З Мариною Чуйковою, яка провела в ув'язненні 650 днів, і одним з її синів Савою ми зустрічаємося в центрі Харкова. По-весняному теплий день, яскраво світить сонце, від якого ми всі примружуємо очі, неспішно прогулюючись вулицею Сумською. Поки невимушено розмовляємо про вже мирне і нове життя, в красивій та впевненій жінці ніщо не видає пережитих знущань. Сльози будуть пізніше. І моя співрозмовниця, і я це розуміємо.

«Але я хочу говорити, не хочу забувати», – каже Марина. Проста медсестра з Горлівки, яка не могла залишити літню матір і час від часу відвідувала синів в Одесі і Харкові, у «ДНР» отримала 11 років за «зраду Батьківщині». «Підвал», СІЗО, Сніжнянська колонія...

МИ ВЕСЬ ЧАС БОЯЛИСЯ, ЩО ОБМІН ЗІРВЕТЬСЯ

- Без перебільшення вся країна, затамувавши подих, стежила за зустріччю звільнених полонених напередодні Нового року, але як відбувався обмін для вас, що було по той бік?

- 27 грудня нам сказали, що деяких жінок внесли до списку, але кого саме – невідомо. Напередодні обміну нас з колонії відвезли до СІЗО. Ми не могли заснути, збиралися, позбувалися бирок на речах... Рано вранці нас вивели на подвір'я. Чоловіків помістили в автозаки, а нас, десять жінок, посадили в автобус. Слідом сипалися образи.

Поїхали в бік Горлівки. На блокпосту нас вивели з автобуса, фотографували. Одразу ж оточили російські журналісти, вони ставили провокаційні запитання. Але ми просто відверталися, боячись, що через якесь слово, рух усе може зірватися.

Коли просунулися ще далі, знову зупинилися на блокпосту. Знову були журналісти, серед них і іноземні. Знову були запитання. А ми усі боялися, що зробимо щось неправильно, і обміну не буде. Один чоловік не стримався, різко висловився...

Потім я побачила Валерію Лутковську (на той час – представник України в Тристоронній контактній групі, – авт.), і вона нас заспокоїла, сказала, що обмін буде, треба потерпіти, що «ДНР» затримує процес.

Коли вже проїжджали останні пости на непідконтрольній території, ми усі мовчали – така була напруга. Лише коли вийшли з автобуса у Зайцевому, почали розмовляти. Для нас підготували приміщення для обігріву, гарячі напої, «тормозки» для перекусу. У мене в пакеті виявився шматочок торта. Чесно кажучи, я його розгорнула, і розплакалася. Дивлячись на цей торт, так акуратно і красиво упакований, ридала. Такі емоції нахлинули. Я вдячна всім людям, які брали участь у процесі нашого звільнення, і просто тим, хто збирав ці тормозки для нас.

Усі пішли грітися, а я не могла – хотіла якнайшвидше зв'язатися з дітьми. Підійшла до якогось молодого чоловіка, попросила телефон подзвонити. Він дав, а я не змогла на цьому великому сучасному смартфоні набрати номер – відвикла користуватися. Він набрав за мене, і я почула дітей. Вони дивилися онлайн і бачили, що я плакала.

Потім перельоти. Всі тремтіли від емоцій і хвилювалися. У Борисполі – зустріч з рідними. Було дуже приємно, що президент вітав кожного. Обняв, назвав на ім'я.

Потім серед натовпу не могла побачити дітей, і вони мені почали кричати. І ось ці обійми! Журналісти питали, які в нас почуття? А важко підібрати слова. Ні з чим не порівняти. Це може зрозуміти лише той, хто був на нашому місці.

Дуже приємно бути вільним, перебувати в світі. Дуже приємно обіймати своїх дітей, торкатися, цілувати, коли був позбавлений цього.

- Зараз ви можете сказати, що адаптувалися – морально, фізично?

- Після Феофанії, де всім надали медичну допомогу на найвищому рівні, нам запропонували реабілітацію. Було два варіанти. Я вибрала в селі Циблі, за сто кілометрів від Києва (у державному медико-соціальному центрі ветеранів війни – авт.). Були процедури, зі мною працювали психологи, не тільки розмовляли, але ще проводилися різні заняття. Ми робили ляльку-мотанку, і малювали, і співали. Загалом персонал дуже привітний, обстановка дуже хороша, було затишно. Усе це допомогло мені.

