3 грудня. Пам’ятні дати

3 грудня. Пам’ятні дати

Укрінформ
Сьогодні в Україні і в світі відзначається Міжнародний день людей з обмеженими фізичними можливостями.

День був проголошений Генеральною Асамблеєю ООН у 1992 році. Цього дня Асамблея закликала держави-члени ООН проводити заходи, спрямовані на подальшу інтеграцію людей з особливими потребами у життя суспільства. Інваліди досить часто бувають виключені з повноцінного життя громад. Їхня дискримінація набуває різних форм, включно з фізичними і соціальними бар’єрами. Від цього потерпає суспільство, адже втрата такого вагомого потенціалу суттєво збіднює людство. За час свого існування ООН прагнула до поліпшення становища інвалідів і умов їхнього життя. В 1971 році ГА ООН прийняла Декларацію щодо прав розумово відсталих осіб і в 1975 році – Декларацію про права інвалідів, у яких були встановлені норми гарантування однакових умов і рівного доступу до обслуговування. В результаті проведення Міжнародного року інвалідів (1981) була ухвалена Всесвітня програма дій стосовно інвалідів. Головним підсумком Десятиліття інвалідів, проведеного ООН у 1983-1992 роках, стало ухвалення Стандартних правил забезпечення рівних можливостей для інвалідів. 13 грудня 2006 року ГА ООН була прийнята Конвенція про права інвалідів, яка є правозахисним документом з чіткою орієнтацією на соціальний розвиток – це водночас договір з прав людини та інструмент розвитку. Конвенція набрала чинності 3 травня 2008 року. Принципами конвенції є: повага до притаманної кожній людині гідності та особистої незалежності; недискримінація; повне й ефективне залучення в суспільство; повага особливостей інвалідів; рівність можливостей; доступність; рівність чоловіків і жінок; повага до здібностей дітей-інвалідів тощо. Україна ратифікувала Міжнародну конвенцію ООН про права інвалідів 16 грудня 2009 року. Тема Дня 2020 року: «На шляху до інклюзивного та сталого світу після пандемії з урахуванням потреб інвалідів».

Ювілеї дня:

Сьогодні день народження Григорія Сковороди (1722-1794), видатного українського просвітителя-гуманіста, філософа, поета, істинного християнина і просто вельми оригінального чоловіка. Григорій Савич Сковорода  народився в селі Чорнухи Лубенського полку на Полтавщині, в сім’ї малоземельного козака. В 1734-1753 рр. з перервою навчався в Києво-Могилянській академії. Протягом кількох років (1741-1744) обдарований юнак був співаком придворної капели в Петербурзі. Потім знову навчався в Академії, а в 1745 виїхав до Угорщини (1745-1750). На початку 1751 році викладав поетику в Переяславській семінарії, де розробив курс лекцій, згодом заборонений місцевим єпископом. Після звільнення з семінарії Сковорода знову вчився, а потім був домашнім учителем. З 1759 року він працював на посаді викладача в Харківському колегіумі, але через вільнодумство і сутички з наставниками колегіуму знову був змушений залишити улюблену педагогічну роботу. В 1768 Сковороду востаннє запросили викладати у додаткових класах при Харківському колегіумі, де він прочитав власний курс лекцій з етики. Та, оскільки просвітительська концепція моралі у Сковороди розходилась з офіційно-церковною, його звільнили з посади, позбавивши можливості педагогічної роботи, до якої у нього були і хист, і відповідні знання. Останні 25 років свого життя Сковорода провів у мандрах по Україні, поширюючи своє філософське вчення серед народу – чернець без ряси, мандрівник, самітник. За способом мислення – філософ, богослов, містик. За способом діяння – учитель, письменник, проповідник, «мандрівний університет». Жив по садках, монастирях, пасіках, де міг справді відчути, як тихо збігає час, де мав нагоду влаштувати своє життя за порадами здорового глузду, згідно із заповідями Ісуса Христа. Саме в цей період і створив він основні філософські твори. Помер Сковорода 9 листопада 1794 року в с. Іванівці на Харківщині (нині с. Сковородинівка, Золочівського району). Вмираючи, мандрівний філософ попросив написати на його могилі такі слова: «Світ ловив мене і не спіймав». Це була квінтесенція цілого його життя.

145 років від дня народження Олександра Греківа (1875–1958), відомого українського військового діяча, генерал-хорунжого армії УНР. Загалом армії Олександр Греків присвятив 22 роки свого життя. Почав гвардійським підпоручиком, а закінчив генералом Генерального штабу. До початку військової кар’єри встиг ще й закінчити юридичний факультет Московського університету. Родом з Чернігівщини. В роки Першої світової війни – генерал російської армії. В листопаді 1917 року  призначений командиром 2-ї Сердюцької дивізії; з грудня 1918 – командувач Південної групи військ Армії Української Народної Республіки. Наприкінці 1918 на поч. 1919 року – міністр військових справ УНР. У складі української делегації вів переговори в Одесі з представниками Антанти про надання Директорії УНР воєнної допомоги у боротьбі проти більшовиків. Згодом був призначений командувачем Української Галицької Армії. Підготував і провів Чортківський наступ 1919 року (одна з кращих військових операцій під час українсько-польської війни 1918–1919 рр., коли галичани, по суті, на одних багнетах прорвалися аж до Львова). У 1920-му Греків змушений був емігрувати до Австрії. Там колишній генерал зазнав чималої скрути. Займався спочатку сільським господарством, декілька років був безробітним, працював на книжковому складі. В 1948 році у Відні його викрали радянські спецслужби і доправили до Києва. Через рік винесли вирок: 25 років виправно-трудових таборів у Сибіру. Для 74-літнього генерала починався черговий бій (цього разу вже за власне життя), який він, утім, виграв, хоча й шанси були мінімальними. У 1956 завдяки старанням доньки та австрійського посольства (Греків був громадянином Австрії) його звільнили. Помер у Відні, на 83 році життя.

