26 листопада. Пам’ятні дати

Опанас Заливаха (1925-2007), лауреат премії ім. Василя Стуса (1989; перший лауреат), премії ім. Т. Шевченка (1995; за твори останніх років).

«Наш Панасик, Панасичок», - так називали його друзі-шістдесятники – Іван Світличний, Іван Дзюба, В’ячеслав Чорновіл, Алла Горська, Михайлина Коцюбинська та інші. А ще відзначали його надзвичайну доброту й шляхетність. Товариші згадували, що коли він приїздив до Києва – містом перебігало свято.

Родом Опанас Заливаха з Харківщини. Під час Великого Голоду сім’ї вдалося вирватися з села й переїхати на Далекий Схід. Якби залишилися – вимерли б. Навчався в Інституті живопису, скульптури та архітектури імені Іллі Рєпіна в Ленінграді (нині Санкт-Петербург), але в 1947 році був виключений за «поведінку, не гідну радянського студента». Згодом поновився і закінчив його 1960 року. Після того працював у Тюмені та Івано-Франківську (художником художнього фонду).

У 1965 році був засуджений до п’яти років заслання, покарання відбував у мордовських таборах. Згодом сумно жартував з цього приводу: «Закінчив мордовську академію». Під час перебування в таборах багато листувався з друзями (принаймні з тими, хто цього не боявся). Його листи – справжні гімни й оди до того, кому адресовані. Про себе писав досить скупо. Надзвичайно цікавим є його листування з Аллою Горською. Про заслання згадував завжди з теплотою: вірніше, про людей, з якими його там звела доля. «Приїхав у мордовський табір, дивлюся, а там повний інтернаціонал. І вірмени вищого лету, і москвичі-філософи. Тоді якраз сиділи Даніель і Синявський. Але в основному зона була українська. Щоправда, на початок 70-х режим на зоні почав згущуватись…»

Скільки робіт створив Заливаха, нікому достеменно невідомо. Лише 2003 року він видав свій перший альбом. Понад 200 робіт художника було знищено. Зокрема й вітраж «Тарас Шевченко», створений Заливахою у співавторстві з Аллою Горською, Людмилою Семикіною, Галиною Севрук і Галиною Зубченко для Київського університету. Вітраж одразу ж після встановлення було завішено синім плюшем, а потім по-варварськи розтрощено. Почались (вірніше продовжились) гоніння на авторів,  у квітні 1964 митців виключили зі Спілки художників.

Про Опанаса Заливаху можна прочитати в книзі Богдана Гориня «Опанас Заливаха: вибір шляху».

Події дня:

145 років тому (1875) перших пацієнтів прийняла Олександрівська лікарня – одна з найстаріших лікарень України, нині  Олександрівська клінічна лікарня м. Києва – заклад охорони здоров’я, пам’ятка архітектури, історії та культури Києва. На її будівництво було витрачено головним чином міські кошти, але до них додалися й пожертви − переважно від київського купецтва, яке співчувало добрій справі, і особисто від дружини міського голови княгині Олени Демидової-Сан-Донато. Початкова забудова лікарні була здійснена за проектом молодого міського архітектора Володимира Ніколаєва й була спочатку дерев’яною. Зведення капітальних цегляних корпусів розпочалось у 1883 році, вони збереглися до нашого часу. За радянських часів лікарню перейменували на честь Жовтневої Революції. Вона і надалі залишалася не тільки великим лікувальним центром, а й місцем, де провідні фахівці ділилися досвідом із медиками-початківцями. Тут працювали знамениті лікарі − терапевти Микола Стражеско і Макс Губергріц, невропатолог Борис Маньковський, акушер-гінеколог Олександр Лур’є, венеролог Іван Потоцький, педіатр Федір Румянцев і ряд інших. У 2007 році Київська міська рада повернула лікарні її історичну назву — «Олександрівська клінічна лікарня». Нині це провідний лікувальний заклад Києва, який щороку надає стаціонарну допомогу 40 тисячам пацієнтам, а 100 тис. особам - консультативні послуги у поліклініці. Під час пандемії коронавірусу Олександрівська лікарня стала однією з госпітальних баз для хворих на COVID-19.