ДО ДІТЕЙ ПОЧАЛИ ЧІПЛЯТИСЯ – ЧОМУ НЕ СЛУЖАТЬ?

- Марино, яким було ваше життя до військових дій, де ви «зустріли» війну?

- Не можу сказати, що все було легко в моєму житті. Діти вчилися, я намагалася заробити. Було дві роботи: за фахом – медсестрою на денному стаціонарі в міській лікарні №2, а ще останні роки підробляла в супермаркеті. Після однієї зміни бігла на іншу.

Я була на роботі в супермаркеті і побачила, як летять військові літаки. Це було так незвично, стояв такий гул. Потім ми бачили танки, вони їхали, «розрізаючи» асфальт, залишаючи сліди. І було так страшно... Але ми не вірили! Не думали, що таке можливо. І коли було пряме попадання в наш магазин, з якого ми з подружкою-напарницею тікали, тоді ми реально зрозуміли, що це війна. Почали гинути люди. Це був страшний час. Спочатку люди визирали – звідки, хто стріляє. А потім стали ховатися, навчилися.

- Де ви ховалися від обстрілу?

- У Горлівці відключили домофони, щоб під'їзди були відкриті. Щоб можна було заскочити до будь-якого, якщо починався обстріл. До мене приходили бабусі, зі своїми сумочками з найціннішими речами і документами, вони бачили в мені підтримку, тому що я була однією з наймолодших у під'їзді, ми разом пересиджували прямо там, тому що у мене і моєї сусідки були міцні двері. Я зібрала аптечку, що могла – перев'язувальні матеріали, знеболююче... І так ми жили від обстрілу до обстрілу.

- А ваші сини?

- Вони вчилися в Луганську. Коли почалися обстріли, університет закрився, вони повернулися додому. І вдома – теж обстріл. Ми просто пересиджували. Вже нічого толком не працювало, не було води і світла. Але якоїсь миті до дітей почали чіплятися – чому вони не йдуть служити? І коли одного разу мене вже наполегливо запитували, чому такі спортивні хлопці не служать, стало страшно. Тоді, не збираючи речей, без сумок, в шортах, футболках і в'єтнамках, ми поїхали. Зробили вигляд, що просто їдемо на ринок. Ми проходили пости, просувалися далі. Десь автобусом, десь пішки, ми просувалися в бік Бахмута. Коли вже приїхали на український блокпост, я розридалася. Діти поїхали до Одеси, куди евакуювався університет. Там жили в гуртожитку. А мені довелося повернутися назад, в Горлівці залишалася літня мати (до звільнення доньки мати не дожила, – авт.). Але я ще тоді сподівалася, що все це швидко закінчиться.

Я постійно хвилювалася: як діти живуть, як влаштувалися? Їздила спочатку до Одеси – перевозила якісь речі їм, комп'ютер, а потім, коли вони переїхали до Харкова, їздила теж. То подушку, то ковдру з дому, одяг по сезону привозила. Грошей все придбати на новому місці просто не було. Близько пів року я жила у Харкові, але орендувати квартиру було дорого, заробітку не вистачало, знову повернулася до Горлівки. Під час інтенсивних обстрілів виїжджала до родичів у Новолуганку (Донецька область, – авт.), але і там почалися бойові дії. Мама зі своїм високим тиском, діабетом взагалі не хотіла нікуди їхати, вона трималася за будинок, і я залишалася.

НА БЛОКПОСТУ СКАЗАЛИ, ЩО Я «ШПИОН»

- Вас затримали у березні 2018-го. За яких обставин?

- Мене заарештували на блокпосту «Майорск», коли їхала на підконтрольну Україні територію. На мене кричали, що я «изменник Родины», представляли людям на блокпосту як «шпиона». Але, власне, в чому моя вина, ніхто не говорив. Забрали всі документи, сумку, ключі від квартири. Одягли мішок на голову, наручники, повезли, а куди – я не знала. Потім уже дізналася, що це було «МГБ» у Донецьку. Все було, як за сценарієм, якась вистава. Тільки допити і наручники справжні. Така озлобленість, образи, приниження... Вони шукали в телефоні, в моїй записній книжці щось таке, за що можна було б звинуватити.

