо фронт був дуже хорошою школою. Фронт же наш поділився не за мовою, не за церквою, не за героями минулого. Багато російськомовних дніпрян захищали країну не гірше, ніж україномовні галичани чи волиняни.

Тому ми бачимо, в Україні є всі підстави для політичної нації. Але політична нація уконституйовує себе саму через такий от акт самовиявлення, через акт референдуму. Іншого шляху немає.

Тому я, спостерігаючи за цифрами опитувань, не боюсь, бо точно - абсолютна більшість українців хоче жити в незалежній державі. А це та стартова лінія, від якої ми починаємо говорити про все інше: яка це має бути держава, як вона має керуватись, на що орієнтуватись.

ПРИЗНАЧЕННЯ ДО КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ У НАС ВІДБУВАЮТЬСЯ В АБСОЛЮТНІЙ ТЕМРЯВІ

- Про Конституційний Суд. Він все таки якось має функціонувати чи його робота має бути призупинена?

- Це ж знаєте: як стати на хайвей і увімкнути аварійку. Говорити про призупинення можна, але це тимчасовий захід. Я вважаю, що Конституційний Суд, якщо ми не готові говорити про зміну конституційної архітектури,  має бути — незалежно від того, чи це буде окремо Конституційний Суд, чи палата у Верховному Суді... Чи ми наділимо сам Верховний Суд, велику палату Верховного Суду повноваженнями конституційного рев’ю. Але хтось має перевіряти політичні рішення на їхню конституційність, щоб уникнути політичних ексцесів, коли більшість в парламенті почне просто ухвалювати закони,  порушуючи права окремих громадян і меншостей, незалежно від того, за якою ознакою їх створено.

Але це вже, знову ж таки, розмова про новий конституційний дизайн України. Наразі ми маємо ті правила, які маємо, і їх варто дотримуватись і використовувати той потенціал, який на сьогодні є в Конституційному Суді. Інша справа: обличчя Конституції, її характер завжди визначають конкретні люди. Перший склад Конституційного Суду, і певною мірою,- другий давав багато  надій, що він відбудеться і буде виконувати свою функцію. А потім призначення “своїх”, а не чесних, принципових, фахових переробило поважний і недешевий орган на лавочку «чего ізволіте». Замовлення були різні - як владні, так і поза владою.

Так от, як мінімум на сьогодні, коли всі побачили, наскільки деструктивним може бути рішення суду, оце моє «висунення», тобто громадське висунення, воно ж має єдину мету - привернути увагу, наскільки важливим є як мінімум прозорий добір кандидатів. Щоб ми їх могли обговорити, щоб ми знали погляди цих людей (погоджувалися чи не погоджувалися - це інша справа), але як мінімум, щоб ми не купували кота в мішку для найбільш впливового органу країни.

Подивіться: президентські укази можуть бути переглянуті, закони Верховної Ради можуть бути скасовані. А Рішення Конституційного Суду - це все, амінь, альфа і омега, принаймні в теорії. І до того ж, якщо ми обговорюємо кандидатури президентів, обговорюємо кандидатури депутатів до Верховної Ради, обговорюємо кандидатури на міських голів чи там на голів ОТГ, то призначення до Конституційного Суду у нас відбувається в абсолютній темряві.

І це при тому, що рішення цього суду настільки важливі, і суспільство через податки добре витрачається на цю інституцію - у нас один з найдорожчих судів в світі, його бюджет приблизно рівний бюджету Верховного суду США чи Федерального Конституційного суду Німеччини...

- Ми хотіли, щоб вони не брали хабарі.

- Це правда. Але окрім того, що у них дуже пристойні зарплати, у них величезна будівля, у них майже 400 працівників в суді. Тобто, це величезна інституція - працівників в суді майже стільки, скільки депутатів у Верховній Раді. І тому, якщо ми добре оплачуємо їх діяльність (а це правильно, по суті, як мінімум в теорії це такі, знаєте, вершки суспільства, найбільш освічені, мудрі, зрілі люди), то й маємо вимагати від них відповідного продукту. 

