Сергій Гайдайчук, президент Ceo Club Ukraine
Почнемо з мільйона дерев в Україні, потім посадимо мільярд на планеті…
25.02.2020 19:18

Бізнесмени не ходять натовпами. Люди амбітні та самодостатні, бізнесмени не збиваються в зграї. Але Сергій Гайдайчук, сам успішний підприємець, зумів об`єднати цих амбітних та непростих людей в успішну команду – бізнес-клуб Ceo Club Ukraine. Майже дві сотні підприємців разом творять масштабні економічні, мистецькі, соціальні проєкти, ініціюють суспільно важливі дискусії в Україні та за кордоном. Приміром, на останньому Давосі, головному економічному форумі планети, Клуб організував панель для дискусій про можливості України. Нарешті, останнім часом про клуб багато говорять у зв`язку з його новим проєктом, який зветься більш ніж амбітно – «Сто країн по мільйону дерев». Одне слово, ми не могли не взяти інтерв`ю у президента Ceo Club Ukraine Сергія Гайдайчука.

«АБИ ВИРІШИТИ ПРОБЛЕМУ, ЯКА ПОЗА НАШОЮ МОДЕЛЛЮ, СЛІД ВИЙТИ ЗА МЕЖІ САМОЇ МОДЕЛІ»

- Хто ви, пане Сергію? Гуртуєте бізнесменів, читаєте лекції для юних лідерів по світу, запускаєте масштабні акції. Враховуючи все це, хто ви: активіст, візіонер, політик, який заходить дуже здалеку? Як себе позиціонуєте?

- Сам багато думав про це. З одного боку, і не бізнесмен у чистому вигляді: гроші, прибуток не цікаві мені самі по собі. Не громадський діяч, який присвячує себе винятково громадській діяльності, не волонтер, хоча ініціюю соціальні проєкти. І вже точно не політик. Скоріш за все, як казав Сократ, намагаюся стати людиною. Шукаю своє місце в цьому світі, тож не хочу обмежуватися певними кліше. Інтегрую громадське, політичне, бізнесове, соціальне, додайте трохи філософії. Скоріш за все, візіонер, якому цікаво робити проєкти, що об’єднують людей. Ці проєкти мають, з одного боку, розширювати можливості тих, кого об`єднують, з іншого – створювати щось вагоме для суспільства, країни.

- О’кей, що тоді ви бачите як візіонер: куди повинні рухатися? У ваших інтерв`ю зустрічав думку, що не маємо наслідувати західні країни, бо повторюватимемо їхні помилки. Натомість – шукати нові моделі, аби ми як країна могли задавати тренди. Вірите в те, що справді можемо на це замахнутись?

- Вірю. Більше того у нас немає виходу – маємо це зробити.

Сьогодні світ зайшов у перехідний період. Про це писав Елвін Тоффлер у своїй книзі «Шок майбутнього»: масштаб, сила і швидкість змін настільки потужні, що ми як людство просто не встигаємо до цього адаптуватися, зрозуміти, що відбувається. Звідси й шок. Сьогоднішні державні, соціальні, бізнесові інституції просто не здатні адекватно відповісти на ті зміни, які відбуваються навколо. Як реагують уряди? Закривають кордони, підживлюють протекціоністські настрої. Як реагують люди? Оскільки я не знаю, що робити з тим, що діється навколо мене, намагаюся законсервуватися, відступити назад до того, що мені вже відомо, на чому я стояв. Але ж досвід історії людства показує, що ми не можемо вирішити проблему, яка за межами нашої моделі. Треба вийти за межі цієї моделі.

- Як це зробити? Що тут вирішальне – ресурси, ідеї, лідери?

