COVID, психоз i упирі

“Толя (без ентузіазма дивиться на бурне море):
Папа, а моpе – оно большоє, так шо дpугого бєpєга не видно?“
Л.Подерв’янський, “Кацапи” 

Епідемічна ситуація у масовому сприйнятті стає епічною і дурнуватою, як вищезгадане море. Нагорі шторм, хвилі, піна. А в непроглядних морських глибинах водиться загрозливе казна-що, науці ще не відоме.

Коли ми вимовляємо слова “масовий психоз”, то в голову насамперед лізуть кадри з фільмів про зомбі. На це є вагомі підстави. З 1968 року, коли з’явився фільм Джорджа Ромеро “Ніч живих мерців”, кіноіндустрія зробила все можливе, щоб максимально запхати всякого непотребства у скриньку світових страшилок. Доки вона не тріснула, і страшилки не протекли в реальність.

Люди люблять боятися. Але тоді, коли у них все гаразд. Проте, що коли їм самим стає непереливки, зокрема зі здоров’ям, ці прикольні замолоду “мемасики” оживають у свідомості у зовсім в іншій, далеко не розважальній якості.

Хоча ще зовсім недавно ці самі люди істерично раділи (або ридали) в соціальних мережах, досконало ілюструючи своєю комунікативною поведінкою тяжкі наслідки виборчого психозу.

Політики споконвіку заохочують і стимулюють будь-яку масову істерію та самогубчі психологічні установки, аби лише це допомогло їм прийти до влади, а там хоч би що. Якщо вони цього не роблять через якусь там свою порядність (або просто нездалість), то вони автоматично поповнюють лави хороших людей. Але у них немає шансів в українській публічній політиці.

Масовий психоз, на порозі якого ми знаходимося, але поки не дуже наважуємося зайти – це психічна епідемія, в основі якої лежить наслідування (мавпування поведінки) та сугестивність (навіювання). Він по-різному вражає різні групи людей. Проте є одна спільна риса.

Людина втрачає здатність до розважливого судження і стає навіженою, як і ті, хто довкола.

У чинного масового психозу є і специфічно “ковідні ознаки”, і загальні, притаманні будь-якому масовому психозу. Почнемо зі специфіки.

Як я зазначав вище, використовуючи образ моря, основним генералізуючим чинником у нинішній ситуації є диспропорція у зв’язці “відоме-невідоме”. Філософи негайно би сказали, що невідомого завжди більше, і послалися б на Сократа та його “кола знань”. Але скільки не просторікуй про необхідність навчання критичному мисленню, це все лишається здебільшого шаманським биттям в бубон – в метафоричному сенсі слова.

Люди мислять і поводяться так, як їм зручніше. Їм цілком затишно серед незграбних саморобних фантазій і конспірологічних пояснень, як все у світі влаштовано.

Критичне мислення не є для мас якимось особливо неприйнятним. По-перше, воно напружує, а отже, вельми енергозатратне. По-друге, в нашому повсякденному, досить примітивному житті без нього цілком можна обійтись.

Критичне мислення життєво необхідне лише тим небагатьом, чия діяльність (та видове виживання) не передбачає “теплої ванни” примітивного світогляду.

Тому всі спроби раціонально, з кращими намірами, переконувати маси у тому, що треба мислити спокійно і логічно, стикаються з підозрілістю, роздратуванням і агресією мас.

Тому що, по-перше, ”логічно” – це зазвичай “нудно”. А люди хочуть бавитися. Вірусна конспірологія – це теж різновид гри, своєрідний квест.

По-друге, за наших обставин правдиве бачення навколишніх обставин сильно знижує самооцінку мас, які вже відчули себе трагічно вмираючими через чергову зрадську зраду. Це різко виводить їх із зони комфорту в Мойсеєву пустелю довгих і виснажливих пошуків істини, а вони хочуть назад до фараона, де долар по 8.

Невідомість, якщо про неї не знаєш, не лякає. Але коли інформаційні батискафи наші занурюються у глибину ковідного моря, стає ясно, що нічого не ясно. Бояться всі, включно з самим вірусом.

На сьогодні вже визначено три пост-карантинних стресори. Це означає, що люди вже зараз думають у контексті того, як їм буде погано після епідемії, скільки б вона не тривала. Таке от заздалегідь вмотивоване самотравмування.

Це а) страх зубожіння, б) страх втратити роботу, і в) стигматизація від пережитого, незалежно від того, хворіли ви чи ні.

Постковідну гарантовану трійцю стресорів – доповнюють актуальні психологічні вавки.

Це посттравматичний стресовий розлад, ПТСР, який, всупереч примітивним уявленням, пов’язаний далеко не лише з війною (наприклад, активно діагностувався у вчителів молодших класів).

Сусідять йому, хоча й не тотожні – страх зараження та страх неправильно лікуватися у випадку зараження.

Карантинна ізоляція, примусове зменшення звичної кількості контактів породжують нудьгу і роздратування, що переростають у злість і гнів. Ви не можете планувати жодних поїздок чи бізнесових справ, навіть мріяти про них – мрія переростає у свою фрустраційну протилежність.

Така от ікебана переживань. В таких пропорціях і поєднаннях букет проблем ще не складався.

Тепер стосовно загальних рис масового психозу. Є механізм його формування, про який ми частково вже згадали, а є фактори розвитку.

До механізмів формування можна додати ще гіпотезу (і їй подібні), що саме захворювання через біохімічні процеси в організмі впливає на психіку. Але, по-перше, це в якійсь мірі торкається кожної поважної хвороби. По-друге, сама плітка про це більш згубна для психіки, ніж оті патологічні психосоматичні реакції.

