22 березня. Пам’ятні дати
День встановлений за рішенням учасників Конференції ООН з навколишнього середовища, яка відбулась у Ріо-де-Жанейро 3-14 червня 1992 року. Кожен знає, що значить вода в житті людини. Вона – основа самого життя. Загалом День присвячений питанню використання природних чинників для подолання водних проблем XXI століття, адже екологічні збитки, пов'язані зі зміною клімату, ведуть до криз, пов'язаних з водою, які спостерігаються в усьому світі. В результаті деградації грунтів і рослин, річок і озер, все частіше відбуваються повені, спостерігається посуха, забруднюються водойми.
Щороку 22 березня відбуваються заходи, спрямовані на висвітлення конкретної теми, пов’язаної зі збереженням водних ресурсів. Цьогорічна тема Дня - «Вода - «наріжний камінь» життя».
За даними ООН, на сьогодні близько 2,2 млрд людей живуть без доступу до безпечної води в домашніх умовах. Вони мусять витрачати чимало часу, стояти в чергах, або долати значні відстані (здебільшого пішки), аби забезпечити себе на декілька днів водою. Завдання полягає в тому, щоб знизити втрати води і збільшити обсяги переробки. Нині понад 80 відсотків стічних вод потрапляють у ґрунт, здійснюючи негативний вплив на довкілля. Необхідно поліпшувати системи збору та очищення стічних вод. Важливо також дбайливо й економно витрачати воду для захисту навколишнього середовища і водних ресурсів.
Ювілеї дня:
178 років від дня народження Миколи Лисенка (1842-1912), українського композитора, піаніста, диригента, педагога, громадського діяча, фундатора української класичної музики. Випускник Київського університету, навчався в Лейпцизькій та Петербурзькій консерваторіях. В 1904 році відкрив у Києві Музично-драматичну школу, через рік очолив товариство «Боян», 1908 року заснував і очолив «Український клуб». Лисенко збагатив музично-сценічні й вокальні жанри української музики, був основоположником її інструментальних жанрів. Композитор є автором 9 опер (у т. ч. «Наталка Полтавка», «Тарас Бульба», «Енеїда», дитячих опер «Коза-дереза», «Пан Коцький»), оперети «Чорноморці», численних фортепіанних творів, хорів, романсів, пісень. Лисенко – один з перших інтерпретаторів «Кобзаря» Шевченка (автор понад 80 вокальних творів різних жанрів). Свого часу Микола Лисенко був не тільки українським композитором № 1. Він був однією з центральних постатей усієї української культури. В будинку Лисенків бували відомі письменники, музиканти, артисти, художники. Серед найвідоміших – Іван Франко і Леся Українка, Михайло Коцюбинський і Микола Садовський, Нечуй-Левицький, Кропивницький та багато інших. Півстоліття віддав Микола Віталійович композиторській роботі, але «годувала» його і його численну сім’ю виключно викладацька діяльність. Як пише Максим Рильський у статті «Рицар української пісні», «…непримиренність і послідовна принципіальність були, власне, причиною того, що першорядний піаніст і чудесний диригент, який міг собі зробити блискучу концертну кар’єру, …усе життя залишався скромним учителем фортеп’янної гри, тільки на схилі віку очоливши власну музичну школу, але й тоді ніяких матеріальних багатств не придбавши, а творчості своїй віддаючи лише урвані від щоденної педагогічної роботи хвилини… А як писав Микола Лисенко свої знамениті опери? Він писав їх в неможливих умовах. Адже тоді й думки не було про створення українського оперного театру, краще, про що можна було мріяти, – це поблажлива постава опери в одному з російських театрів «між іншим» або виконання її аматорським гуртком… І те й те давало більше розчарувань, ніж творчої радості…» Однією з головних перешкод в музичній діяльності Лисенка була цензура. В одному з листів до Івана Франка композитор пише: «Треба Вам знати, що цензура… з новим царствуванням стала скаженою і лютою, як ніколи до того. Вже дійшло до того, що забороняються звичайні збірки побутових пісень, щоб і звука не було українського. Вони прагнуть до повного знищення слова, звука, всього, що тільки має дух український».
106 років від дня народження Марії Капніст (1914–1993), української актриси, заслуженої артистки України. Походила зі славетного аристократичного роду Капністів. Саме її дід, Василь Васильович Капніст написав у 1783 році знамениту «Оду на рабство» – гнівний відгук на указ Катерини ІІ про введення кріпосного права на Лівобережній Україні і Слобожанщині. Її батька розстріляли більшовики, та й їй самій за графський титул довелося заплатити дорогу ціну, віддавши сталінській каторзі (замість сцени) 20 найкращих років свого життя. З 1961 року актриса почала працювати на Київській кіностудії. Знялась у понад 120 художніх фільмах, серед яких: «Руслан і Людмила», «Олеся», «Пропала грамота», «Стара фортеця», «Табір іде в небо», «Циган» та ін.
97 років від дня народження Марселя Марсо (1923-2007), французького актора-міма, творця ліричного образу Біпа – центрального персонажа мімічних сценок. Організатор (1947) і керівник (до 1960 року) трупи «Співтовариство мімів» у Парижі. Засновник Міжнародної школи мімодрами в Парижі (1978). Нагороджений французьким орденом Почесного легіону. Член Академії красних мистецтв Франції. В одному з останніх інтерв’ю Марсель Марсо сказав: «…Я хочу, аби і через 50 років люди пам’ятали, що Марсель Марсо відновив мистецтво, яке було майже втрачене, що він не просто розважав, а залишив у спадок пантоміму…»
84 роки від дня народження Михайла Осадчого (1936-1994), українського поета, прозаїка, правозахисника. Був двічі засуджений. Покарання відбував у мордовських концтаборах. Після заслання Михайло Осадчий повернувся до Львова. Довго не мав роботи, потім працював вантажником, двірником, кочегаром. У листопаді 1987 року він став одним із ініціаторів створення Української асоціації незалежної творчої інтелігенції. Його б засудили і втретє (у грудні 1988 Осадчого офіційно попередили про кримінальну відповідальність «за дармоїдство»), але не встигли – розвалилась імперія. 1993 року в мюнхенському Українському Вільному Університеті Михайло Осадчий здобув вчений ступінь доктора філософії, захистивши дисертацію «Українське літературне дисидентство». Михайло Осадчий був членом львівської письменницької організації, а з 1993 року працював доцентом кафедри історії журналістики Львівського державного університету. Помер Михайло Григорович 5 липня 1994 року. Похований на Личаківському кладовищі у Львові.
