28 вересня. Пам’ятні дати

28 вересня. Пам’ятні дати

Укрінформ
Щороку, 28 вересня, в чергові роковини смерті французького хіміка і мікробіолога, винахідника вакцини проти сказу Луї Пастера, відзначається Всесвітній день боротьби зі сказом.

День встановлений з ініціативи Всесвітнього альянсу по боротьбі зі сказом і Центрів боротьби з хворобами і профілактикою хвороб (м. Атланта, США) за підтримки Всесвітньої організації охорони здоров’я.

Мета Дня – привернути увагу до проблем розповсюдження цієї хвороби, а також до її наслідків.

Сказ – гостре інфекційне захворювання людини та інших ссавців, яке характеризується ураженням центральної нервової системи. Збудником сказу є нейротропний вірус. Зараження людини відбувається при укусі або потраплянні слини хворої на сказ тварини на ушкоджену шкіру або слизову оболонку. Вірус сказу поширюється по нервових стовбурах, уражаючи нервові центри і кору великих півкуль головного мозку. Спочатку у людини з’являється страх, нервове збудження, яке зростає при ковтанні води (водобоязнь), вдиханні повітря; згодом можуть спостерігатися дезорієнтація з повною втратою свідомості, агресивність, пітливість, рясне виділення слини, підвищення температури тіла, серцебиття та галюцинації. Якщо вчасно не звернутися до лікаря – хворий може померти.

За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ), ця хвороба входить у першу п’ятірку хвороб, спільних для людини і тварин, що завдають найбільших соціально-економічних збитків. На сьогоднішній день сказ реєструється у 150 країнах світу. Щороку понад 15 мільйонів людей у всьому світі проходять вакцинацію після укусу тварин. За оцінками спеціалістів, це дозволяє запобігти сотням тисяч смертей від сказу.

Сьогодні світове співтовариство вперше відзначає Міжнародний день загального доступу до інформації.

Міжнародний день загального доступу до інформації був заснований на 74-й сесії Генеральної асамблеї ООН 15 жовтня 2019 року. Ініціаторами проголошення цього Дня виступили 5 держав-членів ООН: Україна, Аргентина, Ліберія, Сьєра-Леоне, Коста-Ріка, Канада.

Слід зазначити, що принцип доступу до інформації закріплений в статті 19 Загальної Декларації прав людини, згідно якої кожна людина має право на пошук, отримання та поширення інформації.

Цього року, в рамках 75-ї сесії ГА ООН Міжнародний день загального доступу до інформації проходить під гаслом: «Доступ до інформації. Рятуючи життя, зміцнюючи довіру, вселяючи надію».

Як зазначають в ООН, ця тема має привернути увагу суспільства на право кожного на інформацію під час кризи. Крім того, підкреслюються переваги наявності конституційних, законодавчих та політичних гарантій для доступу громадськості до інформації для порятунку життів, зміцненню довіри і наданню допомоги в розробці стійкої політики протягом кризи COVID-19 і після її закінчення.

Події дня:

28 вересня 1939 року, після придушення опору Війська Польського на всій території цієї країни, у Москві був підписаний радянсько-німецький договір про дружбу і кордони. «Уряд СРСР і Німеччини, – наголошувалося у преамбулі документу, – після розпаду колишньої Польської держави розглядають виключно як своє завдання відновити мир і порядок на цій території і забезпечити народам, які живуть там, мирне існування, що відповідає їх національним особливостям». Встановлювалися кордони між «взаємними інтересами на території Польської держави». Західний кордон України визначався по річках Західний Буг і Нарев. На додаток до радянсько-німецького договору про дружбу і кордони було підписано таємні протоколи: про готовність сприяти переселенню німців до Німеччини з радянської території, і українців та білорусів з німецької території до СРСР; про віднесення Литви до сфери радянських інтересів, а Люблінського воєводства і частини Варшавського воєводства – до сфери німецьких інтересів; про неприпустимість ведення «на своїх територіях жодної польської агітації»; про відмову уряду Німеччини від частини території Литви, вказаної у Таємному додатковому протоколі від 28 вересня 1939 року.

