Алан Меєр, художник, організатор благодійних аукціонів у Німеччині для Донбасу
Коли відбулася Помаранчева революція, Україна раптом засяяла для мене на карті світу
26.02.2020 18:40

Алан Меєр – людина незвичайна. Художник, який втік у молодому віці до Ізраїлю з СРСР через неприйняття Росії як репресивної машини, переселився з часом до Німеччини і сьогодні витрачає більшу частину свого часу на допомогу Україні і просування на сході нашої країни мистецтва.

Ми розмовляємо з Аланом після одного з благодійних музично-художніх вечорів, серію яких у лютому організували активісти, які займаються проєктами "Heart for Ukraine" ("Серце для України") та "Musik Rettet" ("Музика рятує"). Меєр – один з їхніх засновників і найактивніших учасників.

На вечорах звучить музика у виконанні німецької скрипальки з українським корінням Марини Бондас та її друзів з симфонічного оркестру Берлінського радіо, а також виставляються картини, намальовані дітьми з Донбасу, для яких Марина, Алан та їхні друзі організовують вже кілька років поспіль літні табори відпочинку під Берліном.

Картини можна купити. Дитячі і не тільки. Гроші підуть на нові літні зміни для дітей з найбільш постраждалих районів сходу. Активісти сподіваються зібрати ще на великому аукціоні ARTdespite Charity-Auktion 29 лютого.

АУКЦІОНИ – АКТ НАГАДУВАННЯ

- Алане, як все починалося, як зародилася ідея організовувати благодійні виставки-аукціони?

- Почалося все у 2014 році, практично відразу після анексії Криму. Треба було щось робити. Люди, які розуміли, що відбувається, стояти осторонь не могли, це природно. У мене ж усе це ще й наклалося на особисте: я вважаю, що безліч проблем століття, в якому я народився, йдуть з Росії. Практично всі. Тому для мене питання не стояло.

З'явилася ідея, частково у мене, у Марини Бондас, її почали поширювати Ольга Майкл, Ілля Кітуп, Боря Раскін, багато інших митців. Ми вирішили провести аукціон, у якого було дві мети. З одного боку – зібрати кошти. Ми тоді навіть не дуже замислювалися, куди відправити їх в Україні. Друга мета, для мене вона була навіть більш важливою, – це показати німецькій публіці, що є проблема: в Україні йде війна. Тобто, це був більшою мірою акт нагадування, звернення уваги.

Ми зробили це досить вдало. Зібрані тоді кошти (близько 8 тисяч євро – це для такого аукціону дуже велика сума) відправили організації «Жовто-блакитні крила».

Після того, як Марина з'їздила до Авдіївки, там грала концерти, народився вже безпосередньо цей проєкт. Потім з'явився табір, виставки.

Ми почали готувати другий аукціон, потім ще. Але подальші були вже менші – ажіотаж, збудження не може підтримуватися довго.

- Я була в таборах, бачила, як самозабутньо діти малюють під твоїм керівництвом. Але художниками вони навряд чи стануть...

- У нас мало часу – до 2 тижнів. Навчити за цей час малювати, передати техніки неможливо. Тому я ставлю перед собою завдання дати можливість попрацювати їм так, як у них немає можливості працювати вдома – на великих полотнах, з підрамниками, щоб багато фарби. Намагаюся зробити так, щоб вони працювали багатошарово. Так з'являються роботи.

Моя мета – щоб діти бачили, що це не просто іграшка якась, мовляв, намалювали і викинули. Що народилася робота, яку потім побачать інші, яка буде на виставці. Тоді у них відчуття інше.

Хочу, щоб діти експериментували, не боялися, розкривалися. Це вдається не завжди.

НА СХОДІ УКРАЇНИ МИСТЕЦТВО ПОЧИНАЄ «ГРАТИ»

- Ти ж і сам їздиш на схід України, пишеш там.

Живописне мистецтво – це як сіль, як перець... надає життю смак

- Це як би друга частина моєї роботи, це мій проєкт «Дифузії». Він народився з першого проєкту.

Я поїхав після першого табору у 2016 році до Авдіївки зустрічатися з дітьми. Познайомився з волонтерами, різними організаціями, які намагаються щось робити, і побачив, що там є певна «живописна порожнеча», але інтерес до живопису є. Там немає того, що, скажімо, у Берліні є на кожному кроці, наприклад, галерей, яких тут навіть забагато.