Головна мета цієї кампанії, яку я ініціював, в тому і полягає, щоб привернути увагу до важливості питання і витягнути, спровокувати депутатів на обговорення. Покажіть своїх кандидатів. Я ж не кажу, що Друзенко - найкращий кандидат. Є кращі, я певен. Але давайте говорити: чому ми цього, а не цього, не цю висуваємо, і дамо можливість, як мінімум, суспільству на них подивитися. Бо ми не знаємо, кого призначають, а потім вони змінюють Конституцію без жодного мандату або творять інші дива, за які, врешті-решт, розплачуємося ми - і не тільки грошима, а й життями на Майдані.

Якщо б не було рішення суду 2010 року, можливо б Янукович досидів з обмеженими повноваженнями свій термін і ми б його поміняли на мирних виборах. А так ми заплатили більш як 100 життями, а скільки понівечених доль! А спровокована, пов’язана напряму з Майданом, агресія Росії...

Отакі рішення нам аукаються, і за них доводиться дуже дорого платити. Тому як мінімум ми маємо знати, кого і чому суб’єкти висування (а наразі - це Верховна Рада, бо у них 2 квоти) пропонують на ці дуже високі і добре оплачувані і дуже впливові посади. От вся провокація у цьому і полягає.

- А до вас не зверталися після громадського висунення? До вас не зверталися депутати?

- Ні. Депутати мовчать і тримають оборону. Вони думають, що вони вже свого джокера отримали. І це ще раз говорить, що у нас в парламенті не просто домінують політики (що нормально), а що серед цих політиків немає державників, які б зрозуміли, що Конституційний Суд - це не про “своїх”, це - про мудрих і далекоглядних, які і їх завтра врятують, коли вони будуть в меншості, і їх почнуть, як це на їхньому сленгу називається, “доганяти” або переслідувати.

І немає, знаєте, по-хорошому хитрих. О'кей, громадськість висунула кандидата, під це підписались люди з іменем, причому від ветеранів до лібералів, і навіть проросійських. Ну викликайте, поговоріть, зробіть вигляд, що говорили, але знайшли кращого чи щось не сподобалося. Насправді, вони ж настільки короткозорі, що роблять вигляд, що нічого не відбувається. Ну так не можна! Бо, коли ти на фронті робиш вигляд, що не стріляють, якась куля таки прилетить в тебе.

- Я вперше з ваших колонок для себе зробила відкриття, що на заході начебто обговорюється світогляд людини, спрямування - “правий” чи “лівий”, ліберал чи консерватор - якщо йдеться про суддів конституційного суду. Це було й коли обирали до Верховного суду США. От я про вас хотіла запитати. Для мене було великим плюсом знати, що ви вчилися в семінарії і маєте кавалок богословської освіти. І навіть працювали у святійшого Володимира Романюка. А коли ви пішли з тієї царини, то ви не залишили там свою віру?

- Дякую. Хороше питання. Вони зі мною по життю. Просто зараз це абсолютно приватна історія. Я ніколи не виставляю на загал, але у вузькому колі мої співпарафіяни мене доволі добре знають. Більше того, я ще довгий час там був старостою. Це ж таке, віра має бути не на показ. Той період пройшов, на жаль, Святійшого не стало. Саме тоді я пішов, почав свої юридичні студії.

Але ви праві, що, коли святі отці тлумачать Біблію, це страшенно нагадує за методологією те, як тлумачать Конституцію. Бо по суті, Конституція - це є Біблія, цивільна біблія суспільства.

- Головатий так каже.

- І ці знання мені були в пригоді в Україні, але більше навіть - в студіях за кордоном, бо англосаксонська традиція тлумачення основних законів, британська, американська - там, де країни загального права, напевно, виросла саме з тлумачення сакральних текстів в християнській традиції. І тому мені дійсно подвійно близька діяльність Конституційного суду, як тлумача Конституції.