Ювілеї дня:

99 років від дня народження Михайла Зайця (псевдо: «Зенко», «Влодко», «Тарас», «Нестор»; 1921–1952), діяча УПА, охоронця командира УПА Романа Шухевича й автора спогадів про нього. За активну політичну діяльність разом із старшим братом Володимиром (також членом ОУН, а пізніше вояком УПА) був ув’язнений польською владою в Березі Картузькій (1937–1939). 1942 року вивезений у Німеччину. Михайло Заєць – один із двох постійних охоронців Романа Шухевича. Після його загибелі Заєць перебував біля Романа Кравчука на Золочівщині. Після 1950 року його доля довгий час була невідома. Лише після 2005 року в матеріалах Галузевого державного архіву СБУ було знайдено, що вояк у 1951–1952 роках перебував в одній із кур’єрських груп Головного командира УПА Василя Кука. За даними, зібраними управлінням Міністерства державної безпеки в Тернопільській області, кур’єрська група, де діяв «Зенко», здебільшого переховувалась на стику Зборівського та Бережанського районів Тернопільщини. 2 грудня 1952 року було розпочато чекістсько-військову операцію проти цієї групи, а наступного дня, 3 грудня Михайло Заєць і його товариш Василь Кузів («Орач») загинули в бою з пошуковою групою МДБ.

96 років від дня народження Марчелло Мастроянні (1924-1996), італійського актора кіно і театру. Знявся у фільмах «Білі ночі», «Солодке життя», «Ніч», «Вісім з половиною», «Соняшники», «Місто жінок», «Джинджер і Фред». Найчастіше Мастроянні знімався у Федеріко Фелліні (був його улюбленцем) та Вітторіо де Сіки. Його зосереджена, стримана і дещо ексцентрична акторська манера гри слугувала ідеальним тлом для художніх пошуків цих режисерів. Марчелло Мастроянні народився в невеличкому гірському селі в Апеннінах. Батько був теслею, а мати домогосподаркою. Дитинство і юність Марчелло минули в Турині та Римі. Зігравши в «Білих ночах» (1957) у Вісконті та в кримінальній комедії «Зловмисники невідомі» (1958), Мастрояні був помічений Фелліні, який запросив актора на головну роль у своєму грандіозному проекті «Солодке життя» (1960). Саме завдяки цьому фільму Мастроянні зажив слави і став надзвичайно затребуваним актором у Європі. Також за ним закріпилося амплуа плейбоя, інтелектуала та космополіта. Вже наступного, 1961 року, кінокритики з захватом відгукувалися про працю Мастроянні у фільмі Мікеланжело Антоніоні «Ніч». Наступні кінокартини за його участю – «Розлучення по-італійськи» зі Стефанією Сандреллі (режисер П’єтро Джермі) та «Приватне життя» з Брижит Бардо (режисер Луї Маль) – були орієнтовані на більш широкий глядацький загал. Вигравши дві поспіль нагороди Британської академії кіно, Мастрояні виконав головну роль у новому шедеврі Фелліні – «Вісім з половиною» (1963), після чого продюсер Карло Понті залучив Мастроянні до спільних проектів зі своєю дружиною Софі Лорен. Це був дуже плідний творчий союз, один із найзнаменитіших дуетів світового кінематографа. Вони знялися в «Шлюбі по-італійськи», «Вчора, сьогодні, завтра», «Соняшниках» (до речі, частина фільму знімалася на Полтавщині). У другій половині 1970-х – 1980-х років Мастроянні надзвичайно багато знімався і, хоча ці фільми суттєво поступалися попереднім кіношедеврам, глядачі, так само як і критики, обожнювали Мастроянні. Одна з його останніх робіт – фільм Роберта Олтмена «Прет-а-порте» (1994), де він знову грає закоханого у Софі Лорен. Насправді ж з Лорен його поєднували виключно творчі й дружні стосунки. З 1946 року і до кінця життя Мастроянні був у шлюбі з Флорою Карабеллою. Але мав безліч романів, найгучнішими з яких були з Катрін Деньов та Фен Дануей. Результатом першого стало народження у 1972 році дочки К’яри (нині відома актриса), а щодо другого, то з Фей Дануей актор зустрічався майже три роки, але залишити дружину і дітей заради нового кохання все ж не наважився. Мастроянні помер 19 грудня 1996 року від раку підшлункової залози. Перед похоронами фонтан Треві в Римі, що стійко асоціювався з його роллю у «Солодкому житті», був символічно відключений і задрапований у чорне на знак поваги до померлого актора.