Ювілеї дня:

Цього дня виповнилося б 86 років Юрію Литвину (1934-1984), українському правозахиснику, члену Української Гельсінської групи, письменнику і журналісту. За свої прожиті 47 років Юрій Литвин п'ять разів поставав перед судом і в цілому був засуджений на 41 рік, відсидів 22. У 1953-1955 рр. відбував покарання на будівництві Куйбишевської ГЕС. Невдовзі після звільнення, у 1956, Литвина заарештовують вдруге. Цього разу його звинуватили у створенні в ув'язненні підпільної націоналістичної організації «Група Визволення України» і засудили до 10 років позбавлення волі. Покарання відбував у таборах Іркутської області і мордовських таборах для політв'язнів. В ув'язненні писав вірші, а в 1965 закінчив збірку «Трагическая галерея» - розповідь про злочини тоталітарної системи проти українського народу. Після звільнення жив у Красноярську. 14 листопада 1974 року  Юрія Литвина знову заарештували, звинувативши у «наклепницьких вигадках, що ганьблять радянську державу і суспільний лад». Звільнившись Литвин стає членом Української Гельсінської групи. У квітні 1979 року написав працю «Правозахисний рух в Україні, його засади і перспективи», де, зокрема, зазначив: «...Інакодумство в Україні має свої глибокі революційно-демократичні та ліберальні традиції... Свободолюбство, демократизм є характерними ознаками як українця, так і всієї української нації». Через кілька місяців, у серпні,  важко хворого Литвина заарештовують знову. Формально його звинуватили у вчиненні опору працівникам міліції, але за 1,5 місяці до закінчення терміну, у червні 1982 року, Литвина засудили за участь в Українській Гельсінській групі, того разу радянська влада визначила його як «особливо небезпечного рецидивіста», присудивши покарання 10 років ув'язнення та 5 років заслання. Окрім того, Литвину інкримінували написання низки статей, а також «зведення наклепів на органи радянської влади в усній формі». До справи були долучені написані раніше документи: «Борцям за свободу і незалежність Чехословаччини», «Слово про грішників, що каються», «Некролог», «Звернення до Дж.Картера», «Радянська держава і радянський робітничий клас» та інші публіцистичні твори. Відбував покарання у таборах суворого режиму Пермської області, де на той час перебувала більшість учасників українського правозахисного руху: Олекса Тихий, Левко Лук’яненко, Іван Кандиба, Богдан Ребрик, Василь Стус, Михайло Горинь, Микола Горбаль та інші. 24 серпня 1984 року Юрія Литвина знайшли в камері із розрізаним животом, а 5 вересня він помер у лікарні в місті Чусовий Пермської області. Через п'ять років, у 1989 році, прах Юрія Литвина, Василя Стуса і Олекси Тихого перевезли до Києва і з почестями поховали на Байковому кладовищі.