Один з суддів Верховного суду США навіть сказав, що конституція - це те, що говорять про неї судді. Це залежить від інтерпретацій, а уповноваженим інтерпретатором є, як в церковній традиції – собор, так в традиції демократично-ліберальній – КС. Це сама суть конституційної юрисдикції, незалежно від нас. Чи спеціальний конституційний суд, чи як в США, в Індії, в Австралії – верховний суд.

- А у випадку вашого балотування чи пак обрання, чи не було б для вас ударом по ваших власних амбіціях, якби вам сказали, наприклад, що ви маєте обкластися експертами, професорами, тому що вам бракує досвіду саме такої роботи? Чи ви здатні самі перетворитися на нецікавого чоловіка, який має писати десятки-сотні сторінок обгрунтувань конституційних рішень? Чи ви почуваєтеся в силі саме для такої бюрократичної, не публічної, дуже спеціальної роботи?

-  Зріле запитання. Бо насправді ж на то існують суди, це ж інституції. Навіть окремі судді - це певні команди. Жоден суддя не пише рішення від А до Я сам. Ну, принаймні, в судах такого рівня, це ж не районний суд. Для цього у нього є цілий штат наукових консультантів. Але не знаю, чи дуже б я хотів набирати професорів, умовно кажучи, радянської школи...

ОПОНЕНТ -ЦЕ НЕ ВОРОГ, ЦЕ БОЖЕ БЛАГОСЛОВЕННЯ

- А, може, це гординя? Знаю, що один з таких професорів цілий рік пише в британські видання і його статті там друкують.

- Питання про те, яку традицію ти хочеш принести. А не в тому, професор він чи ні. На Заході це просто викладач в університеті – професор.

Найбільш світла, глибока, розумна людина, яка мене вчила, це професор Девід Вільямс в Індіані. Я рік спеціально їздив, щоб у нього повчитися. Він не має жодних, як у нас би сказали, наукових звань, але був кращим випускником Гарвардської школи, однієї з найкращих у світі. А далі просто почав викладати, писати книжки, практикувати. Але настільки глибоких, системних, людяних, з пафосом гуманізму лекцій, я, напевно, не чув за своє півстолітнє життя. Тобто, питання ж не в тому, має людина професорське чи докторське звання. Важливо, з яких позицій людина виходить.

Якщо ми говоримо про імена, то в Харкові викладає абсолютно блискучий професор Всеволод Речицький, який написав безліч книжок. При тому, що з багатьох питань ми розходимося. Він, наприклад, прихильник президентської моделі, мені більше парламентсько-прем’єрська подобається. Головне — рівень дискусії, незалежно від звань.

Я точно не вважаю себе найрозумнішим - слава Богу, до 50 років ти це вже розумієш. І я завжди вдячний будь-якій критиці і опонуванню, бо опонент - це не ворог, це Боже благословення. Він краще допомагає зрозуміти самого себе, свої думки і підкорегувати їх. Жодна людина не є досконалою, і треба, щоб навколо були розумні люди. І чим вони будуть сильнішими, чим вони будуть розумнішими (навіть, якщо в них є інший підхід до принципових речей), тим краще для людини.

Насправді, для цього і створюються умови бюджетним коштом, щоб суддя мав апарат.  Те, що така робота - це командна гра, я чудово розумію. Чим сильніші будуть помічники (які, може, згодом стануть навіть конкурентами), тим краще. З часом приходиш до простого висновку: не може бути щаслива людина в нещасливій країні. А щоб країна була щасливою, то рішення мають ухвалювати найкращі, найпрофесійніші, найстратегічніші, наймудріші, в якомусь плані найосвіченіші.  А якісне рішення – це завжди командна справа...

Хоча іноді життєвий досвід важить не менше, а то й більше, ніж формальне знання напам’ять конституції.

На одній з конференцій я зустрів суддю конституційного суду Південної Африки. Він з дитинства сліпий, але зміг здобути освіту, він чорношкірий, уявляєте! В країні апартеїду чорношкірий сліпий здобуває освіту. Він допомагав своїм чорношкірим побратимам, які боролися проти апертеїду. І цей чоловік так говорить про право, що аудиторію, в якій сиділи маститі професори, всю пробивало до сліз. Бо це було не від книжок, це було від жертви і від досвіду, досвіду боротьби за права.