Так, таке мистецтво цікаво не всім, навіть не 90 відсоткам, воно цікаво якійсь невеликій групі людей. Живописне мистецтво – не масова культура, але вона не має бути такою. Це помилка, що мають бути лише масові речі. Якщо є хоча б 1 відсоток населення, який знаходить у цьому щось для себе, то як сіль, як перець – це додає їжі смак, наповнює життя. Мистецтво, окрім того, що має радувати, є способом спілкування між людьми, зв'язуючою річчю. На сході України багато ремісничого мистецтва – дощечки, крашанки, але немає експериментального мистецтва, яке не робить картинки для кухні, яке потребує спілкування, виставок.

Потім я був у жовтні в Краматорську, намалював там мурал. У процесі роботи познайомився з багатьма людьми і побачив, що є величезна база, що я там можу зробити багато цікавого, такого, що в Берліні я робити не можу, тому що тут це нікому не потрібно, тут перебір з мистецтвом. Знову ж, тут, у Берліні, немає такого соціального контакту, як у вас на сході. В Україні, я помітив: речі, які тут вже не цікаві, починають «грати» за рахунок усього того, що там відбувається. Там все по-іншому, там мистецтво стає живим.

Що можна зробити, я зрозумів не відразу. Я поїхав і почав думати.

- І до чого додумався?

- Я повернувся до Берліна з Краматорська у жовтні 2016 року, потім приїхав взимку, зустрівся вже цілеспрямовано з людьми. Так, завдяки небайдужому ставленню багатьох людей в адміністрації міста, особливо Галини Панкової, і директорки місцевого музею, чудової Олени Орлової, яка готова пробувати щось нове, з виставки вийшов художній проєкт «Дифузії», об'єднання художників і арт-резиденція «Дифузії».

У лютому почав готувати проєкт. Навесні ще раз з'їздив до Авдіївки, там просто малював з дітьми, зробив з ними перформанс.

Потім став шукати художників зі свого кола для поїздки до Краматорська. Ідея базувалася на концепції виставки, в якій я колись брав участь у Російському музеї Петербурга у 1989 році, організованої французькою академією. Вони запросили різних художників андерграунду (зараз це слово втратило первинний сенс). Ми мали працювати прямо в музеї, потім картини виставлялися. Це було щось неймовірне! Потужний поштовх для багатьох художників. Я вирішив повторити це в Україні.

Треба сказати, що Краматорськ волею долі, хоче він того чи ні, став центром величезного регіону, це – столиця Донбасу. Раніше люди, які хотіли мистецтва, їхали до Донецька. Донецьк відрізаний, його немає. Але у Краматорську мистецьке життя раніше не тягнуло навіть на звичайний районний центр. Так, є художній музей, 2 худшколи, але вони всі працюють не так, як могли б. Вони чудові, правда, але все залишилося так, як було у ... промисловому, закритому регіоні. Музею в радянський час мало приділялося уваги, коштів на придбання картин не було, дещо перепадало з Москви. Тобто, колекції серйозної немає.

Завдання – зламати певну інерцію, яка мала місце. Для цього мені потрібні були люди, які не знайомі з усією цією бюрократією, хто не має радянського минулого, не розмовляє ні російською, ні українською, не знає усіх заморочок, які звикли працювати на Заході. Я знайшов таких людей, чудових чотирьох художників з Франкфурта, німців. Я зміг провести цю виставку, вона була вдалою, незважаючи на те, що було багато нерозуміння, опору.

Я не збирався повторювати експеримент. Але побачив, що інтерес є у дуже багатьох людей. І наступного року зробив це знов.

Потім мене покликали на «Кальміус» (фестиваль у Краматорську – ред.), я привіз з собою друга з Мілана, італійського художника.

У жовтні 2018 року ми організували першу мистецьку резиденцію. Я намагаюся об'єднати кілька речей: пленер – у місті і на виїздах, академічну роботу (запрошуємо моделей, а це непросто організувати, тим більше взимку, при поганому опаленні), воркшопи для місцевих художників.

Усі роботи, намальовані нами, передані місту.

МАСШТАБНІ ПЛАНИ

- От ти сказав, воркшопи, а наскільки великим є інтерес у місцевих художників до них?