Зразу треба зауважити, що з класичних механізмів формування можна вилучити контактність, яка через карантинні обмеження та звичайні людські побоювання значно зменшується. Але цей згубний вплив прямого психічного зараження “компенсується” соціальними мережами і пресою, про що далі поговоримо.

Факторів розвитку масового психозу – чотири. Це Інтернет, засоби масової інформації, ідеології, інформаційно-психологічні операції ворога по розхитуванню ситуації і поширення ним панічних настроїв.

Інформаційні операції проводяться в різних напрямках і середовищах. Як у випадках з радикальними ідеологіями, підігріваються і взаємно нацьковуються протилежні крайні думки. Активно транслюються думки “корисних ідіотів”, чим менш змістовні і більш емоційні, тим краще. Релігійна і сектантська агентура навіює жахи у своєму стилі.

Україна не є єдиною мішенню в цих операціях світового масштабу, просто робляться поправки на національний колорит. Задля справедливості варто додати, що у цій інформаційній війні насправді всі великі гравці воюють проти всіх своїх сусідів, намагаючись традиційно нажити додатковий політичний капітал на людських страхах. Росія для нас тут традиційно найбільший гравець через свої європейські “проксі”, але не єдиний.

Всі ідеології, які постали з релігій (в українському випадку варто говорити “квазі-”), будуються на переліку загроз, очевидних або прийдешніх, і рецептах швидкого, недорогого порятунку. На кінець бюджетного року, при (здебільшого) імітації реформ, в умовах повзучої політичної кризи і відсутності чіткого розуміння, у які партійні капці перевзуватися, доки не приїхав новий посол США, наші політичні пропагандисти вплітають “ковідну” тему в будь-що, бо вона по факту додає драматичності їхнім примітивним банальностям.

Люди, ідеологічно індоктриновані, разом зі звичною політичною половою заковтують і цей дратівливий домішок, який додає їм специфічного драйву, але вже ідеологічно забарвленого.

Ну і специфічні видання й телеканали, які можна вважати упирями, без лапок. Сформувався сталий фольклорний образ упиря: небіжчик, який вибирається з могили у пошуках крові. Можна було б на цьому завершити опис, тому що це все сонмище годується з капіталів, сформованих комуністичними мерцями, яких у 90-х не прохромили осиковим кілком, а тільки демонстративно і неглибоко прикопали. Там технологія немудряща, брехня і перекручування, які чомусь зараз поетично прийнято називати “маніпуляціями”. Наратив дуже простий: “Ааа, ми всі помремо, насправді ви вже вмерли, просто ще не знаєте. Влада нас вбиває, Захід нас вбиває, НАТО (ЦРУ, МОССАД, Китай) нас вбиває, одна Росія нас врятує”.

Сучасний-бо художній образ упирячої спільноти постав з логічного висновку, що довгожительство і відсутність проблем з харчуванням перетворює смердючі і брудні страхопудала в елегантне і заможне панство, зі значними ресурсами та впливами на економіку та політику країн свого замешкання.

Оскільки осикові кілки під час кожної нашої революційної спроби, як виявляється, продукує і продає те саме упиряче панство, то вони самі себе, звісно, не упокоять ніяк, щоразу підсовуючи наївним масам фальшиві цілі (див. “інформаційні операції”).

В ковідному психозі вони “розкривачі” таємних задумів зрадливої влади, і в цьому солідарні з “корисними ідіотами”, та зверхньо-зневажливі коментатори будь-чиїх оптимістичних повідомлень, з метою знецінення.

Преса, яка продає жахіття – така сама стара тема, як і упиряча. Паразитування на власноруч роздмуханих страхах – це дуже вигідний бізнес. Ще не виріс такий законодавчий часник, який би на них подіяв. Тому тримання соціальної дистанції від цих упирів – простий і ефективний метод не бути укушеним цими потворами.

І ще стосовно дистанції, в якості профілактичних порад, якими зазвичай просять закінчувати свої думки по цій темі. Усі раціональні поради не мають жодного впливу на людей, у яких раціональність зводиться до базових інстинктів. Освіта і соціальне становище, і навіть рівень моралі до цього не мають ніякого стосунку.

Я неполіткоректно ділю людей на громадян і населення. Винахід не мій, але такий утилітарний підхід сильно заощаджує сили і оптимізує комунікацію. Громадяни – це ті люди, які крім інших чеснот, обов’язково мають критичне мислення. Воно є наслідком виховання і самовиховання, досвіду життя в інших країнах.

І є населення, яке критичного мислення не має, бо воно йому не треба.

Це зовсім не означає, що одні кращі за інших з точки зору соціальної етики. Громадяни можуть бути собі доволі неприємними для когось особами, а простацький мешканець без заморочок – дуже милою людиною.

Це означає лише, що поведінка людей з критичним мисленням дозволяє їм виробити у тому числі антиістеричні, антипсихозні механізми особистої поведінки. У людей з критичним мисленням є елемент “горизонтальної” солідарності з собі подібними, і в принципі – це прототип громадянського суспільства. Яке попри всі спроби його придушити і корумпувати, однак дає про себе знати скрізь і у всьому.

Кумулятивний ефект від паніки з будь-якого приводу серед населення значно вищий, ніж серед громадян. Але я ще не бачив дорослої людини, яка б взяла і скористалася інструкціями з розвитку критичного мислення, якщо його у неї зроду не було.

Тому практична порада – зберігати максимальну психологічну дистанцію між цими двома верствами. Скільки тої зими. А там, дивись, скоро вже й маски пора буде святити.

Олег Покальчук, соціальний психолог, спеціально для "Укрінформу"

Фото: Pexels