От такі судді нам потрібні! Люди, які вистраждали своє право говорити від імені її величності Юстиції. А в кого є погони і медалі - ну і слава Богу, я завжди тішуся, якщо достойна людина ще й відзначена певними регаліями.

- Вам деколи дорікають за закон про мову. Він дуже важко дався. Петро Порошенко втратив щонайменше 2-3% рейтингу, ухваливши, коли його дотиснула громадськість. І от, коли щодо вас висувають побоювання, що ваша позиція щодо закону про мову апріорі була половинчаста, чи ви б могли стати на шлях його пом’якшення, а то й скасування? Щоб ви сказали українофілам на це?

- Питання для певної частини українського суспільства дійсно дуже актуальне, я б сказав, болюче. Але достатньо почитати - я на мовні питання доволі багато писав і говорив.

Насправді, якщо дуже коротко, то українську мову і українську культуру держава має підтримувати. Але це не означає, що держава за допомогою, зокрема, примусу має стигматизувати російську та інші культури і, зокрема, мови. Бо сучасна російська мова і російська культура створювалися і багатьма українцями, від Шевченка і Гоголя, які писали російською, до сучасних українських письменників - Куркова, наприклад. І нам треба розуміти, що частина російськомовного контенту, вона теж, по суті, є частиною української культури.

Тобто моя позиція не антиукраїнська, я абсолютно поділяю тезу, що в Україні все, навіть в комерційній сфері, має в письмі бути українською. Напиши меню, етикетки на товарах, інструкції українською, а далі - іншими мовами, на скільки у тебе є бажання і грошей. Але є один пункт мовного закону, який мені здається контрпродуктивним. Коли ми в приватній сфері зобов’язуємо продавця, або надавача послуг говорити українською мовою. І це не письмовий текст, який бізнесмен може замовити.

Це пастка для гуманітарної інтелігенції, до якої потрапляємо ми з вами. Ми працюємо мовою, ми працюємо словом, і нам здається: ну, як не вивчити мову... Але насправді для частини людей це дійсно проблема. Зайдіть у майстерню, де ремонтують авто. Ці люди, в яких руки в мастилі, вони не багато говорять, але вони вміють оживити машину і багато волонтерських машин оживили і багато зробили для фронту свого часу. У них немає часу, натхнення, у них руки краще працюють, ніж голова. У цьому сенсі вони не гуманітарії. Так склалося, що вони виросли в російськомовних сім’ях, вчилися в російських школах. Чому ми їх маємо змушувати?.. Нам машину полагодити, зокрема, і для фронту, або “швидку” зараз. Хіба принципово, щоб вони говорили тільки українською? Для них це виклик. Частина бізнесу, який привозить сюди гроші, вони, коли йдеться про етикетку, так, 100% за українську. Але чому ми змушуємо їх говорити?

Ба, більше, наш виграш і на Майдані, і на фронті був можливим завдяки тому, що нас не роз’єднали мова і культура, нас об’єднали глибші цінності – свобода, людська гідність, право вирішувати свою долю - і тому ми перемогли і змогли дати опір російській агресії і Януковичу.

Я багато часу провів на Донбасі. Там є міста, де майже суцільно російська мова. Люди, які допомагали нашим лікарям, допомагали фронтовикам, але вони говорять російською - так склалося, вони виросли в російськомовному середовищі. І ось уявіть - невеличка кав’ярня, де люди ну просто зводять кінці з кінцями і годуються. Приходить якийсь такий гуманітарний патріот- радикал і починає вимагати: а ви говоріть зі мною українською. Це при тому, що там передбачені українські стандарти.

Чи Станиця Луганська, щоб далеко не ходити, через міст - вже “ЛНР”, і ми замість того, щоб підтримувати лагідну українізацію, організовувати курси, дбати, щоб українська книжка була дешевшою за російську, ми їх починаємо пресувати. І з наших друзів ми їх перетворюємо на ворогів - бо це ж ядро ідентичності, мова, якої тебе навчала мати, вона проростає. Так створена людська психіка, що до певного часу ти всмоктуєш в себе, а потім дуже важко вчити нові мови.