Посадили у підвал. Там на стінах були накреслені календарики, зроблені насічки, люди відзначали, скільки днів вони сиділи. Не уявляю, чим вони це дряпали – все ж забирали. Та мені не вірилося, що можна там знаходитися місяць, два, три, 100 днів, і що я можу там просидіти. Я не розуміла – за що?!

- Якою була камера, в якій вас тримали? Базові потреби – вода, їжа, туалет?

- Там були дошки, на них лежить матрац. І більше нічого. Ні вікон, ні води. Стояли дві банки, мабуть, для туалету. Але вони вже були наповнені рідиною вперемішку з кров'ю. Людину, яка сиділа там до мене, мабуть, били, і вона ходила (в туалет) кров'ю. Банки вже смерділи, але і пізніше мені не дозволяли їх прибрати. Дошки були в крові, валялися рештки перев'язувального матеріалу, вата в крові, рукавички. Камера закривалася кліткою і ще залізними дверима.

До туалету виводили два рази на день, але могли і не вивести. Годували три рази на день. Якась каша, часто заморожена. Якщо бувала більш людяна зміна, її могли підігріти, але частіше це був просто шматок льоду. Видно було, що їжі мало, і коли я не їла через хвилювання, то просила віддати іншим ув'язненим, але цього ніколи не робили.

Води, чаю не давали. Перші дні я взагалі не пила, бо не було в що налити. Коли мене повели до туалету, в сміттєвому відрі я знайшла пляшку. І от у неї стала набирати воду.

- Ви бачили інших полонених?

- Коли мене закрили, почула, що в сусідні камери привели двох чоловіків. З одним, з Луганської області, мені вдалося поспілкуватися. Це він мені сказав, що ми знаходимося у підвалі «МГБ», і «зараз почнуться дуже важкі дні», тому що допити супроводжуватимуться тортурами, і я маю бути до цього готова, тому що він вже через це пройшов. Його затримали з ще двома друзями, які залишалися в камері поверхом вище. Я чула потім, як їх били, здається, ногами, чула, як вони кричали.

Але розмови між в'язнями – це було порушення режиму. В камері весь час горіло світло, і було відеоспостереження. Якщо ми починали спілкуватися, то майже відразу чули кроки, що хтось спускається у підвал. Нам казали, що нас покарають. Покарання – удари палицею по ногах. Цього чоловіка вже так багато били, він боявся, був дуже пригніченим. Коли я давала свідчення поліції, СБУ, я розповіла про нього. Я дуже хочу знати, що з ним сталося, тому що інформації про нього немає, прізвище ніде не фігурує. І інші звільнені, з якими я познайомилася під час обміну, теж про нього нічого не знають.

МОЛИЛАСЯ, ЩОБ МЕНЕ РОЗСТРІЛЯЛИ І ВСЕ ПРИПИНИЛОСЯ

- У чому вас звинувачували? Як відбувалися допити?

- Мені одразу ж у перший день сказали, що мене розстріляють. 30 днів я була в підвалі, і весь час знала, що мене розстріляють.

Десь раз на три дні проводилися допити або возили кудись. Було перефразування одних і тих самих запитань: чи працюю я на СБУ, яку інформацію передавала під час кожного проїзду на підконтрольну Україні територію. Називалися прізвища моїх друзів, однокласників, які давно виїхали з Горлівки, питали, чим вони займаються, де вони. Питали, скільки я заробляю і яку суму я маю на сьогодні. Тобто йшлося про те, що мене можуть звільнити, якщо буде певна сума.

Казали, що я «укроповская проститутка», що я «плохо отработала» и тепер «никому не нужна», що боротися за мене ніхто не буде. Мене возили містом, показували якимось людям, але я через мішок бачила тільки ноги. Якось возили до рідної Горлівки. Там зняли мішок, і мене знімала російська телегрупа. Мене представили як «предателя родины» і «шпиона». Але розмовляти не дозволяли.

