Кіношедеври, вони як діти, - народжуються в муках. І легендарний фільм-поезія "Тіні забутих предків" - яскраве тому підтвердження. В принципі, стрічка Сергія Параджанова народжувалася і ... народжувалася в новій іпостасі.

Вперше, коли у грудні 1962 р. до сторіччя знаменитого українського письменника Михайла Коцюбинського керівництво Київської кіностудії імені О. П. Довженка запланувало зробити... прохідну постановку до ювілею прозаїка. Вибрали постановника, з якого нічого не візьмеш, бо за кілька років на студії за ним зміцнилася репутація "третьосортного" режисера. Так стала формуватися талановита знімальна група.

Вдруге, коли на початку 1963 р. російською мовою Сергій Параджанов проковтнув класичний твір і спалахнув творчим факелом: "Ледве я вчитався в повість Коцюбинського, як захотів ставити її. Я закохався в це кришталево чисте відчуття краси, гармонії, нескінченності. Відчуття межі, де природа переходить в мистецтво, а мистецтво – в природу". Так ліг на папір до тремтіння поетичний сценарій.

Втретє "Тіні забутих предків" народилися, коли у директорському залі пройшов закритий перегляд, після якого у поета Івана Драча мимоволі вирвалося: "Геніальне кіно". І усі відразу ж цю оцінку підхопили, заходилися повторювати, бо зрозуміли: з'явилася Біблія українського "поетичного" кіно.

І, як мінімум, вчетверте, 4 вересня 1965 р., коли під час прем'єри у київському кінотеатрі "Україна" українські "шістдесятники" Іван Дзюба, Василь Стус, В'ячеслав Чорновіл влаштували акцію протесту, виступили з різкою критикою арештів агентами КДБ УРСР, учинених у середовищі української інтелігенції. Відтоді "Тіні забутих предків" раптом заграли новими фарбами, перетворившись на знакову стрічку для всього дисидентського руху України.

Багатьох співтворців кіношедевру вже немає з нами, але з блискучою Марічкою, щиросердною актрисою Ларисою Кадочниковою ми згадуємо далекі часи і чудові обставини, в яких з'являлися "Тіні забутих предків".

ПРО ПЕРЕЇЗД ДО УКРАЇНИ У МЕНЕ НЕ БУЛО ДУМОК, ПОПРИ ТЕ, ЩО ВИЙШЛА ЗАМІЖ ЗА ЮРУ ІЛЛЄНКА

- Прочитав безліч ваших інтерв'ю, Ларисо Валентинівно, але досі не зрозумію, де саме у Москві ви з вашим чоловіком Юрієм Іллєнком зустріли Сергія Параджанова - на Тверській чи на вулиці Горького?

- Так це ж одна і та сама вулиця: спочатку її називали Тверською, потім перейменували на Горького, а потім – повернули стару назву.

- Як цікаво... Можете в деталях розповісти, як це сталося?

- Мені здається, справа наближалася до літа. Тому що, коли я незабаром поїхала до Києва на кінопроби, - було дуже тепло. Отже, того дня 1964-го роду в Москві було спекотно. Мій перший чоловік Юрій Іллєнко і Сергій Параджанов домовилися зустрітися, щоб обговорити деталі, як їм краще подати заявку в Держкіно СРСР. Не секрет, що тоді все затверджувалося Москвою.

- Існував якийсь первинний задум?

- Дуже розмитий, в загальних рисах. Режисерові і оператору хотілося створити кіногрупу з незвичайних людей, краще навіть - з геніїв.

- Чому це було необхідно?

- У січні Сергію Параджанову виповнилося сорок років, а на той час на Київській кіностудії імені О.П. Довженка, куди у 1952-му році молодого режисера розподілили після закінчення ВДІКу, він зняв три художні стрічки: "Перший хлопець" (1958), "Українська рапсодія" (1961) і "Квітка на камені" (1962). Зроблені в естетиці соціалістичного реалізму, ці стрічки імені не зробили.

- Спасибі за відвертість, Ларисо Валентинівно: читав про це в книжці "Параджанов" колишнього асистента Маестро, по суті другого режисера Левона Григоряна, виданої у серії "ЖЗЛ". В один голос кінознавці тоді дорікали Сергію Йосиповичу в ... ідеологічній сервільності щодо партійного і студійного керівництва, в поверховості і трафаретності творчої складової.

- Так, це були такі собі середні фільми. Навіть тепер я їх взагалі не можу дивитися, хоча це все одно Параджанов! Змінюватися він почав у 1962-му році, коли подивився фільм "Іваново дитинство" Андрія Тарковського, який справив сильне враження на Параджанова. Незабаром режисери познайомилися, що дало початок близькій дружбі.

- Через перші три невдалих довгих метри, кажуть, на Київській кіностудії імені О.П. Довженка про Сергія Параджанова навіть думка утвердилася – "третьосортний режисер". Це правда?

