Одна поїздка «карантинним» Києвом - чотири висновки

Таксисти в усі часи були джерелом найрізноманітнішої та цінної інформації про те, що відбувається у місті. Під час нинішньої «самоізоляції» від них теж можна почути багато цікавого. А ще – подивитися з вікна на спорожнілі вулиці рідного міста. Здається, таким Київ не був і 1986-го «чорнобильського» року.

У ВІВТОРОК ТРЕБА БУЛО ВИБРАТИСЯ у справах  до центру Києва. Транспорт для «звичайних» людей вже не ходив, довелося викликати таксі.

– Скільки ж вони злуплять? - сумно думала я, набираючи номер давно «знайомого» таксі.

Мій маршрут: від метро Дружби народів до Бульварно-Кудрявської, 11. Це десь сім кілометрів.

– 74 грн, - не менш сумно відповіла мені оператор. – Так, не 174, а 74, тарифи ми не збільшували.

Та навіть подешевшало, подумала я, і про всяк випадок збільшила тариф до 100 грн, - ну щоб розвалина геть якась не приїхала. 

Вже за хвилину (!) зателефонував водій, і я, озброївшись маскою і рукавичками, вийшла у двір. Нікого, навіть ворони кудись поділися, лише наші дворові коти зясовували за звичкою, хто серед них головний.

Чистеньке-новеньке шевроле. Водій – приязний чоловік років 50-ти у простенькій блакитній масці – виявився балакучим.

– Замовлень зовсім немає. Тому і тарифи такі. Людині ж сьогодні що треба? Банкомати, магазини, аптеки – все поряд. От і не їздять - майже ніхто. Усі ж базари, ТРЦ зачинені. Основний наш прибуток – вокзали, аеропорти – теж накрився. Знайомі таксисти, ті, що возять елітних проституток, які завжди добряче платили - найбільш скаржаться. Але тут не до жиру, як-то кажуть, хоч би якийсь заробіток був. Ті, хто приїздив таксувати з-під Києва, взагалі все втратили зараз.

– А хворі, щоб до лікарні довезти, часто трапляються? – питаю.

– Бог милував, поки ні. Лише  до офісів інколи людей підводжу, чи до родичів, судячи із розмов.

– І ви у масці постійно?

– А як же?! Клієнтка-стоматолог, яку завжди підвозив, каже, я тобі цього добра скільки хочеш дам – у аптеках же пусто. Знайомий таксист розповідав, що його поліція на 17 тисяч гривень оштрафувала за те, що без маски їхав. Та ще й попередили: «Вдруге зустрінемо, подзвонимо куди слід, і твою фірму таксі, де працюєш, закриють на фіг!». Отаке… А ви кажете – без маски… Хоча дехто ці маски носять вже тиждень, не міняють…

Ось і Бульварно-Кудрявська. Скільки я буду тут, я поки не знала, тому не стала просити таксиста мене чекати.

– А ви що, і назад поїдете? – радісно запитав той. – Якщо не дуже довго, навіть не дзвоніть, почекаю. А ви виходьте, я поряд буду.

Висновок №1: Пересування Києвом можливе і доволі комфортне – якщо гроші є. Таксі, як єдиний доступний всім вид міського транспорту виглядає непогано. Може, мені просто пощастило, але загалом складається таке враження. Втім, уже повернувшись додому, я вирішила провести простий експеримент. Обравши перший-ліпший маршрут, дізнавалася, скільки це коштуватиме у декількох відомих таксі міста і – головне – чи справді, ціни на поїздки не виросли. Отже, ми «їдемо» з вулиці Ахматової, 10, Позняки, на Хрещатик 26. Таксі Убер, на момент замовлення (18.00 година) – 144 грн, тариф змінюється залежно від заторів у місті. Ціни не виросли, запевнили у службі.

• Таксі за номером 278 – цей маршрут коштує 105 грн, ціни теж не піднялися.
• Шансон – 165 грн, ціни стабільні.
• Абсолют – 116 грн, вартість стала навіть трохи нижчою, розповів оператор.
• Леді-таксі – 142 грн, вартість проїзду не змінювали останнім часом.
• Метеор – від 89 грн, вартість на деякі поїздки навіть знизили. До речі, доїхати цим таксі з Києва кудись в Ірпінь, як і раніше  - десь 300 грн.