- Вас ізолювали, гнобили... Було фізичне насильство?

- Кілька разів ударили головою об двері. Але не мій слідчий, а хтось інший. Кожен допит був психологічними тортурами. З кожним днем все жорсткіше і жорсткіше. Мене вивозили в якийсь ангар – в наручниках, з мішком на голові. Там я довго стояла, з розставленими ногами. Відчувався запах пороху. Я думала, що все, це кінець, але нічого не відбувалося. Я погоджувалася підписати те, що мені давали. Я молилася, щоб скоріше вже розстріляли, аби весь цей кошмар закінчився.

- Де ви опинилися після підвалу?

- Через місяць мене перевезли до СІЗО Донецька. І взагалі нічого не відбувалося. Але на початку мене попередили: якщо у тебе стаття «изменника Родины», уяви, що з тобою буде.

- В камері?

- Так, але цього не було. Я опинилася закритою з 14-ма жінками, заарештованими в основному за наркотики, а також були вбивці. У камері – повна антисанітарія, бруд, жахливе харчування. Але у відношенні до мене сусідок по камері не було того, чим мене лякали. Ми розмовляли. Так як в ізоляторі транслювалися виключно російські канали, а багато кого засудили ще до війни, вони не знали, що відбувається. Я казала їм: «Ну, якої батьківщини я зрадник? Який у вас паспорт? Український. І в мене теж. Ви знаєте тільки те, що вам тут говорять».

Також мене кидали до камер, де сидять «ополченки», яких закрили в основному за наркотики. Вони спочатку теж погрожували мені розправою. Насправді їм давали таку вказівку: принизити, побити. От якраз багато ополченок, які були учасниками подій, бачили самі, що відбувається, а не зі слів російських інформагентств, хочуть повернутися на підконтрольну Україні територію. Наркотична дурь вже з них тоді вийшла, і вони почали задумуватися, що з ними буде далі.

- А «следственных действий» не було?

- Ні. Я багато разів просила внести мене до списків на обмін, просила зустріч з адвокатом, щоб передати записку рідним. Жодних відповідей.

На початку серпня 2019-го мене і ще інших повезли в «следственный отдел «МГБ». У холі з нами провели таку бесіду: вас привезли на читання справи, ви можете читати скільки завгодно, хоч роками, але ми можемо внести вас до списку на обмін, і тоді ви підпишете, не читаючи. Мені слідчий сказав, що мене внесли до списку на обмін з боку України, але з боку «ДНР» я не підтверджена, що я і через рік офіційно значусь «без вести пропавшей». Він сказав, що десь є бігборд з написом «Путин, верни нашу маму».

- Насправді, це були просто плакати на акції під російським консульством у Харкові, – уточнює Сава Чуйков. – Були б гроші, ми б, звичайно, і бігборди замовили. Але ми розуміли, що могли допомогти тільки залученням уваги. Виходили в ефіри ЗМІ, виходили на правозахисні акції. Під консульством це було доволі агресивно – з фаєрами, з червоним димом, з прямим звинуваченням Путіну.

- Але саме це й зачепило. Слідчий мені сказав, щоб вони більше такого не робили, про Путіна гидот не писали. І це вперше я дізналася, як діти за мене борються. Того дня я підписала справу, не читаючи. Коли повернулася в автобус, інші мені сказали, що теж підписали.

13 серпня мене і ще п'ятьох утримуваних вивезли в «верховный суд». Було того дня три суди, кожен тривав хвилин по 20. Все абсолютно несерйозно. При цьому нам дали папірець підписати, що ми відмовляємося прийняти на руки якісь документи. Нам і до того нічого не давали, де було б написано «Донецкая народная республика».

Люди виходили – комусь дали 15 років, комусь -10. Мені дали 11 років з відбуванням покарання у Сніжнянській виправній колонії. Я сподівалася на обмін. Потім виявилося, що у серпні він не відбудеться. 18 жовтня мене перевезли до колонії. Вже знаходячись там, по телевізору почула, що обмін має бути до Нового року.