- Не знаю, тоді я не служила на Київській кіностудії – стверджувати не беруся, але точно знаю – коли ми зустрілися, Параджанов казав: – “Мені сорок років. Якщо найближчим часом я нічого видатного не зроблю, можна вважати, що моя режисерська кар'єра завершена".

- Вважаєте, було це якесь позерство чи стан вибору?

- Тоді Параджанов часто повторював: - "Мені сорок років..." Коли я його побачила на вулиці Тверській, він видався мені Чарлі Чапліном. Носив він бороду, був східної зовнішності, що тільки додавало віку.

- Як ви думаєте, чому саме ви з Юрієм Іллєнком потрапили до "кіногрупи з незвичайних людей"?

- У той час я служила в трупі театру "Соврємєннік", де грала головні ролі. Про переїзд до України думок не було, попри те, що я вийшла заміж за Юру Іллєнка, який навчався у ВДІКу на операторському факультеті. Ми розписалися, жили в Москві, хоча чоловік їздив на зйомки - то на Ялтинську студію, де зняв дві стрічки: "Прощайте, голуби" (1960) і "Десь є син" (1962), то на Київську. Це і зрозуміло, Юра вважався одним з талановитих студентів, хоча у ВДІКу всі були такими, унікальний курс у них зібрався. Наскільки я знаю, Іллєнко і Параджанов познайомилися в Києві, там же виник задум зробити спільний фільм – екранізацію повісті "Тіні забутих предків" Михайла Коцюбинського.

ПАРАДЖАНОВ ПОДИВИВСЯ НА МЕНЕ ДОВГИМ ПОГЛЯДОМ І, ПОСМІХАЮЧИСЬ, ВИГУКНУВ: "МАРІЧКА!"

- Значить, теплим весняним днем ви з Параджановим зустрілися…

- На Тверській, ближче до Маяковки. Разом вони збиралися йти подавати заявку на фільм. Правда, Юра на кілька днів раніше приїхав, до мене. Як молода сім'я, ми жили у моєї мами, відомої кіноактриси Ніни Алісової - на Дорогомиловці, на великій Дорогомилівській вулиці, 9. Сергій Йосипович приїхав на день пізніше і напередодні вони домовилися зустрітися.

- Параджанов дивне враження справляв?

- Намалюйте картинку... На чорній валізі у чорному костюмі і чорному капелюсі, з чорною бородою і чорними вусами сидів... "вилитий Чарлі Чаплін, тільки невеликого зросту". Уявляєте, спека, а він весь у чорному? Така от східна традиція. Ми підійшли. Юра представив мене: "Моя дружина Лариса Кадочникова, актриса театру "Соврємєннік", одна з провідних актрис (ха-ха, там всі були провідні!)- донька Ніни Алісової. Я тобі розповідав..." і Параджанов подивився на мене довгим поглядом і, посміхаючись, вигукнув: "Марічка!”

- Так, Сергій Йосипович - геній не лише режисури, а й кастингу. У 1948-му році, він, студент режисерського факультету ВДІКу (майстерня І. О. Савченко), рекомендував на роль Кобзаря у фільмі "Тарас Шевченко" молодого актора Сергія Бондарчука!

- Мені не забути його погляду. Ніби він вже зняв фільм "Тіні забутих предків", а інших тільки переконував взяти участь у цьому кіношедеврі.

- Того ж вечора Сергій Параджанов вручив вам сценарій?

- Ні, мені його дав удома Юра. Я буквально проковтнула машинопис, який мене вразив. Це було щось інше, ніяк не пов'язане з театром. Московський театр видавався повною протилежністю, та й головний режисер "Соврємєнніка" Олег Єфремов видавався повною протилежністю Сергія Параджанова.

- До того ж у "Соврємєнніку" точно української класики не було!

- Так, не було, але ж Тараса Шевченка знали. До речі, за кілька років до пропозиції Параджанова я їздила на Київську кіностудію О.П. Довженка – пробуватися на роль Мавки  у фільмі "Лісова пісня".

- Як?! Коли?! Розкажіть, Ларисо Валентинівно!

- Здається, я ще була старшокурсницею ВДІКу. По-моєму, у 1960-му році український режисер Віктор Івченко запускався з драмою-фентезі "Лісова пісня" за поемою Лесі Українки.

- Як це сталося?

- Так, ми з 25-річним Мішею Казаковим свого часу в Києві пробувалися на ролі у "Лісовій пісні": я – Мавки, він - Перелісника. Обидва ми не пройшли. Коли я спустилася до гримерної, я вперше побачила Раю Недашковську, яка за мною чекала на проби. 17-річна дівчина сиділа в костюмі і гримі – відразу я зрозуміла, що ця актриса також пробується на роль. У тій стрічці роль дядька Лева зіграв Петро Вескляров (улюблений дітворою Дід Панас), а польової русалки – Ада Роговцева.

- А ви бачили кіноверсію "Лісової пісні" Віктора Івченка?