- Точно не ресурси. Треба розуміти, що планета – це цілісний організм, такий собі космічний корабель, а це і є космічний корабель, тому що вона рухається в космосі. Ми ж намагаємося, перебуваючи на цьому кораблі, реагувати на виклики через моделі суверенних держав, наче б то на одному кораблі у нас можуть бути різні фінали подорожі. І якщо ці моделі, навіть у виконанні розвинених країн світу, неадекватні сучасності – наслідуючи їх, ми, по-перше, ніколи не доженемо лідерів, по-друге, просто… навіщо їх копіювати?

Світ став цілісним, тісним, взаємопов’язаним, в інфраструктуру планети за останніх 40 років було інвестовано стільки, як за попередні кілька тисяч років. Це не лише комунікації, інтернет-зв’язок, це й дороги, залізниці, порти, аеропорти, нафтопроводи. Це все нас зв’язало в одне єдине ціле. І коли в повітрі кожен день знаходиться 100 тисяч лайнерів, про те, що ми можемо локалізувати десь якийсь вірус – просто не йдеться. Те, що відбувається в Китаї, воно вже є по всьому світу. Просто ми це ще не встигли осягнути. Вдумайтесь: 100 тисяч літаків одночасно в повітрі! Це означає, що світ маленький, тісний, взаємопов’язаний, ми всі одне від одного залежимо – і всі одне на одного впливаємо. Це абсолютно нова реальність. Україна – обмежена територія на планеті. Але для того, щоб цій обмеженій території на планеті вижити, нам потрібно думати планетарно – за всю землю. Тільки думаючи так, ми зможемо побачити як ми зможемо вбудуватися в ті тренди, виклики і нові моделі, які формуються.

- Знайдеться немало скептиків, які зауважать: собі ради дати не можемо, а тут якісь оригінали про порятунок планети торочать…

- Знайдуться, не сумніваюсь. Але знайдуться і ті, хто разом із нами каже: чому не ми? У нас багато що для цього є. Перше: українці свободолюбні люди. Друге: українці талановиті. Третє: українці вміють виживати, співпрацювати в умовах хаосу, невизначеності та непередбачуваності. А ще – нас у світі, лише поза Україною, близько 20 мільйонів. Ключовим активом у 21 столітті стають знання, креатив, якщо хочете, емоційний інтелект – і все це пов’язано з людиною. То чому нам не використати це? Не плакатися про те, що наші люди від’їжджають, а подумати, як їх і чим об’єднати по всій планеті, щоб Україна перестала бути лише територією, а стала глобальним поняттям – ідеєю, що несе певний сенс.

- Такий собі планетарний нетворк на базі талановитих українців?

- А чому ні? Чому ми не можемо генерувати ідеї та проєкти для всього людства? А в цьому величезний дефіцит сьогодні. Зауважте, у світі немає дефіциту коштів, як нам часто здається. Коштів якраз на планеті надмір – вчетверо чи вп`ятеро більше, ніж реальних активів. Чого не вистачає, то це гарних ідей. Зокрема, ідей, як людству жити і розвиватись далі, які нові моделі створювати.

- Але хіба не для цього найрозвинутіші країни витрачаються на різні дослідницькі інституції у вигляді «фабрик думок» та періодично скликають найглобальнішу таку «фабрику» в Давосі?

- Саме для цього. Як звучала ключова повістка дня на останньому економічному форумі в Давосі? Людство має шукати шлях, як вижити. Це якщо простими словами підсумувати все, що там говорилося. Є масштабний проєкт – Global Risks Rіport, йому 16 років. Кожного року в Давосі презентується новий аналіз того, які ризики та з якою силою діють у різних точках планети та з якою силою вони вплинуть на всю планету. І от цього року вперше за ці 16 років та за всю історію людства, всі топ-5 ключових ризиків людства визнано кліматичними – як за ймовірністю їх настання найближчого десятиліття, так і за масштабами їх впливу. Тобто, світові політичні, бізнесові, інтелектуальні еліти дійшли консенсусу: клімат має вирішальне значення, і якщо ми сьогодні терміново, просто невідкладно нічого не зробимо, ми перетнемо червону лінію, за якою – точка неповернення. Руйнування екосистем прискориться вже в непередбачуваному напрямку.