Я ЧЕКАЮ ОБМІНУ «ВСІХ НА ВСІХ»

- Зараз ви у Харкові. Тут плануєте жити?

- Так, тому що діти тут. Хочу почати все заново. 21 лютого я приїхала. 22-го був день народження у сина. Тому в Харкові для мене все почалося з кухні, зі свята, з маленьких жіночих радощів.

Майже два роки я не тримала ножа в руках. Я різала салати, пекла млинці. Це таке задоволення – приготувати щось для сім'ї. Хочеться варити борщі, переготувати всі свої улюблені страви!

А ще хотілося бути красивою – як будь-якій жінці. Я була в перукарні, зробила зачіску і манікюр. Ходила за покупками. Я відновила картку в своєму улюбленому магазині парфумерії, купила парфуми. Розговорилася з іншим покупцем про аромати. І для мене це теж такі цінні емоції.

Ми святкували день народження Сави. Я опинилася серед молоді, друзів сина. Вони всі освічені, але ще прагнуть вчитися, такі цілеспрямовані. Мене дуже надихнула ця молодь.

- Але за цим святом почнуться і будні...

- Вже почалися (посміхається). Я займаюся відновленням документів. Мені віддали тільки паспорт та ідентифікаційний код. І я вже зіткнулася з проблемами. Так як я розлучена, у документах фігурувало й дівоче прізвище, і нинішнє, тому до кожного папірця потрібен ще якийсь папірець. І десь ставляться з розумінням, а десь відразу зачиняють двері. Я кажу – що в мене ситуація, що я була в полоні, і якихось довідок дістати не зможу, але людина, не дивлячись на мене, щось клацає в комп'ютері. Я розумію, що дівчина не справляється. В результаті вона сама покликала іншу жінку. І ось вона прочитала мою довідку, що я звільнена з полону – і так перейнялася! Вона і розпитувала, і казала, що по телевізору дивилася обмін. Її цікавило все: і як я потрапила до списку, і як там живуть люди на окупованій території, і чому я у Харкові опинилася саме зараз, і яка мені потрібна допомога. Вона одразу ж почала телефонувати, радитися, записувати мене на консультації – я тільки встигала собі час позначати. Для мене ця небайдужість була такою приємною!

Я не хочу забувати того, що зі мною сталося. Це боляче, страшно, прикро. Але я хочу, щоб усі знали, що війна триває, що вона страшна, що над людьми знущаються. Мені хочеться, щоб люди цікавилися не тільки своєю роботою, а мислили глибше і дивилися, що відбувається за межами їхнього маленького повсякденного світу.

- Обіцяну фінансову допомогу від держави ще не отримали?

- Ні (на момент розмови, – авт.), але дуже розраховую на неї. Зараз я на повному забезпеченні дітей і живу з ними в маленькій орендованій квартирці. З часом хочу влаштуватися на роботу й орендувати житло окремо. Бо сини – молоді, їм треба будувати своє особисте життя. Вони варті цього. І після мого звільнення, яким вони так наполегливо займалися, у них нарешті з'явився вільний час, щоб будувати стосунки, радіти життю. Звичайно, ці 100 тисяч від держави стали б підтримкою для старту мого нового життя у Харкові. Тому що не може бути відразу все гладко. Зняти житло – заплатити агентству, заплатити перші два місяці за квартиру одразу, як часто просять власники. Купити якісь необхідні речі, налагодити побут.

- Є сили боротися з щоденними труднощами?

- Я стала сильнішою, більш жорсткою. Знаю, що зможу, що я впораюся, почну життя з нуля. У мене є свобода! І я зараз вже не боюся, що немолода, що усе моє майно залишилося там, що в мене немає грошей. Я виховала чудових дітей, вони стали гідними чоловіками.

Але я думаю про людей, які залишаються у полоні. Буду говорити про те, що відбувалося, буду брати участь в акціях на їхню підтримку.

Я розповіла правоохоронцям - що знала і про кого знала. Дуже хочу, щоб обмін відбувся найближчим часом, і це вже був обмін «всіх на всіх».

Юлія Байрачна, Харків
Фото: В'ячеслав Мадієвський, Юлія Овсяннікова; Офіс Президента