Сьогодні святкує день народження Тіна Тернер (1939), американська співачка, авторка пісень, танцівниця та актриса. За блискучий артистизм, темперамент і сценічну експресивність її називали королевою рок-н-ролу. Брала участь у запису саундтрека до фільмів «Безумний Макс-3» (також виконавиця ролі), «Золоте око», «Міс Конгеніальність-2». Багаторазова лауреатка премії «Греммі». Пісенна кар’єра Тіни Тернер розпочалася у 18 років. Дівчина (на той час школярка і молода мама) стала вокалісткою в рок-гурті Kings of Rhythm. Її тодішній чоловік – темношкірий музикант Айк Тернер вигадав їй нове ім’я Тіна. Подружжя працювало разом. 60-70-ті роки минулого століття – пік їхньої спільної кар’єри. Наприкінці 60-х років гурт виступав навіть «на розігріві» у Rolling Stones. А після виконання пісні «A Fool in Love» (1960) 21-річна Тіна Тернер стала справжньою зіркою. Втім, зі славою прийшли й випробування, які Айк Тернер не витримав. Музикант почав уживати наркотики та бити дружину. Для Тіни настали важкі часи, які тривали майже 16 років. На людях співачка намагалася грати роль суперстар, а за лаштунками перетворювалася на рабиню чоловіка-тирана. З кожним разом поводження Айка ставало все брутальнішим, а побої більш жорстокими. Їй все важче було гримувати синці, приховуючи сліди катувань, а в очах, що раніше сяяли від щастя й випромінювали радість і життєлюбство, тепер нічого не було крім болю і відчаю. Зрештою, крапкою в цій драмі стала невдала спроба самогубства. Після цього Тіна остаточно кидає чоловіка, й тікає з дому з 36 центами в кишені. Майже з нуля починає самостійну сольну кар’єру. Поступово, рік за роком, починається її тріумфальне сходження на вершини світового шоубізу. Вона не лише змогла повернути раніше втрачені позиції, але й завоювати нові.  Зірка Тіни Тернер засяяла з новою силою, її пісні ставали світовими хітами, на її концерти приходили сотні тисяч глядачів, а хриплуватий голос був упізнаваний на всіх континентах. Все, що вона пережила, про всі свої радощі й скорботи вона розповіла в автобіографічній книзі «Я, Тіна», а також в численних інтерв’ю. Вона завжди була щирою й відвертою – чи то даючи інтерв’ю Опрі Вінфрі, чи виступаючи перед багатотисячною аудиторією. За це її любили й продовжують любити й досі. З 1996 року артистка мешкає в Швейцарії, є громадянкою цієї країни. Одружена з німецьким музичним продюсером Ервіном Бахом, молодшим від неї на 17 років. В їхній родині панують мир і любов. У 2005 році вона припинила виступи, але у 2008 повернулася на велику сцену, виступивши на п’ятдесятій церемонії Grammy. 69-річна Тіна Тернер співала разом із 27-річною Бейонсе. Це було вражаюче дійство. Якось в інтерв’ю журналу Rolling Stone Тіна Тернер сказала: «Чого б мені хотілося? Хотілося б, аби ми, чорні, мали змогу стати такими ж незвичайними, якими були доти, допоки не потрапили в рабство. Це бажання повертається – віднайти гідність і не почуватися людьми другого ґатунку».

Роковини смерті:

52 роки з дня смерті Ептона Білла Сінклера (1878–1968), американського письменника. Писав переважно соціальні романи («Нетрі», «Столиця», «Король Вугілля», «Нафта»). Книжки Ептона Сінклера вплинули на творчість Драйзера, Сінклера Льюїса і на Стейнбека, хоча й усі ці письменники, як романісти, перевершили свого натхненника. Чарлі Чаплін, котрий приятелював із Сінклером, казав, що не пам’ятає його без усмішки. Цей літописець американських злиднів, бруду і горя був надзвичайно компанійською і веселою людиною. Наприкінці 30-х років 60-річний Сінклер почав писати серію романів про Ленні Бедда. Один із романів цієї серії - «Зуби дракона», був удостоєний Пулітцерівської премії. Вся серія мала назву  «Кінець світу», втім, попри таку дещо песимістичну назву, стала настільки популярною у США, що зробила, врешті-решт, Сінклера багатою людиною. Сьогодні інтерес до творчого спадку письменника помітно пожвавився: останній приклад тому – досить вдала екранізація сінклерівського роману «Нафта», здійснена Полом Томасом Андерсоном у 2007 році. Тема влади, політики, диктату корпорацій, «брудних» грошей з одного боку і долі пересічного («маленького») американця з іншого – у кризові часи знову стає актуальною. І не лише для Америки.