- У складі трупи "Соврємєнніка" ми були на гастролях у Новосибірську і з Мішею Казаковим в кінотеатрі переглянули "Лісову пісню".

- У Новосибірську?!

- Ну да. Тоді по Радянському Союзу українську класику екранізували. До речі, у Києві знімали фільми українською мовою, а потім обов'язково робили переклад, щоб країна могла подивитися... Нам було цікаво побачити фільм.

- Інакше кажучи, не перший рік українська класика заходила в кар'єру молодої московської актриси Лариси Кадочникової?

- Так, як не дивно. Але Рая, невинна дівчинка, вона, здається, вчилася у десятому класі і була краси неземною! О, ці очі!!! І потім - Рая Недашковська досконало знала українську; вона була її рідною. А я теж українською лише пробувалася: треба було дві фрази, я чесно вивчила.

- Скажіть, Ларисо Валентинівно, чому ви, успішна актриса, зайнята у виставах "Соврємєнніка" – "Голий король", "П'ята колона", "Призначення", "Два кольори" – раптом погодилися взяти участь у зйомках в Україні, українською мовою, в екранізації української класики? Перші три довгих метри Сергія Параджанова провалилися.

- Знаєте, я якось про це не замислювалася. Параджанову, типу, останній шанс дали, щоб він зміг як режисер проявити себе.

- Хто дав?

- Та Василь Васильович Цвіркунов, мабуть, так вирішив. Директор Київської кіностудії імені О. П. Довженка. Це при ньому на студії з'явилися: Юрій Іллєнко, Сергій Параджанов, Леонід Осика, Леонід Биков, Микола Мащенко, Михайло Бєліков, Роман Балаян, Микола Вінграновський, Василь Ілляшенко, Іван Драч, Дмитро Павличко, Василь Земляк та інші.

- Все одно не розумію... Коли ви переконалися, що майбутній фільм "Тіні забутих предків" – це не авантюра? Що вплинуло на ваш вибір?

- Ви, Олександре, праві: коли я прийшла із заявою відпустити мене на пів року, до Києва на кінозйомки, Олег Єфремов поцікавився: "А хто режисер?" Я кажу: "Параджанов". Олег Миколайович: "Поняття не маю, хто це". Для солідності я додала, мовляв, оператором буде мій чоловік, Юрій Іллєнко. Тоді О. М. Єфремов заявив: "Ларисо, я все розумію... Але він же приїжджає. І цей ось театр - це ж твій дім! Як можна звідси їхати?! На студію Довженка ти збираєшся?! Так поруч "Мосфільм", студія Горького, Ленінградська студія. Тобі цього мало? Ти залишаєш "Соврємєннік", свій храм, де ти граєш головні ролі, і вирушаєш бозна-куди?" Я аргументувала:" Там буде мій чоловік!" - "Ну, слухай, треба вибирати. Чоловік ... Ти що, так його кохаєш?”

ТОДІ ТЕАТР "СОВРЄМЄННІК" БУВ ДЛЯ МЕНЕ ДОРОЖЧЕ ЗА ЮРУ

- Схоже, вас і справді повело кохання. Так, Ларисо Валентинівно?

- Ні ... не знаю. Важко сказати, Олександре, що стало головним мотивом. Мабуть, так було визначено, зірки зійшлися, чи що? Так, Юра мене вмовляв, що треба. Одне слово, я поїхала тільки на проби, а мене затвердили на роль. Так, я кохала, справді кохала ... Але, зізнатися, тоді театр "Соврємєннік" був для мене дорожче за Юру. Ну, знаєте, гарний хлопець - і все. Хоча Юра мене шалено кохав! До божевілля! Хотів, щоб я завжди була поруч!

- Як проходили проби? Ви ж української не знали…

- Було кілька реплік - я їх вивчила назубок. Та й пробувалися ми російською, Параджанову цього було достатньо.

- У той приїзд - яке враження справив на вас Київ, рідне місто вашої мами?

- Чесно кажучи, місто мене просто вразило своєю красою! Нічого спільного з сьогоднішнім…

- Що саме вразило у Києві?

- По-перше, парк. Суцільний парк. Зелень ... По-друге, дуже мало машин. По-третє, красиві люди, якісь вільні. По-четверте, чистий Дніпро, де ми вдосталь купалися, адже вже тоді Москва-ріка була грязнючою. Вірите, свого часу ми з Юрою Іллєнком пили воду з Дніпра! Плавали Славутичем на човні – у нас яхта була польська, і причалювали на різні острівці. Рибалили, варили юшку, пили чай – це вже було пізніше, коли я вже переїхала до Києва.

- А люди якісь запам'яталися?