91 рік від дня народження Дмитра Павличка (1929), українського поета, літературознавця, громадського діяча, дипломата, Героя України (2004). У 1953 році закінчив Львівський університет, працював головним редактором журналу «Всесвіт» (1971-1978), автор чисельних збірок віршів, слів до відомих пісень – «Два кольори», «Лелеченьки» та ін. За мотивами його творів Олександр Костін написав оперу «Золоторогий олень» (1982); Євген Станкович, «Реквієм» («Бабин Яр», для солістів, хору та симфонічного оркестру, 1991); автор сценаріїв до фільмів «Сон» (1965), «Захар Беркут» (1970), перекладав драматичні твори Вільяма Шекспіра; Лауреат державної премії України ім. Т.Г.Шевченка (1977); депутат Верховної Ради України ряду скликань.

86 років від дня народження Бріжіт Бардо (1934), французької кіноактриси, кінозірки 50-60-х років ХХ століття. Знялась у фільмах: «І Бог створив жінку…», «Бабетта йде на війну», «Віват, Марія!», «Приватне життя»,  «Парижанка», «Істина», «Презирство». В середині 70-х років припинила кінокар’єру. Нині колишній секс-символ є активісткою руху за права диких і домашніх тварин, а також виступає з жорсткою критикою міжрасових шлюбів, гомосексуалізму, ісламу й іммігрантів, за що неодноразово була засуджена (з формулюванням «за розпалювання міжнаціональної/релігійної ворожнечі»). Актриса є переконаною вегетаріанкою.

Роковини смерті:

День пам’яті Остапа Вишні (справжн. – Губенко Павло Михайлович; 1889–1956), українського письменника-сатирика і гумориста. Автор збірок «Діли небесні», «Вишневі усмішки», «Кому веселе, а кому й сумне». Започаткував новий художній жанр – нарис-усмішку. В середині двадцятих років минулого століття в Україні не було популярнішого письменника за Остапа Вишню. За кількістю видань він посідав перше місце серед своїх колег по письменницькому цеху і був найзаможніший. Його друг, письменник Майк Йогансен (пізніше репресований і розстріляний) писав: «Всі українці поділяються надвоє, але не рівно: 99 відсотків складають ті, хто тільки побачивши «вишневу усмішку» і ще навіть не обізнавшись з її змістом, вже хапається за живіт, тоді падає долі і качається по землі в нападі гомеричного реготу, аж через силу благаючи: «Ох, дайте ж мені скоріше прочитати, щоб я бодай знав, з чого сміюся!» А про один відсоток годі й мовити – це заздрісники…» Втім, саме завдяки заздрісникам всенародний улюбленець, «Гоголь Жовтневої революції», як його називали сучасники, заробив 10 років сибірських таборів і став однією з перших жертв сталінського терору. Тричі він стояв на межі між життям і смертю, але залишився живим. Уперше це трапилося у лютому 1934-го, через два місяці після арешту. Гумориста засудили до вищої міри, однак згодом розстріл замінили десятьма роками виправно-трудових робіт. Удруге Вишня ледь не наклав життям у Печорському таборі восени 1938-го. У супроводі конвою його доправляли на баржу, де знаходилися такі ж самі смертники, але дорогою він захворів на крупозне запалення легенів і його, стовідсоткового «доходягу», залишили на якійсь гулагівській цегельні. Так він вижив. А втретє Павло Михайлович відчув подих смерті у 1943 році. Втім, і цього разу минулося – 54-річного хворого письменника випустили на волю. Це теж було наче диво: як стало згодом відомо, у зв’язку з початком визволення України від гітлерівців Хрущов разом з декількома відомими українськими митцями – Рильським, Довженком, Бажаном, Яновським та ще з кимось, почали клопотатись про звільнення з таборів деяких представників української культури. Були складені списки. Але з усіх, хто був там зазначений, вижив тільки Остап Вишня. Його й відпустили. Після повернення Вишня напише ще багато гострих, позначених фірмовим «вишневським» гумором творів, але вже ніщо не зможе стерти з його душі, з його обличчя, погляду зачаєної гіркоти і болю від побаченого й пережитого. Українці раділи поверненню письменника. Раділи, що він живий, що знову пише. А ще, в мільйонів людей, у кого в ненаситному череві сталінських тюрем і таборів безслідно зникли рідні та близькі, зажевріла надія, що й вони, безвинно покарані, колись таки повернуться додому. Документ про реабілітацію письменник отримав наприкінці жовтня 1955 року, рівно за одинадцять місяців до своєї смерті. 

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-