8 березня. Пам’ятні дати

У 1977 році Генеральна Асамблея ООН у своїй резолюції закликала всі держави проголосити відповідно до їхніх історичних і національних традицій будь-який день року Міжнародним днем прав жінок і миру, створювати сприятливі умови для викорінення дискримінації жінок і для їхнього повного й рівноправного залучення до соціального розвитку. Це рішення ухвалили після закінчення Міжнародного року жінки (1975) і Десятиріччя жінок ООН (1976–1985), які раніше були проголошені Генеральною Асамблеєю. Історія цього Дня бере початок ще з кінця ХІХ століття. Хотів би того хто, чи не хотів, але його підвалини – політичні, а засновницями його були активні небайдужі жінки, котрі виборювали власні права і свободи в абсолютно чоловічому світі. Історично так сталося, що на початок новітнього часу, становище жінок було критичним - у переважній більшості країн світу жінки вважалися нижчими за чоловіків, неспроможними ухвалювати рішення, тим більш брати участь у політичному, державотворчому процесі. Що б ми не взяли: освіту, медицину, науку, політику – всюди панували чоловіки. Перші жінки-лікарки, освітянки, науковці, політики, бізневумен – всі вони були схожі на тих відчайдухів, котрі, набравшись надзвичайної мужності та волі, наважились вирватися за межі гендерної сегрегації.

Вже майже півтора століття жінки відстоюють свої права, ведуть боротьбу за рівноправ’я з чоловіками. І навіть сьогодні це не втратило своєї актуальності. Як зазначають в ООН, Міжнародний жіночий день - це час поміркувати про досягнутий прогрес, закликати до змін і відзначити належним чином прояви мужності і рішучості з боку звичайних жінок, які грали виняткову роль в історії своїх країн і громад.

Тема Міжнародного жіночого дня 2020 року «Я - покоління рівноправ'я: реалізація прав жінок».

Події дня:

Цього дня у 1946 році, у соборі св. Юра у Львові розпочався так званий Львівський уніатський церковний собор («Собор греко-католицької церкви»), який під тиском комуністичного режиму ухвалив рішення про ліквідацію Брестської церковної унії, розриву з Ватиканом і об’єднання з Російською православною церквою. Ліквідація Української греко-католицької церкви розпочалась за ініціативи радянських органів держбезпеки та особисто Сталіна одразу ж після смерті митрополита Андрея Шептицького (1944). Радянські засоби масової інформації розгорнули широку кампанію звинувачень церкви у колабораціонізмі з німецькими нацистами та підтримці українського руху Опору. 11 квітня 1945 року загони військ НКВС оточили собор св. Юра у Львові і заарештували митрополита Йосипа Сліпого, єпископів Будка і Чарнецького, а також багатьох священиків. Їм було заявлено, що греко-католицька церква з цього часу ліквідована. В 1945-1946 рр. все вище духовенство УГКЦ разом з урядовцями курії, викладачами теології та філософії богословських академії та семінарій, ченцями (всього близько тисячі чоловік) було заарештовано і вивезено на Схід. Шляхом репресій радянська влада намагалася змусити ієрархію греко-католицької церкви погодитись на об’єднання з Російською православною церквою. Однак, жоден з усіх заарештованих єпископів не погодився на співпрацю. Тому радянські спецслужби й розробили план проведення «Собору Української Греко-Католицької Церкви». Шляхом залякувань, часто і відвертого терору та знищення особливо непоступливих священиків було сформовано групу учасників собору, яка складалася з 216 священнослужителів (у Галичині служило 1270 священиків) і 19 мирян. 9 березня 1946 року, незважаючи на неканонічність, собор проголосив скасування Берестейської унії 1596 року і «возз'єднання» з Російською православною церквою. Тим часом радянський уряд розпочав активну ліквідацію парафій та церков УГКЦ. Тисячі священиків були заарештовані, засуджені до тривалих термінів ув’язнення, або депортовані. Лише незначна частина священнослужителів, не витримавши психологічного тиску, формально перейшла до православ’я. Близько 200 священиків взялися творити структуру УГКЦ у підпіллі. Понад 40 років священнослужителі та вірні УГКЦ були змушені таємно дотримуватися обрядів і свят своєї церкви, наражаючись на переслідування і репресії з боку органів влади. Лише 1 грудня 1989 року діяльність Української греко-католицької церкви в Україні була легалізована.