- Звичайно ж; насамперед Сергій Параджанов, просто фантастичний митець! Якийсь кіномаг: він у щось таке мене вдягав, дивився під різними кутами, шукав... А кіногрупа яка зібралася... Правда, я ще не знала, що все вийде геніально! Чудовий художник Георгій Якутович, геніальна художниця по костюмах Лідія Байкова! Іван Миколайчук! (Що цікаво, спочатку на роль Івана Палійчука в "Тінях..." пробувався... Геннадій Юхтін з московського Театру кіноактора, бо, за задумом С.Й. Параджанова, у головного героя "обличчя має бути, як шабля, а у Миколайчука воно "бабське". - О. Р.) Та вся атмосфера була чарівною! Київська кіностудія імені О. П. Довженка тоді буквально кипіла, все там вирувало! Усе було наповнене життям!

- Мені цікаво, як ваша мама, Ніна Ульянівна, відреагувала на те, що донька залишає "Соврємєннік" і переїжджає до Києва?

- Дуже спокійно. По-перше, вона постійно була на гастролях. Ми майже не бачилися. Мама знімалася мало, але гастролі для неї не припинялися. По-друге, коли закінчився мій роман з Іллею Глазуновим, і мама побачила Юру Іллєнка, вона сказала: "Ось чоловік, який буде тебе шалено кохати! Бачу, як він тебе кохає. Приголомшливий хлопець! На щастя, ти звільнилася від божевільного генія, Юра стане твоїм захистом". Мама не припускала, що, творчо розвиваючись, Юрій Іллєнко перетвориться на самобутнього режисера, але вона розуміла: у житті мені потрібен захист. Батько пішов з життя, коли йому було 27 років. І нас з братом Вадимом фактично виховала бабуся, Анастасія Іванівна.

НЕ ВИПАДКОВО ПАРАДЖАНОВ ВІДЬМУ РОЗДЯГНУВ, ХОЧА ВСЕ, ЩО ТРЕБА, ПЕРЕКРИЛИ

- Скажіть, коли ви виїхали вже до Карпат, сформувалася група. Я знаю, що знімальна група "Тіней..." складала понад 100 осіб...

- Так-так, група була великою. Знімали у селі Жаб'є, потім - в околицях села Криворівня Верховинського району Івано-Франківської області ... Втім, ми переїжджали майже щодня.

- Як вибиралися локації?

- Сергій з Юрою постійно колесили. А ще наш художник, яскравий графік Георгій Якутович, чудово знав Карпати. Він був гідом, який заздалегідь повідомляв: "Я тут знаю місце саме для цієї сцени. Але це - за 70 кілометрів... "Проблем з транспортом не було – кіностудія виділила бюджет на рік зйомок. По-моєму, у пошуках натури Параджанов і Іллєнко виїжджали чи не щодня.

- Крім Георгія Якутовича консультантів не було?

- Чому?! У хатах, в яких нас розселили, були привітні гуцули, які також усіляко хотіли допомогти кіногрупі. Коли місцеві жителі почули, що саме про їхніх предків буде наш фільм, вони були вражені: взагалі, забули про буденну хатню роботу, про сільське господарство, інші речі. Вранці вони приходили до Параджанова, а вже ввечері все село збиралося на вогник.

- А де була ваша база?

- У Жаб'єму, а вже звідти доріжки розбігалися в різні боки.

- Порівнюючи з київським розпорядком дня, у Карпатах щось змінилося?

- Так ... Вставали ми з Юрою рано і вирушали в гори, щоб назбирати білих грибів. Просто мішками збирали, а вже потім їхали на зйомки.

- Розумію, ваш сімейний бюджет тоді, здається, не перевищував 150 рублів... А з грибами що робили?

- Сушити. Хазяям віддавали. Тихе полювання було нашим хобі.

- До кого на знімальному майданчику прислухався Сергій Параджанов?

- До Юрія Іллєнка та Георгія Якутовича. Мабуть, ці два основних колеги.

- Мені відомо, що періодично хтось із групи намагався озвучити сумніви, мовляв, ось цього елемента немає в костюмі, а таких зачісок не буває... На це Параджанов відмахувався: “Ви нічого не розумієте. Та я за цю красу отримаю п'ятнадцять премій".

- Можливо. Особисто мене вражала Бестаєва Таня. Якщо мені ледь помітно очі підфарбовували, ледь-ледь, то Палагну рясно гримували.

- Так велів Параджанов?

- Сергій Йосипович лише оцінював: "Добре!" Відьма, все-таки, їй можна. У перший день мене навіть це потрясло: як?! Під таким товстим гримом сільська жінка, гуцулка з минулого століття!? До умовності поетичного кіно довелося звикати. Не випадково Параджанов саме відьму роздягнув, хоча все, що треба, перекрили... До речі, вперше у радянському кіно з'явилася оголена натура. Втім, фільм "Тіні забутих предківґ" був зовсім не про це.

НАХИЛИВШИСЬ, Я ШЕПНУЛА ЮРІ: "Я ПОВЕРТАЮСЯ ДО МОСКВИ! У ТАКОМУ БАРАХЛІ ЗНІМАТИСЯ НЕ ХОЧУ!”

- Здається, Федір Шаляпін зауважив: "Коли вірмени займаються якою-небудь штукою, в результаті виходить мистецтво". На зйомках ви відчували, що Параджанов - геній чи розуміння прийшло пізніше?

