Такий він був – «застійний Великдень»

Такий він був – «застійний Великдень»

Дослідження
Укрінформ
З розвалом СРСР рухнули «його» свята. А залишилося справжнє і нетлінне – Пасха, Воскресіння Господнє, що завжди настає після Голгофи

Чимало хто пам’ятає «золоту добу» брежнєвського застою, з її пресловутою ковбасою по 2-20, поцілунками «дорогого Леонида Ильича» з лідерами країн Варшавського договору, кривавою «боротьбою за мир» по всьому світу, з’їздами КПРС, якими мучили на політінформаціях вся країну і, звісно ж, помпезними офіційними святами з обов’язковими велелюдними демонстраціями.

Втім, на противагу фальшивому офіціозу, існував інший бік життя Homo soveticus, зокрема – й інші свята. Великдень і Різдво – ми про це щойно писали – залишалися з людьми завжди, навіть, у найчорніші часи сталінщини, але за Брежнєва вони зайняли особливе місце у календарі «радянських людей». Яке саме місце – про це нагадує наш матеріал.

«У тих, хто відкинув Слово Боже, відбереться і слово людське»

З кожним десятиліттям існування СРСР лозунги ставали все більш абсурдними, а слова у вустах партійних бонз – казенними. Слово, що в християнській традиції було Богом, за радянської тоталітарної доби втратило навіть свою найбуденнішу, звичайну людську зрозумілість. Достоту наче справдилося прокляття, кинуте в одній із повістей К.С. Льюїса: «У тих, хто відкинув Слово Боже, відбереться і слово людське».

Яким був – цей «брежнєвський час» для Церкви і вірян? Мабуть його можна було б назвати «глухим». Якщо сталінська доба була для Церкви і для вірян страшною і темною, то за «розвиненого соціалізму» – глухою. Євген Сверстюк – відомий український дисидент, сказав про ті «брежневські» роки: «Великдень буденнів, віра занепадала і затягувалася павутиною морального релятивізму… Маса деформувала особу». Самого Сверстюка судили на страсну седмицю 1972 року, а вирок виголошували на Великодню п’ятницю.

Євген Сверстюк
Євген Сверстюк

Деформація, роздвоєння було тотальним. Комуністи продовжували називати релігію «опіумом» і боротися за «розум і серце будівника комунізму», але вже, радше, за інерцією. Києво-Печерська лавра була закрита для богослужінь, так само, як і більшість церков, – якщо не знесених фізично, то остаточно закритих ще при Хрущові. Ченці, що повернулися з ув’язнення, перебивалися різною роботою, зокрема, прибирали громадські туалети. Черниці Вознесенського Флорівського монастиря, змушені були прописуватися в селах під Києвом, давати хабарі паспортисткам і з чималими перешкодами добиратися до своєї обителі. Віряни прилаштовувалися до екскурсійних гуртів і таким чином, під виглядом екскурсантів, потрапляли в печери Києво-Печерської лаври, де прикладалися до мощей святих угодників. Про це згадував і Блаженнійший Володимир (Сабодан).

Хрестик «для комуніста» і «Кекс Весенний»

КДБ продовжувало стежити за кожним кроком, але «рівень слуху упав», додалося лише казенщини. Офіційна церква стала філією КДБ. Комуністи таємно хрестили своїх дітей і купували перші золоті хрестики.

А у селах по всій Україні до Великодня пекли паски, фарбували крашанки, люди старшого віку самостійно, без жодного церковного календаря, вираховували дату Великодня. І це було не лише на Західній Україні, з її сильними релігійними традиціями (відомо, що після приєднання до СРСР і заборони Церкви люди йшли в ліс «і в лісі справляли Великдень»), але й до прикладу на тій же Одещині, яка наприкінці 20-х – початку 30-х років була серед лідерів антирелігійної кампанії. Попри те, що найближча діюча церква знаходилася за сотні кілометрів, люди самі святили паски й віталися великоднім вітанням: «Христос воскрес!»