Ювілеї дня:

259 років від дня народження Яна Потоцького (1761–1815), польського історика, етнографа, географа і письменника. Автор праць, які містять відомості з історії та географії України, та роману «Рукопис, знайдений у Сарагосі».

99 років від дня народження Інни Коломієць (1921-2005), відомого українського скульптора, заслуженої художниці України (1974). Працювала в галузі станкової, монументальної та декоративної скульптури. Автор керамічних барельєфів за мотивами поеми «Енеїда» Івана Котляревського, циклів – «По Італії», «По Японії», «Чорнобиль», пам’ятника загиблим у Корюківці Чернігівської області.

Цього дня народився Леонід Михайлович Осика (1940-2001), український кінорежисер і сценарист, один з найяскравіших представників українського поетичного кіно. Поставив фільми: «Камінний хрест», «Захар Беркут», «Тривожний місяць вересень», «Етюди про Врубеля», «Гетьманські клейноди», «Увійдіть, стражденні!» та ін. Лауреат Державних премій України ім. Т.Г. Шевченка та О. Довженка. Народився Леонід Осика у Києві. Потім було важке воєнне дитинство, коли мало не вмер у Фастові. Після закінчення війни життя почалось налагоджуватись. Повернувся з фронту батько (хоч і важко контужений, зате живий!), в сім’ї Осик народилося ще двоє дітей. Старші діти влаштовували театральні вистави, на які запрошували сусідів. Сестра Леоніда Осики згадувала: «Продавали квитки сусідам. Вони сідали на стільці й уважно нас слухали. Льоня робив декорації й був завжди не по-дитячому серйозний». Батьки думали, що Леонід стане художником, адже він гарно малював, але він подався в Одесу, закінчив гримерний курс місцевого театрально-художнього училища, а згодом і режисерський факультет московського ВДІКу. Після того повернувся до Києва, почав працювати на кіностудії Олександра Довженка. У 27 років зняв «Камінний хрест» – сувору, витриману в аскетичних чорно-білих тонах метафізичну екранізацію двох новел Василя Стефаника – фільм, який цитують у кінопідручниках багатьох країн світу. Прикметно, що режисер за цю кінострічку, яку чи не одразу визнали шедевром, був відзначений Національною премією ім. Т. Шевченка аж через 30 років! За 28 років роботи в кіно Леонід Осика зняв 13 з половиною художніх фільмів. Більше не встиг: завадила не тільки криза українського кіно, але й важка хвороба, яка на довгі роки прикувала його до ліжка.

Роковини смерті:

25 років з дня смерті Ростислава Братуня (1927-1995), українського поета, громадського діяча, одного з засновників Товариства Лева – однієї з перших незалежних громадських організацій в Україні (1987). Випускник Львівського університету ім. І.Франка. Племінник відомої української актриси Наталії Ужвій. У 1966-1980 роках очолював Львівську організацію СПУ, був деякий час головним редактором журналу «Жовтень» («Дзвін»). Видав збірки: «Вересень», «Пісня про волю», «Світанки». Значну частину віршів поета становить інтимна лірика. Автор лібрето опери «Назустріч сонцю». Ряд віршів Братуня покладено на музику композиторами Євгеном Козаком, Володимиром Івасюком («Ватра», «Ноктюрн осіннього міста», «Вогні Львова», «Перший сніг»), Мирославом Скориком. Загалом на вірші Ростислава Братуня написано понад 200 пісень. Свого часу на ІІ з’їзді народних депутатів СРСР саме Братунь, відстоюючи позиції незалежності, сказав Горбачову: «А Україна буде таки вільною!» (Братунь був першим демократичним депутатом від західного регіону України). У 1993 році підняв український національний прапор над «Гетьманом Сагайдачним» – флагманом Військово-Морських Сил України. Одну з вулиць Львова названо ім’ям Ростислава Братуня.