- Перший проявлений матеріал ми переглянули приблизно за місяць. Коли у Жаб'є привезли плівки, Параджанов зібрав у клубі все село і показав. Це була його помилка. Ми з Юрою сиділи попереду. Те, що я побачила, мене шокувало.

- Що вам, Ларисо Валентинівно, не сподобалося?

- По-перше, ландрін, як казали старі москвичі, ця солодка красивість. У "Соврємєнніку" Олег Єфремов вимагав від нас, акторів, правду і тільки правду, голий реалізм, саме життя. Але Параджанов був не Єфремов... Отже, ми побачили на екрані, як мені здавалося, суцільний ландрін, гарненькі картинки – дубль-дубль-дубль... По-друге, належним чином ні я, ні Юрій Іллєнко української не знали, а тут усі персонажі говорять мовою, говорять мало, в основному – пластика. По-третє, побачене нам видалося суцільним позерством... У мене навіть майнула думка: "Це найгірший варіант Довженківського кіно. Найгірший! "Навіщо, на-ві-що ти залишила "Соврємєннік" і перейшла в це?!.."Нахилившись, я шепнула Юрі: "Я повертаюся до Москви! У такому барахлі зніматися я не хочу!”

- Так, на той час ви вже знялися у трьох гідних стрічках "Василь Суріков "(1959), "Мічман Панін"(1960), "Час, уперед!” (1965).

- Не забуду, як чоловік подивився на мене і зізнався: “Я жахливо зняв – барахло страшне. Я теж йду. Краще з режисером Артуром Войтецьким на Ялтинській кіностудії море знімати, ніж таку нісенітницю у цього божевільного". Треба сказати, що після перегляду у нас склалася однакова думка – ніхто ні на кого не впливав. Тоді підійшли ми до Параджанова, і я кажу: “Сергію, я переглянула, мені це не сподобалося. Я йду". У нього очі на лоб полізли, і він каже: "Це геніально!" Я заперечила, мовляв, це далеко не геніально, і я йду.

- Як цікаво!

- Що тут почалося! Адже вже були відзняті досить великі шматки. Треба було шукати актрису, а режисер звик до мене. А тут, до всього ж, і Юрій Іллєнко приголомшив, що він теж йде. Але у цьому питанні Сергій особливих емоцій не проявив, а легко погодився: "Гаразд, ти можеш йти, а Ларису я не відпускаю!" Взагалі, все закрутилося! Негайно ж викликали до Карпат оператора Сурена Шихвазяна, друга Параджанова. Ця чудова людина приїхала і почала... благати нас, щоб ми не робили дурниць. Потім викликали з Москви і зі Львова актрис.

- З Москви прилетіла Ольга Гобзєва, а зі Львова - Алла Бабенко…

- Так-так-так, Бабенко! Вона дуже підходила на роль Марічки Гутенюк!

- І зовні на вас була схожою - я бачив фотографії…

- Вона надзвичайна! Я спостерігала проби, коли її на майданчику знімали... Просто надзвичайна! Згодом, як режисер Львівського театру імені Марії Заньковецької, Алла Григорівна приїжджала до нас, в театр імені Лесі Українки, ставила вистави, але мене в свої постановки не брала.

- Це ревнощі так приховані проявлялися?

- Я не знаю, що це таке. Наприкінці 1960-х я зовсім юною дівчиною була, хоча у послужному списку вже "Тіні забутих предків" мала... У Київському театрі імені Лесі Українки Алла Бабенко ставила дві вистави і жодного разу мене не взяла.

І БАЧУ, СТОЇТЬ МОЯ МАРІЧКА, І ПАДАЄ НА НЕЇ СВІТЛО. УХ, ГАРНОЮ БУЛА АЛЛА БАБЕНКО! НЕ ЗАБУТИ МЕНІ ЦІ БОЖЕВІЛЬНІ ОЧІ

- Що вплинуло на ваше з Юрою рішення повернутися в "Тіні..."?

- Прийшов наступний проявлений матеріал, і ми переглянули дублі з Танею Бестаєвою в ролі Палагни. Пам'ятаєте сцену біля стогу сіна, де вони удвох з Іваном Палійчуком?

- Так, так. Так сексуально Палагна зісковзує в обійми Миколайчука.

- ...а Іван її ловить в обійми! Ми були прямо зачаровані! І я сказала чоловікові: "Слухай, як здорово!" А Юра на це: "Так, це перші мої шматки, коли я добре зняв!" І раптом у мене вирвалося: "Знаєш, я, напевно, залишаюся!" І він, майже одночасно: "І я залишаюся!" Ніхто в нашій парі творчого впливу не мав. Якось ми обидва побачили, що вийде справжнє кіно!

- Чому, Ларисо Валентинівно, ви так сполошилися?

- Та на екрані я побачила, що накоїла. Директор кіностудії імені О.П. Довженка приїхав, усі дружно вмовляли мене і Юру, хоча я вирішила давно, що залишуся.