Сьогодні святкує свій день народження Оззі Осборн (1948), британський рок-музикант, вокаліст, один з засновників і учасників «золотого складу» гурту Black Sabbat. Композитор, один із творців стилю хеві-метал. Дворазовий лауреат премії Grammy. На сьогодні у світі продано понад 100 мільйонів його платівок. Артист видав автобіографічну книгу «Я – Оззі», де з моторошними подробицями, але водночас з гумором розповідає про своє життя, зокрема й про те, як він багато років поспіль вів боротьбу з алкоголізмом. Пити почав років з вісімнадцяти, а вже в сорок був справжнім алкоголіком, випиваючи щодня 3–4 пляшки міцних напоїв (горілка, коньяк, віскі). До алкоголю додалися ще й наркотики. Не раз співак, батько п’ятьох дітей, був на межі між життям і смертю, але життя дивовижним чином неодмінно перемагало. Осборн усіляко намагався боротися зі згубною звичкою: він входив до товариства Анонімних алкоголіків, кодувався, був клієнтом приватних клінік, платячи чималі кошти за лікування, їздив до знахарок, але все намарне: після декількох тверезих днів, він знову опинявся в обіймах зеленого змія. Лише на початку 2000-х років він поволі почав позбавлятися залежності. Після смерті своє тіло Оззі Осборн заповів Лондонському музею природничих наук. Мовляв, нехай учені на здоров’я досліджують його надлюдську, гідну подиву витривалість і стійкість до спирту та іншої хімії.

Роковини смерті:

День пам’яті Івана Кавалерідзе (1887–1978), українського скульптора, кінорежисера, драматурга. Був режисером Одеської, Київської кіностудій художніх фільмів, де поставив переважно за власними сценаріями кінокартини: «Злива», «Перекоп», «Коліївщина», «Прометей», «Наталка Полтавка» (перший український звуковий фільм), «Запорожець за Дунаєм», «Повія» (з Людмилою Гурченко у головній ролі; це була її друга велика роль після «Карнавальної ночі»), «Стожари». Автор п’єс, які йшли в театрах країни; пам’ятників княгині Ользі в Києві, Героям Революції у Ромнах, Шевченку в Полтаві, Сумах (не зберігся) і Ромнах, Григорію Сковороді у Лохвиці та Києві. За його проектом у 1992 році споруджено пам’ятник Григорію Сковороді в Харкові, у 1996 – пам’ятник Ярославу Мудрому в Києві.  Кавалерідзе був митцем вражаючого діапазону. Міг із геніальністю втілити в життя будь-який задум – чи то в кіно, чи в слові, чи в скульптурі. Взяти хоча б за приклад останню – хто з українських митців годен був так зобразити брутального товариша Артема – людину, котра за його ж власним зізнанням «почувалася в Європі з її культурою чужинцем, зате у напівварварській Росії – своїм»; і так – Григорія Савича Сковороду – босоногого мандрівного філософа, носія саме європейської культури і традиції? Із тих, хто залишилися після грандіозних сталінських чисток – ніхто. Кавалерідзе було під силу все: від потужного «фортисимо», до найніжнішого «піанісимо». Його мистецтво позбавлене вульгарності, фальшу, воно не банальне з однієї простої причини: крім свого безперечного таланту, даного йому Богом і батьками, Кавалерідзе завжди був справжнім, залишався самим собою за будь-яких обставин. Його формула була гранично ясна: в мистецтві половина успіху залежить від того, наскільки ти є людиною. Доля у Кавалерідзе була надзвичайно цікавою, але й важкою водночас. Він пережив стільки, що вистачило б не на один роман і не на один серіал. Бачив царя Миколу ІІ (уперше в Київській опері під час убивства Столипіна, вдруге – в 1917 , коли командував запасним батальйоном стрілецького полку й відповідав за охорону заарештованого царя та його родини), Володимира Ульянова-Леніна, ліпив Шаляпіна, товаришував (під час навчання в Парижі) з сім’єю Іллі Мечникова (дружина біолога – Ольга була колишня киянка, сестра відомого київського лікаря Білокопитного). Його могли розстріляти гітлерівці, або більшовики – так само, як вони розстріляли у 1938 його тестя, письменника Пилипа Капельгородського, про що родина дізналася аж наприкінці 1950-х років… Він зазнавав утисків з боку офіційної влади, яка не розуміла його мистецтва і панічно боялася, «как бы чего не вышло». Гостями його двокімнатної київської квартири на третьому поверсі на Червоноармійській, 12 бувало багато митців – режисери Сергій Параджанов і Леонід Осика, художниця Тетяна Яблонська та багато інших.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-