- Всюди по-різному. У Маріуполі, наприклад, я робив це тричі. Там є кілька груп художників, до нас приєдналися місцеві і разом з нами працювали. Потім ми подружилися, нас звапросили влітку на виставку, теж писали роботи прямо там. Пізніше зробили там 2-тижневу резиденцію, приїхали художники з Європи, Америки, Південної Америки, з України.

- Нескромне запитання: хто оплачує це свято мистецтва?

- Тут є капіталістичний момент. Для мене важливо, щоб «Дифузії» вдавалися, тому що подальше їх фінансування залежить від того, чи потрібно це людям.

Вперше я все робив за свій кошт, купував необхідне. Художники приїжджали за свій кошт. Другий раз нам допомагали місцеві бізнесмени, партія Петра Порошенка дала машину, щоб відвезти роботи з Краматорська в Маріуполь. Там ми вписалися в фестиваль скульптури, тому була допомога з фонду цього фестивалю на проживання.

У Бахмуті минулого року теж різні місцеві організації нам допомагали. У Добропіллі також... Щоразу – різні джерела.

Приїжджають всі художники, звісно, за свій кошт. Але нам потрібні кошти на матеріали.

- Цього року плануєте продовжити?

- Так! Якраз обговорюємо це зараз.

Я хочу знову поїхати на фестиваль «Авдіївка-ФМ», на якому я вже був двічі.

Збираюся навесні зробити відкриття виставки в Авдіївці.

Влітку, якщо вийде, сподіваюся знову поїхати до Маріуполя на тиждень з невеликою кількістю воркшопів, на пленер.

І ми робимо велику резиденцію, 3-тижневу, з 20 серпня по 10-14 вересня, з виставкою у Краматорську.

Зараз опрацьовуємо ідею зробити виставку в Києві.

Хочемо зробити виставку у Львові.

Нам написали з Харкова, хочуть запросити.

Як все вийде, не знаю.

- А влітку знову табір, куди ви привозите дітей з Мар'їнки, Авдіївки, Курахового, Золотого, Краматорська, Слов'янська. Вони активно відпочивають: їздять на екскурсії, грають у спортивні ігри, співають. Але головне – займаються мистецтвом: музикою, танцями, малюванням, опановують театральну майстерність.

- Влітку табір. Я хочу цього разу привезти художників з України, щоб вони взяли участь з нами тут, попрацювали з дітьми.

ГРУШЕВСЬКОГО ДУЖЕ ЛЮБЛЮ

- Алане, особисте запитання: ти ж не українець. Чому тоді?

Росія так і залишилася для мене чорною дірою

- Я – єврей.

- Гаразд. Але ти – російський єврей, не український.

- Я взагалі-то вважаю себе фінським євреєм. А народився я у Петербурзі.

- І все ж: чому Україна?

- Коли я виїжджав з Радянського Союзу у 1989-90 роках, і відмовлявся від громадянства, платив за це величезні гроші, 500 рублів (мотоцикл можна було купити новий, космічна сума), я хотів усю цю територію, включно з Україною, викреслити, забути назавжди.

Росія так і залишилася для мене таким місцем, яке я не сприймаю, чорною дірою.

На початку 2000-х були моменти, відчуття, що може там щось і буде. Але ця іскра дуже швидко згасла.

Грушевського я дуже люблю. Вважаю його трагічною постаттю в українській історії

А Україна раніше взагалі не існувала для мене як держава. У закутках мозку був Хмельницький, як для єврея – для мене усі ці речі було важко слухати. Я потім став це вивчати, читав Грушевського, інших. У мене були двоїсті відчуття.

- У тебе діти через це Грушевського малюють постійно? Навіть зараз у залі кілька його портретів.

- Грушевського я дуже люблю. Я вважаю його дуже трагічною постаттю в українській історії. Він як Семен Дубнов, єврейський історик, який зробив велику помилку: коли прийшли до влади нацисти, а він жив тоді у Німеччині, він втік не в той бік, він втік до Риги і загинув там. Я вважаю, що Грушевський чимось на нього схожий.

ХОЧУ ПОБАЧИТИ, КОЛИ В РОСІЇ ЛЮДИ БУДУТЬ ВІЛЬНИМИ

- Так що ж все-таки змусило тебе подивитися на Україну по-іншому?

- У 2004 році, коли відбулася Помаранчева революція, Україна раптом з'явилася для мене на карті світу, раптом засяяла. Я перестав ставитися до неї так, як ставився раніше. Мені було цікаво, я навіть почав вчити українську трохи.