- Скажіть, ви весь період знімальний у Карпатах перебували - з травня 1963 по вересень 1964?

- Чому ж, ми приїжджали до Києва з Юрою, коли я була вільною від зйомок або тривали пошуки локацій.

- Сергій Параджанов дозволяв акторам відлучатися?

- Коли траплялися якісь перерви у знімальному процесі... Іноді ми всі разом вирушали до Києва, щоб переглянути відзняті матеріали на великому екрані. Іноді нас викликала дирекція кіностудії імені О. П. Довженка, щоб з нами щось переглянути: гроші державні все-таки були виділені чималі…

- А великим був бюджет стрічки "Тіні забутих предків"?

- Думаю, так: якщо більше року група зі ста осіб знімала ... Коли режисеру хтось закидав тринькання грошей, виділених на зйомки: 50 дублів на одну сцену, часті зміни локацій, усі ці костюми, які Лідія Байкова їздила по селах і купувала тощо, – Параджанов посміхався і загадково заспокоював: "Нічого, дадуть ще мільйон".

- Чисто по-людськи мені цікаво, а в якому настрої від'їжджали ваші дублери? Та ж Алла Бабенко, той же оператор Сурен Шихвазян?

- Ну, Сурен був просто щасливим!

- Що ви повернулися?

- Так, він дуже позитивна людина! А Бабенко? Ну, не знаю. Алла приїхала на день: попробувалася і поїхала.

- Це правда: щойно ви відмовилися, наступного дня Параджанов локацію переніс під вашу хату?

- Так, у нас під вікнами він проби влаштував, щоб мене подражнити. Пам'ятаю, вийшла я на балкон - на другий поверх, був такий у гуцульської хати (гражди), – а вони режимну зйомку ведуть! А це ж найкрасивіший час, коли починає темніти: день як би згасає, але ще світло, хоча невідворотно насуваються сутінки. І бачу я: стоїть моя Марічка, і падає на неї світло. Ух, і гарною була Алла Бабенко! Ах, не забути мені ці божевільні очі. Диявольські якісь ... Якщо у мене м'яке обличчя, що випромінює доброту дитини, то це була Марічка з диявольським обличчям і величезними очима; справжня приголомшлива жінка!

- Як ви думаєте, за участю Алли Бабенко у ролі Марічки "Тіні забутих предків" цікавіше б вийшли, іншим би був фільм?

- Зовсім іншим! Але Іван! Все одно Іван зі своїм характером залишився б! Розумієте, його за сценарієм тягнуло до героїні Тані Бестаєвої. Вони з Палагною як би одного поля ягодами виявилися, і тоді б пристрасті інші вирували... Івану Палійчуку подобалися жінки іншого плану, отакі Дияволиці, а тут я – чиста серцем Марічка. Сама доброта, променисте світло, материнство.

- Міг фільм Сергія Параджанова звернути в бік "Отелло", але вирулив до " Ромео і Джульєтта”…

- Так. Не випадково у Парижі перед презентацією стрічки хтось із журналістів написав: "Це будуть гуцульські Ромео і Джульєтта".

У ПЕРУКАРНІ ПРИ ГОТЕЛІ МЕНІ ЗРОБИЛИ МОДНУ ЗАЧІСКУ - "БАБЕТТА". ПРАВДА, ЩОБ ЗБЕРЕГТИ ЇЇ ДО РАНКУ, ДОВЕЛОСЯ СПАТИ... СИДЯЧИ

- У березні 1965-го року ви з Іваном Миколайчуком вирушили на Аргентинський міжнародний кінофестиваль до міста Мар-дель-Плата (Festival Internacional de Cine de Mar del Plata). Це був перший фестиваль такого калібру?

- Взагалі перший закордонний МКФ для нас з Іваном Миколайчуком!

- Розкажіть, Ларисо Валентинівно, як ви збиралися?

- Збиралися? Так ми, Олександре, оформлялися три місяці. Тоді будь-який виїзд за кордон був суцільною тягомотиною, треба було всі інстанції пройти, де тебе перевіряли з ніг до голови. Плюс медицина, нам різні щеплення зробили, адже це - Південна Америка. Я - істота нешкідлива, зрозуміла: актриса у Київському театрі російської драми імені Лесі Українки. Хоча я не була членом партії, але усе мені швидко підписали. А Сергія Параджанова просто не пустили.

- Чому?

- Та язик його - ворог його. Дізнавшись про запрошення, Сергій Йосипович ходив кіностудією і усім казав: "Мені, будь ласка, квиток в один бік, – мовляв, назад я не полечу! Тим часом на "Тіні забутих предків" народ просто валив. Нічого подібного ніхто в кіно не бачив. Навіть на закритому офіційному перегляді думки розділилися: хтось обурювався, мовляв, "маячня якась...", хтось переконував, мовляв, "це - нове явище"! Більшість осудних людей розуміли, що це нове явище: Льоня Осика, Юра Іллєнко, Артур Войтецький, Льоня Биков!