Я той, хто говорив до 20-ти років російською і знає, як важко переходити з однієї мови на іншу. Але в мене були і стимули. І це були стимули моральні, бо мені трапився покійний Лупиніс, мені трапився патріарх Володимир Романюк, і перед їхнім подвигом було соромно не говорити українською.

Але коли ми починаємо ламати через коліно і штрафувати, ми значну частину країни перетворюємо з друзів на ворогів. Яскравий приклад - мер Дніпра Філатов, ми з ним разом захищали Україну. Ніхто стільки не зробив для фронту, напевно, з місцевих, скільки Корбан, російськомовний єврей, і Філатов, етнічний росіянин, який говорить російською. Так тепер вони вороги, тому що спілкуються російською? Ми що, настільки міцно стоїмо на ногах, ми - багата, потужна, військова сильна країна, що ми можемо дозволити оце євангельське розділення в собі? Я двома руками за українізацію, але українізація в стилі сталінської русифікації зруйнує Україну, а Україна важливіша за мову.

- Скажіть, а питання про землю... Якщо важливо знати, який у судді Конституційного суду світогляд, то ви за яку Україну - фермерську чи країну агрохолдингів, без обмежень, так?

- Я, звичайно, за фермерську країну, бо земля - це насамперед вичерпний ресурс, це у нас в Конституції, слава Богу, закріплено як національне багатство. Так, ця норма потребує мудрої інтерпретації. Але тут ми маємо не вигадувати велосипед, а йти на європейську модель. З одного боку, в абсолютній більшості європейських країн існує ринок землі, тобто землю можна відчужувати, і те, що ухвалено відповідний закон, - великий крок вперед, бо що толку, якщо в тебе щось є, а ти не можеш його продати, поміняти чи передати у спадщину. Але з іншого боку, це дуже специфічний ресурс, бо його дуже легко втратити. Ми маємо трагедію Аргентини, де всі оці нетрі навколо великих міст - це ж наслідок непродуманої аграрної реформи, коли селян просто зігнали і вони не змогли себе знайти в цих великих урбаністичних місцях. Тому, з одного боку, земля має бути товаром, але товаром з обмеженим обігом. Продаж має бути тільки українцям, фізичним особам або юридичним особам, якими володіють українці і з обмеженнями в «одні руки». Тобто, ми не маємо дати цим величезним аграрним холдингам вбити фермерство, бо фермерство - це є, зокрема, і основа традиційної української ідентичності. Козацькі хутори - це і є ґенеза фермерства.

Тому я за ринок, але регульований ринок, обмежений ринок, спрямований на перетворення України саме на фермерську націю. Плюс держава має всіляко стимулювати переробку товарів, щоб ми не зерно вивозили вагонами, а готову, бажано упаковану, продукцію.

- Ще один виклик для суду — закріплення статусу ОРДЛО в Конституції. 

- Знаєте, це є таке положення в Мінських угодах, але Мінські угоди для мене аж ніяк не можуть конкурувати за своєю вагою з Конституцією. У нас дуже чітко в Конституції прописано: зміна територіальних меж - тільки через референдум і, власне кажучи, особливий статус - це шлях до розриву України, коли береш зброю в руки, вбиваєш кілька тисяч людей і отримуєш привілейований статус. Тобто, сама логіка абсолютно хибна. Конституційна логіка говорить про те, що, можливо, треба підвищувати права і компетенції всіх областей, але одночасно, тоді це зрозуміло.

У нас місцеве самоврядування - це одна з успішних реформ. Плюс Україна - це доволі розмаїта країна, і, дійсно, треба більше прав делегувати поступово на місця, залишаючи сильний контроль в центрі. Але особливий статус окремих районів чи цілих Донецької і Луганської областей - це точно шлях в нікуди.

Лана Самохвалова, Київ

Фото Олександра Прокопенка, Андрія Ковалевського та з відкритих джерел

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-