Хочу побачити, коли розвалиться усе те, що становило імперію, Росія розвалиться на шматки, на республіки

Потім, коли почався Майдан, мені дуже хотілося, щоб все було добре. Але я, чесно кажучи, думав, що все буде як в Росії: зараз задавлять, люди підуть і все закінчиться. І коли воно почало розвиватися так, як розвивалося, для мене це був шок. Це не може залишити людину байдужою. Я бачив, що відбувається щось, що в існуючому світі починаються зміни, які я не міг би ніколи припустити.

Я хочу побачити, коли розвалиться усе те, що становило імперію, Росія розвалиться на шматки, на республіки, люди стануть вільними. Для мене це дуже важливо. Я зрозумів, що я від цього залежу, незважаючи на те, що давно звідти поїхав.

Коли побачив, що Україна йде з імперії, я цьому дуже радів

Мені хочеться, щоб ці зміни відбулися. Щоб цей монстр пішов, зник. Тому що він, як виявилося, наді мною нависає.

Коли я побачив, що Україна йде звідти, я цьому дуже радів. Я не міг залишатися осторонь. Мені хотілося, щоб Україна йшла і не поверталася.

Коли у мене запитують, навіщо ми все це робимо, я відповідаю: я хочу, щоб процес пішов. Що буде в Україні? Українці самі вирішать, але я хочу, щоб вона стала самостійною.

- Я знаю, що певне відношення, хоча і досить віддалене, ти до Україні все ж маєш. Твій прадід Олександр Меєр народився в Одесі.

- Так, мій прадід, історик, філософ, Олександр Меєр – досить відома особистість, знав 10 мов.

Його батько, Олександр Меєр, у 1864 році приїхав зі Швейцарії до Одеси. Викладав стародавні мови, був інспектором однієї з одеських чоловічих гімназій. У нього була бібліотека, вона згоріла. Він після цього помер, і почалися поневіряння.

Прадід захопився марксизмом, його відправили у заслання, там народилася моя бабуся. Його заарештовували ще кілька разів. У 1906 році оселився в Петербурзі. Там був членом гуртка, до якого входили Блок, Петров-Водкін, Мережковський... Потім вони всі потрапили на Соловки. (Наприкінці весни 1929 р. О. Меєра засудили до розстрілу, однак його дружині вдалося запобігти страті: скориставшись дореволюційним знайомством зі Сталіним і Єнукідзе, вона зуміла добитися клопотання ЦВК про заміну розстрілу десятьма роками ув'язнення на Соловках – авт.).

Прадід похований на Волковському лютеранському кладовищі. Довелося його перезахоронювати, тому що спочатку він був похований в Олександро-Невській лаврі, від якої за Брежнєва відрізали шматок і побудували на ньому готель «Москва». Могила прадіда була як раз там, де стоїть готель. Мій батько і брат його викопували і перевозили...

- Скільки тобі було років, коли ти емігрував?

Я казав: у СРСР не залишуся, я поповзу по снігу до Фінляндії

- Виповнилося 20 років.

- Сам виїжджав чи з батьками?

- Сам. Я казав: я тут не залишуся, я поповзу по снігу до Фінляндії.

Я знав, як моя сім'я постраждала, і по батьковій, і по материній лінії від усього цього. Багато про що здогадувався, про це в сім'ї говорилося побічно.

Мене бісив російський антисемітизм, дратував цей культ війни.

У мене до цієї країні ніколи не було жодних сентиментів. Я про цю країну знав єдине: з неї треба виїжджати, будувати там життя не можна.

Поїхав до Ізраїлю. У 2001-2002 роках переїхав до Німеччини. Жити тут довго я не збирався, але так склалися обставини, що я застряг. З Берліна складно виїхати, тут було дешевше відкрити майстерню, ніж це було б деінде. І життя було доволі привабливим. Зараз це пішло вже звичайно. Але я вже тут.

Якби у мене була можливість, я би переїхав туди – до Краматорська, Маріуполя

- А де б хотів бути?

- Якби у мене була можливість, я би переїхав туди.

- Куди?

- До Краматорська того ж, до Маріуполя. Я там почуваюся набагато краще зараз. Я відчуваю, що там я можу щось робити, щось, що має якийсь сенс.

Ольга Танасійчук. Берлін

Фото автора

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-