- Це на закритому перегляді?

- Так ... Тому ми летіли з Іваном Миколайчуком. А Юру не пустили: дітей немає. Потім він їздив окремо, я окремо, Параджанов окремо. Разом нас ніколи не випускали.

- Мені розповідали, що до Аргентини ви взяли із собою три деталі туалету.

- Це правда: вишита сорочка, яку взяла на студії в костюмерній, спідниця і чорне мініплаттячко. Це все, що тоді у мене в гардеробі і було... Івану Миколайчуку на студії хтось із колег дав на прокат костюмчик чорний, а його друг, Іван Гаврилюк, два светри і білу сорочку. З одягу у Івана тільки джинси, напевно, були власні. А там такі кінозірки приїхали, як Максиміліан Шелл; я, до речі, з ним на одному з прийомів танцювала…

- Скажіть, це правда, що якась англійська актриса привезла на МКФ шість валіз одягу?

- Так. Адже ми на день раніше прилетіли, а наступного ранку спостерігали, як заселялися інші гості. Валізи, валізи, валізи... і ми, жебраки.

- Думаю, ситуацію виправив показ фільму "Тіні забутих предків" у передостанній день фестивалю у величезному кінотеатрі "Negaro" на чотири тисячі місць…

- Напередодні у перукарні при готелі мені зробили модну зачіску - "Бабетта". Правда, щоб зберегти її до ранку, довелося спати ... сидячи. Увечері був перегляд. Коли пішли титри, зал дружно встав. Увімкнули світло, і хвилину глядачі перебували у заціпенінні, а потім вибухнули оваціями... Я розплакалася.

ДО НАС З МОСКВИ БУВ ПРИСТАВЛЕНИЙ КЕГЕБІСТ, ЯКИЙ ВСЕ ПРИСІКАВ

- За підсумками фестивалю стрічку нагородили "Південним хрестом", а також призом Міжнародної федерації кінопреси (ФІПРЕССІ; FIPRESCI) – за "колір, світло і спецефекти".

- Так. А ще нас з Іваном прийняв місцевий священник, представник Української Православної церкви. Той батюшка сказав, що ми - перші українці, яких він зустрічає з України. Перші - у його житті. Він чомусь дуже переймався, чи є у нас щось. Я чесно сказала: Ось ця кофточка на мені, ще - блузочка вишита і спідничка. Нічого не сказав батюшка, а заявив, що зараз ми підемо в магазин, і він нас повністю вдягне. Але сказано це було, скоріше, для пристойності, побіжно. Не: "Ай-яй-яй! Який у вас жахливий комуністичний режим!”. Потім нас нагодували смачно, екзотичними фруктами, і відправили з Богом.

- Діаспорі зручно любити Україну на відстані.

- Насправді в Аргентині виявилося дуже багато емігрантів з України, і вони, прості люди, щиро хотіли нам з Іваном щось дарувати. Але до нас з Москви був приставлений кегебіст, який суворо все присікав... Будь-які контакти з місцевими глядачами. У бажанні побачити свою Батьківщину, хоча б на екрані, багато українців прийшли на перегляд до кінотеатру "Негаро".

- Як вони реагували на фільм "Тіні забутих предків"?

- Величезний зал був переповнений! Діаспора українська ридала. Плакали вони і тоді, коли стрічка закінчилася, і коли глядачі супроводжували нас до готелю. Це притому, що вони люди, які добре влаштувалися в Аргентині! Були у них чудові вілли, водилися гроші, лиш з'їдала туга за Батьківщиною! Бачили б ви, Олександре, цих людей з нескінченно тужливими очима.

- Сам бачив у Канаді, в очах – благополуччя і туга.

- Їм було не до багатства. Аргентинські українці несли нам подарунки, в основному ручної роботи: хтось щось вишив, хтось щось виліпив, хтось власноруч пошив. Але нам завжди казали категоричне "Ні"!

- Що це була за дивовижна історія з колготками?

- Коли я збиралася до Аргентини, турботлива мама мені каже: - “Ларисо, не бери ти колготки. По-перше, там спека; по-друге, вони не знадобляться". Послухала я, адже мама - відома актриса і її порада була для мене безцінною... Але виявилося, що в Аргентині на жоден прийом не можна з'явитися без колготок: такий дрес-код.

- Так, з голими ногами вас охорона просто не пустить.

- Ви то мене, Олександре, розумієте... А дали нам на двох 14 доларів: Івану - сім і мені - стільки само. Нашим "бухгалтером" ще на Київській кіностудії призначили Миколайчука, І він під розпис отримав американські грошові знаки.

- Це на сім днів Міжнародного кінофестивалю?! По долару на день?!

- Уявляєте? Я кажу: "Ваню, віддай мені мої гроші". А він: "Ні. Ти зараз все на шмотки розтратиш?" Тож за свій кровний долар, щоб потрапляти на прийоми, мені довелося купити колготки.

