Українська мова. Правічна і сокровенна. Вона й сьогодні потребує захисту
Тих, хто нині робить заяви про перегляд ухваленого Верховною Радою України закону про мову, відправити б у науку до «батька української прози» Григорія Квітки-Основ’яненка. Переклад його повісті «Сердешна Оксана» французькою мовою 1854-го року було опубліковано в Парижі. Це задовго до того, коли Путін на весь світ заявив, що українська мова штучно, з наміром відірвати її від «братньої» російської, створена австріяками й поляками. «Полячишками», як прозивали їх царські посли.
28 грудня 1841 р. в листі до молодшого страждальця за волю України А.Красовського Квітка-Основ’яненко заявив гостро, але з глибоким розумінням суті справи:
«Коли українські молоді письменники змужніють, то вони доведуть, що московська мова є дикунською говіркою, порівнюючи її до мови української. Коли вони повитягують з московської мови все українське, то найзапекліший московський шовініст буде змушений визнати жалюгідне убозтво і нижчість московської говірки супроти української мови».
Горе поневоленим. Солунський діалект болгарської мови, з якого старослов’янська й церковнослов’янська, не лише загальмував природний розвиток української, а й позбавив її писемного самовираження. Присвоївши духовні здобутки українського роду, привласнивши його історію, російські графи і дворяни збагачували всесвітню літературу видатними творами. Натомість спершу нагороджений за указом Катерини ІІ золотою медаллю з діамантами останній кошовий отаман Запорозької Січі Петро Калнишевський 25 років знемагав у підземній в’язниці в Соловецькому монастирі. Українська козацька старшина прощалася із життям аж за Уралом, конала на шибеницях і палях. Українська еліта засівала своїми бездиханними тілами Сибір несходимий, Соловки, Біломорканал, Колиму, Кенгір, Мордовію… А геній із геніїв Тарас Шевченко мордувався в солдатській муштрі на березі пустельного Кос-Аралу, мережив вірші в захалявну книжечку.
І ось на зорі ХХІ століття нової ери українофоби того ж самого замісу силуються ввергнути усе, що один з найбільших європейських народів надбав, у безпросвітність «кари єгипетської». Силуються позбавити його рідної мови, вирвати з душі й серця предковічну пам’ять, задушити самобутні таланти, позбавити їх можливості на самовираження… І хоча б хтось із них заїкнувся про те, як у зародку придушуються будь-які українські проблиски в Російській Федерації.
«14 декабря 1845» у В’юнищах, поглинутих передостаннього століття рукотворним морем, Тарас Шевченко написав поему «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні, і не в Украйні моє дружнєє посланіє». Виразив те, що допікало:
Все розберіть… та й спитайте
Тойді себе: що ми?
Чиї сини? Яких батьків?
Ким? За що закуті?..
Вичерпної відповіді на це досі не знайти ні в шкільних підручниках, ні в посібниках для середніх спеціальних і вищих навчальних закладів. Донедавна гуманітарії в основному пережовували подачки з московських академічних столів. Навіть на зорі ХХІ століття нової ери в Україні немає достойних проводирів. Кого після Батурина, стертого ордою Меншикова з лиця землі, й після згубної битви 1709 р. під Полтавою можна порівняти з «титаном відродження» Богданом Хмельницьким чи то з «беглецем во всех речах» Іваном Мазепою, якому присвячено понад двадцять опер?
Гетьман Іван Мазепа сподівався, що війна між Карлом ХІІ і Петром І забезпечить Україні святе право самовладно господарювати у власному домі, утверджувати свій державний устрій. Але монгольської закваски царат застосував тактику випаленої землі. Горіли хліби, міста і села. Шведи відмовилися від походу на Смоленськ і Москву. Повернули на багату молоком і медом Україну. «Диявол його сюди несе!» – у відчаї проквилив прозірливий гетьман. Ніяка не Божа, а нечиста сила прирікала багатостраждальний український народ на «неключиме рабство», якщо піти за словом Богдана Хмельницького, знаменитим проводирем національно-визвольної війни проти польської шляхти.
У своїх виданнях «Перед очима істини» (2015 р.), «Майстер-клас з імператором» (2017), «Віч-на-віч з вічністю» (2019) я наполегливо доводжу, що український рід сущий на білому світі з такої ж давнини, як і вищі створіння «В непробудимому Китаї, в Єгипті темному… і понад Індом і Євфратом». І це не зі стелі взято, а із зачину поеми Т.Шевченка «Саул», після останнього слова якої рукою поета позначено дату: «13 октября [1860, С.-Петербург]». За лічені місяці до останнього подиху нашим Пророком заявлено те, на чому наголошувала пізніше Леся Українка: «Люди й покоління – се тільки кільця в ланцюгу великім всесвітнього життя, а той ланцюг порватися не може».
Український етнос з першими словами своєї мови зароджувався в Мізинській археологічній культурі. Її вікування – понад ХХІІІ-ХІV тисячоліття до нової ери. Охоплювала басейни Десни, Сейму, Прип’яті, Росі, Дону, Горішнього й Нижнього Подніпров’я, Південного й Західного Бугу, Дністра, повноводого Дунаю, оспіваного в українській народнопоетичній творчості з таким високим натхненням, як ніким, ніде й ніколи. Таке ж поселення, як і довготривале в Мізині, на вищому березі Десни, відкрив 1903 р. виходець із Чехії Вікентій Хвойка на вулиці Кирилівській у Києві.
Матеріальні й духовні здобутки попередніх тисячоліть успадкувала, чому б сумніватися, Трипільська археологічна культура. Відлуння з її розквіту доносять до сучасності колядки й щедрівки та пісні календарно-обрядових дійств. То свідчення з таких же золотих віків українського роду, як і в еллінів, чия міфологія не тільки не осуджена, як «поганська», а й вважається високим досягненням юності людства.
Воістину, правічного зачину поетична творчість є святим письмом українського народу. Його мова – одна з найрозвиненіших і найбагатших у світі. На міжнародних форумах визнавалася другою за милозвучністю після італійської. Чи хоч одне-єдине з тих, котрі верещать про ревізію закону про мову, має хоча б якесь зелене уявлення про Козака Луганського Володимира Даля? Його батько спокусився «на ловлю щастя і чинів» – перебрався із Бельгії налагоджувати металургійне виробництво там, де тепер спопеляє землю, затруює воду й повітря така ж війна, як 1708 р. у Батурині та як 1709 р. під Полтавою.
Сина бельгійського інженера настільки захопила запозичена Москвою українська мова, що не пішов по стопах вітця, а 1840 р. продерся через цензурні перепони з головною працею свого життя. Видав її мізерним пробним накладом під назвою «Толковый словарь велікорусского наречія русского языка». При цьому опубліковане було припечатане грифом «Совершенно секретно».
Не судилося «цілком таємному» побачити божий світ. Німецькі міллери, які, за словом Т.Шевченка, блекотою царський трон обсіли, спалили неугодне. Опісля видання об’явилося з підчищеною назвою – «Толковый словарь живаго великорусского языка». Не знічев’я Т.Шевченко, коли повертався із каторги, зустрічався з Козаком Луганським.
Тепер слово за українською елітою, насамперед науковою. Невже вона не спроможна захистити рідну мову? Чи станеться із правічним, сокровенним те ж саме, що з Василем Стусом? Не врятувала українська інтелігенція волелюбного. Переважно відмовчувалася. Терпіла наругу, набравши в рот води. Невже українська національна свідомість як не мала, так і не матиме можливості на самовираження?
Вадим Пепа
* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
реклама