Пам’ятаєте ж анекдот, як на Великдень до Брежнєва хтося в коридорі ЦК звертається – «Христос воскрес!», а той відповідає – «Спасибо! Мне уже докладывали…» Між тим, що для партійних чиновників було «невежеством и заблуждением», для людей було батьківськими традиціями і справжнім – не примусовим – святом. Святом, на яке чекали, до якого готувалися. Відзначали Різдво і Великдень у містах. Паски тоді в гастрономах не продавалися, але незадовго перед Великоднем з’являвся «Кекс весенний» – і всі чудово розуміли, що це означає – багатьом містянам він заміняв паску, нехай і не освячену.

Радянське телебачення теж готувалося до Великодня. В телевізійну сітку могли поставити якийсь індійський «сльозогінний» мелодраматичний фільм, щоби відволікти жіноцтво, або – топову кінокомедію – щоби посадити до телевізорів всіх.

Телепрограма на Великдень 1977, 1978 та 1979 рр.
Телепрограма на Великдень 1977, 1978 та 1979 рр.

Меломани знали, що саме у Великодню ніч транслюватиметься «Мелодии и ритмы зарубежной эстрады». Туди потрапляли не тільки «дозволені» Boney M., ABBA, але й ті групи та виконавці, чию музику зазвичай в СРСР називали «низькопробною» і слухати не давали.

Великодня ніч по-радянські: кому молитва, а кому – «їхня» музика

Про святкування Різдва і Великодня в пізньорадянську добу можна прочитати в спогадах і листах українських дисидентів-шістдесятників. Українська поетеса Ірина Жиленко записала в щоденнику навесні 1986-го, чорнобильського року: «Христос Воскрес! Така холодна паска. В Америці – молебен за Україну. Слухала і ридала. Що нас жде?.. Весь світ кричить і хвилюється. А у нас «тишь да гладь, божья благодать!» Мовчання. Ніяких засторог, порад, повідомлень. Для чого тривожить людей? Хай здихають потихеньку, без тривог. По телевізору – буйні веселощі. Бог із ними! Нині Паска і душі хочеться спокою. Хоч на деньок…»

Були й активісти, які разом з кегебешниками мусіли чатувати біля храмів напередодні Великодньої ночі і відловлювати «забобонних» співвітчизників. Звісно, це були вже не ті активісти з «Союзу воинствующих безбожников» із 30-х, що могли залізти на дзвіницю й звідти поливати сечею хресний хід під п’яний регіт таких самих безбожників – це були активісти іншого штибу, ті хто мріяв про кар’єру райкомівського-обкомівського клерка, трохи зіпсовані сонною ситістю брежнєвського застою. В атеїстичних журналах, таких як «Наука і релігія», можна було прочитати цілком притомну статтю про ту ж таки релігію…

У 80-х у Великодню ніч у Києві біля Володимирського собору, як і 40, і 80, і 100 років тому, юрмилося чимало люду. Хтось приходив, бо не міг не прийти, адже віра передавалася з покоління в покоління, хтось – заради цікавості, протесту, дехто – здебільшого молодь, – щоб потусити, полоскотати нерви, адже всі знали, що будуть облави та «движ»... Були там і юні безвусі хлопчики з інтелігентних київських родин, що мов зачаровані дивилися, як у страсну середу по вечірніх тьмяних вулицях розходяться від Володимирського собору люди, несучи запалені свічки в кульках, згорнутих з чистого білого листка.

Молоді, подібно героям класичної літератури, як завжди, шукали сенсу життя, а кого й нудило від батьківського конформізму. Дехто з них, ледве не з першого дня відкриття Києво-Печерської лаври в 1988 році пішли в монахи…

Тоді, наприкінці 80-х, виявилося, що в житті радянської людини, «будівника комунізму» існувало місце і для Великодня, і для Різдва…

Великдень 1979 року у м. Лунинець, Брестської області (Білорусь)
Великдень 1979 року у м. Лунинець, Брестської області (Білорусь)

Вони – ці свята – були заховані дуже далеко, чи то пак, дуже глибоко, наче на споді старої бабиної скрині – десь за комуністичним мотлохом: Днем народження Леніна, 1-м травня, 8 Березня, Жовтневою революцією… Тому й виявилося, що з розвалом СРСР з усіма його «скрєпами», рухнули й усі більшовицькі свята. Натомість залишилося справжнє і нетлінне, як вічна Пасха, Воскресіння Господнє, що завжди настає після Голгофи.

Світлана Шевцова, Київ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-