- І де тут Україна? Від нас прийде порятунок планети, якщо ми не можемо здолати власну корупцію чи різко прискорити зростання ВВП?

- Маємо мати сміливість. Світові лідери діють у своїй старій парадигмі, вони кажуть: так, є виклики, треба діяти. І що вони роблять знову? Висувають ідею: давайте посадимо трильйон дерев. І зробимо це за 10-20 років. Трамп каже – приєднуємося – всі приєднуються, всі беруть по 100, по 200, по 300 мільйонів, і розписують ці плани на 10-20 років. На що їм Грета Тунберг, як по-різному ми до неї не ставилися б, відповідає: ми не можемо щось робити через 10-20 років, тому що завтра може вже не настати. Ви це робили попередніх 20-30 років, і до чого ми прийшли?

Це правда, це так і є. Тобто, старі еліти намагаються діяти по-старому, в них є інерція, оскільки вони зробили основні світові капітали на нафтогазовій сфері, вони на цьому сидять, відповідно – від такої основи їм дуже складно відійти, бо це влада, світова влада.

Можливо, комусь буде складно повірити, що Україна тут може задати тренд. Але це реально. Зазвичай справді, наші політики, уряд – їздять по світу просять грошей, допоможіть, підтримайте, стверджуючи думку, що ми країна п’ятого світу, яка плутається під ногами, постійно всім заважає і нічого не генерує. Цього ж разу ми їхали в Давос – ще до того, як прозвучала заява про трильйон дерев за одне-два десятиліття – уже зі сформованою ініціативою, яка дає «фору» даоському концепту.

«НАМ ПОТРІБНІ КОЛЕКТИВНІ ІСТОРІЇ УСПІХУ. І МИ ЇХ СТВОРЮЄМО»

- Що це за ініціатива?

- У загальних рисах звучить так: висадимо одночасно від мільйона до десяти мільйонів дерев у ста країнах світу. Пропонуємо зробити це восени. А почнемо цю акцію з України, весною цього року, вже у березні. Ми збираємося показати, що потенціал людства – величезний, і нам не потрібно чекати 10 років. Для того, щоб цей потенціал залучити, нам потрібно включити принцип інклюзивності: не тільки уряди відповідають за довкілля (отже, слід чекати поки вони щось зроблять) і не тільки волонтери, а всі разом. Іншими словами, якщо поєднати всіх разом: владу, бізнес, волонтерів, медіа – всіх, хто впливає на життя країни, можемо багато чого вирішувати уже сьогодні, тепер, у цю хвилину. Спочатку це зробить Україна, а потім, вже за нами це зроблять інші країни.

- І це врятує довкілля в масштабах планети?

- Якщо й не врятує в одну мить, то багато що дасть. Світові й Україні. По-перше, це певна нова модель, як вивільнити потенціал людства: він значно потужніший, аніж ми уявляємо, він не залучений у вирішенні глобальних проблем. По-друге, Україна першою покаже приклад у світі, на глобальній арені – як боротися з викликом номер один. Це вже формування зовсім іншого іміджу, аніж маємо сьогодні. Можна вкладати десятки мільярдів доларів, щоб якось вибудовувати цей імідж, і можна такого результату досягти однією акцією лише тому, що вона в тренді. Я переконаний, що через такі ідеї, через консолідацію людей Україна зможе по-іншому зазвучати на глобальній арені. Потужні ідеї завжди мають рентабельність десятки тисяч процентів. Звісно, маю на увазі рентабельність не з точки зору бізнесу: є приміром, соціальний проєкт із залученням 100 волонтерів, а є рішення, яке залучає мільйони волонтерів – і це вже десятки тисяч рентабельності. Це історія про те, як використавши ідеї, людей та їхні таланти, можна творити щось глобальне і по-іншому дивитися на світ.