Ціни, як мінімум, не виросли, а в моєму випадку (і не лише в моєму!) – навіть знизились. От що конкуренція та ринок животворящі роблять! Можна, звісно поспівчувати «веселим дівчатам», але не варто – нехай теж сідають на карантин: побережуться, відпочинуть...

ВПОРАЛАСЯ Я ДЕСЬ ХВИЛИН ЗА ДВАДЦЯТЬ, отже вийшла і спокійно пішла шукати знайому машину.

Пройшла аж до Львівської площі. Вздовж бульвару тісно припарковані численні авто. Перехожих – а це 11 ранку – нікого. Тільки вмостившись під стінами старих будинків купчилися по троє-четверо та потягували щось із малесеньких пляшечок чоловіки із побитими фізіономіями. Ну, той же типаж, що й ті, хто копирсаються у смітниках. Але дивно: поведінка у цього контингенту очевидно змінилася. Вони не ховали, як зазвичай, очей, розглядали мене, мов якусь інопланетянку, та з особливою цікавістю – поглядали на мою чималеньку сумку… Поліції навкруги я не зафіксувала, хоча, правду казати, бачила чимало патрулів, поки їхала містом.

Нарешті, після дзвінка, мене підхопив мій водій, і ми рушили назад.

– Нас недавно зібрало керівництво, - тим часом продовжив "мій" таксист, - та суворо попередило: «У жодному разі ніде, навіть удень і у центрі, не зупинятися, навіть на півгодини, щоб покемарити. Хочете спати, їдьте додому! Нехай навіть це далеко! Життя дорожче!». Бо чекають розбоїв. Людей же інших на вулицях немає, а у таксистів – готівка. А у наркоманів – ломка…

Висновок №2: Суспільна безпека. Можливостей для кримінального елементу (і це не лише бомжі, алкоголіки та наркомани) явно побільшало. Вулиці порожні і серед білого дня. Багато офісів, напханих недешевою технікою, спорожніли… Відповідальність правоохоронців зросла в рази. Непогано було б, аби відповідні органи щодня, або й кілька разів на день, публікували зведення про криміногенну ситуацію в містах.

МЕНІ БУВ ПОТРІБНИЙ БАНКОМАТ, і таксист повіз через Прорізну, сказавши, що найближчий – на вході у малесенький магазинчик на розі вулиці Паторжинського.

На місці – для мене несподівано - кипіла робота: десяток робітників у помаранчевих спецівках і якась техніка укладають асфальт. Здивувало, що обидві немолоді продавчині магазинчику були без масок, та й взагалі, він був такий малесенький, що ні про яку дистанцію у півтора метра там не могло бути й мови! Хоча туди при мені ніхто і не заходив, окрім якихось місцевих та безстрашних чоловіків без масок біля відділу алкоголю.

На самій Прорізній я побачила лише кількох юнаків у масках, які діловито йшли донизу у напрямі Хрещатику.

Висновок №3: Особиста безпека. Її дотримуються далеко не всі. Втім про це багато писали. Непокоїть те, що її не дотримуються ті, чиї контакти на відміну від нас, «само ізольованих», залишаються неконтрольованими і достатньо масовими. Зрозуміло, у великих мережах рітейлу за цим є кому слідкувати, а от у малих магазинчиках – як от на Прорізній – за цим слідкувати нема кому. Крім тієї ж поліції. До речі, вони б і маски могли роздавати і дезінфектори: колись же почне виробляти цю копійчану єрунду українська промисловість!

БІЛЯ СТАНЦІЇ МЕТРО «Дружби народів» усі кіоски зачинені. Я бачила, як із аптеки на розі з вул.Неманською вийшов, похитуючись, чолов’яга з підбитим оком, численними шрамами на обличчі, теж бомжатського вигляду. І попрямував до двох своїх товаришів, самісінько такої ж зовнішності. Більш – нікого.

Заплативши таксисту «скільки було не шкода», ми побажали один одному пережити цей карантин.

Висновок №4. Ні, поліції на вулицях столиці все ж таки малувато. А де патрулі Нацгвардії? Через це, можливо, і помічаєш вищезгадану публіку. До речі, вони теж люди. Бомжами під час епідемії хтось у нас опікується? І основне: незатишно нині на київських вулицях. Ну, пандемія – це не кава з тістечками, це пережити треба.

Лариса Гаврилова, Київ