- Коли ви мамі подякували за пораду?

- З Мар-дель-Плата я, звичайно, зателефонувала і кажу: "Що ж ти так, а? "А вона з подивом:"Так, я не знала. Думала - спека. А що - не можна без колготок?– - "Ні, мамочко, ти ж ходиш на прийоми". - "Ну, не знаю. У Радянському Союзі – можна" "А мені охорона сказала: - Мадам! Будьте люб'язні!”

- Що Іван Миколайчук собі купив в Аргентині?

- Іван так хотів, щоб у нього був власний светр, і він такий купив. Казав мені: "Нехай пам'ять на все життя залишиться..." Тільки обновку у нього вкрали – прямо з номера у готелі в Парижі. Туди і назад ми летіли з пересадками…

- Ах, шкода! А Параджанову що ви привезли?

- Довго думали ми з Іваном, що йому купити... Адже грошей практично не було. І вирішили тоді, оскільки у Радянському Союзі екзотичних фруктів немає, привеземо кокосовий горіх. Везли через три митниці, приїхали до Києва, вирушили до Сергія додому, а у нього в хрущовці, на проспекті Перемоги, як завжди повно народу. Вручили ми подарунок, а він подякував і... буквально за кілька хвилин передарив комусь із гостей. Не від світу цього була ця людина.

ПАРАДЖАНОВ БУВ СМІЛИВИМ МИТЦЕМ, АЛЕ В ЖОДНОМУ РАЗІ НЕ РЕВОЛЮЦІОНЕРОМ, ХІБА ЩО - РЕВОЛЮЦІОНЕРОМ У КІНО

- Ларисо Валентинівно, ви пам'ятаєте презентацію "Тіні забутих предків" – 4 вересня 1965 р. У київському кінотеатрі "Україна"?

- Так.

- Вітальне слово взяв директор кінотеатру Федір Брайченко. На сцені присутні Сергій Параджанов, художник Георгій Якутович, актори Іван Миколайчук і ви, другий оператор Володимир Давидов, художник по костюмах Лідія Байкова, директор фільму Нонна Юр'єва. Чому Юрій Іллєнко не зайшов до кінотеатру, а чекав у сквері навпроти?

- Юра у сквері сидів? Не пам'ятаю; перелякався, напевно... Вперше про це чую. По-перше, я була страшенно перелякана, бо чекала реакцію на фільм київського глядача. А тут раптом, по-друге, почалися політичні виступи. Пам'ятаю, сиділа і думала: зараз нас всіх заберуть. По-моєму, ніхто заздалегідь ні про що не домовлявся.

- Усе якось спонтанно сталося?

- Можливо, у середовищі "шістдесятників" якась домовленість існувала, тільки Сергій і Юра ні про що таке не знали. До речі, Іван Дзюба, наскільки мені відомо, з Василем Стусом до прем'єри "Тіней..." навіть знайомі не були. Так, Параджанов, як людина спонтанна, був сміливим митцем, але в жодному разі не революціонером. Хіба що революціонером він був у кіно.

- "Тіні забутих предків" зібрали понад сто призів кінофестивалів у 21 країні світу, з них 24 – Гран-прі? Яка нагорода для вас є найбільш пам'ятною?

- Думаю, перша - в Аргентині. Вона була моєю першою закордонною поїздкою. І - друга, в Нансі, оскільки у Франції нас теж дуже тепло приймали.

ЦІ ДВІ КРАЇНИ - УКРАЇНА І РОСІЯ - ДЛЯ МЕНЕ ПОДІБНІ ДО ДВОХ ПОЛОВИНОК СЕРЦЯ

- Багато чого змінилося після виходу на екрани "Тіні забутих предків". За моїми підрахунками, ви зіграли у 57 кінофільмах і у пів сотні вистав…

- А скільки серіалів! Мені розповідають, я дивуюся: "Я там знімалася? Та я такого сюжету геть не пам'ятаю!..”

- ...стали народною артисткою України та Російської Федерації. Якій країні ви більше належите?

- Якому світу? Доволі складно відповісти ... Коріння у мене українсько-російське. Мама з України. По-моєму, навіть білоруське є коріння. От не знаю. Я так звикла до України, дуже люблю її. Попри те, що було стільки пропозицій повернутися до Росії ... Знаєте, Олександре, я належу слов'янському світу. Якщо я скажу, що я Росію не люблю, то це брехня. Як можна Пушкіна не любити, Достоєвського не любити ... Це моя батьківщина, моя мати. У Москві мій брат Вадим мешкає, знаменитий оператор. Тому, напевно, ці дві країни - Україна і Росія - для мене подібні до двох половинок серця. Коли я приїжджаю до Москви, я одразу ж починаю сумувати за Києвом.

- Ларисо Валентинівно, дякую вам за приголомшливу розмову.

- І Вам дякую, Олександре. І мені було дуже цікаво.

Олександр Рудяченко

Фото: Геннадія Мінченка