- Яка логістика проєкту? Ви кажете про березень, це вже зовсім близько. Хто, як, де, коли і в якій якості може долучитися до ідеї?

- Плануємо, що все відбудеться 20 березня. Країна висадить мінімум мільйон дерев за один день. А восени за нами це зроблять інші країни. Єдине, що може скоригувати наші плани, маю на увазі саму дату – 20 березня, погода. Інших проблем я не бачу, все вийде.

- На чому тримається така впевненість?

- На тому, як стрімко все розгортається. Як люди бізнесу, ми будь-які проєкти ґрунтовно прораховуємо, аналізуємо, формуємо стратегію, підтягуємо ресурси. Так само з соціальними проєктами – спочатку все вивчаємо, аналізуємо, зустрічаємося з експертами. Тут все інакше. Як тільки народилася ідея, і ми почали про неї говорити, вона почала сама себе, якщо хочете, розгортати. Звертаються бізнесмени, волонтери, організації: хочемо брати участь, залучайте нас, що від нас потрібно? Кажемо, почекайте, поки що є лише ідея. Ми вже готові, давайте діяти, кажуть вони. Тобто сама по собі ідея виявилась настільки потужною, що уже в процесі її розгортання формується певна модель реалізації.

- Що визначальне в цій моделі?

- Ми одразу визначили для себе та, відповідно, для всіх, хто до нас долучається: по-перше, проєкт соціальний, на ньому ніхто не заробить, це не про прибуток, а про те, що ти можеш дати суспільству. По-друге, проєкт – інклюзивний, відкритий абсолютно для всіх. Ми не будемо це робити тільки з владою, чи тільки з волонтерами, тільки з бізнесом – ми відкриті для всіх. І по-третє, у цього проєкту – не лише екологічні цілі.

- Тоді які?

- В Україні тотально відсутні колективні історії успіху. Ми вміємо в якийсь момент об’єднуватися проти чогось – і це показують майдани. Але у нас дуже мало колективних історій успіху, коли ми об’єдналися заради позитиву, заради створення чогось. Ми іронізуємо самі над собою, над тим, що українці не вміють об’єднуватися, самокритично визнаємо про нашу «хату скраю», але далі тієї самоіронії справа не йде. В мене стійке відчуття, що у нас є комплекс меншовартості, недооцінюємо себе, на рівні психології. Переконаний, що така ініціатива – коли одночасно, в один день, десятки тисяч людей вийдуть і висадять мільйон дерев – стане початком яскравої колективної історії успіху.

Це формування нової екологічної культури через дію

Ще один аспект – молодь. Залучаємо дуже багато молодих людей. Країна потерпає від вирубки лісів, від того, що варварське ставлення до природи стає нормою. Але мені здається, треба концентруватися не стільки на боротьбі з цим, а на створенні нової культури. Коли молоді люди зі шкіл, з університетів висадять дерева, це вже будуть «їхні» дерева, потім за це дерево будуть стояти і не будуть радити всім іншим, щоб вони його знищили. Це формування нової екологічної культури через дію.

Залучення молоді, вважайте це парадоксом чи ні, вплине на політикум

У свою чергу, залучення молоді, вважайте це парадоксом чи ні, вплине на політикум. Ми залучаємо до нашого руху регіональних політиків, мерів, глав обладміністрацій, і коли вони бачитимуть сотні й тисячі молодих людей, які щиро вболівають за озеленення країни, вони вибудовуватимуть з ними іншу модель поведінки, безліч разів подумають – «кришувати» їм ті ж вирубки та бізнес на знищенні лісу, чи навпаки – робити ставку на створення нового. Політики ж у нас люди прагматичні, вони чітко вловлюють тренди, а ще в останні роки ми бачимо, наскільки вони стали чутливими до публічності, до власного іміджу.

- У кожного проєкту, надто такого масштабного, мають бути свої двигуни, свої, як нині модно казати, драйвери. Хто вони у вашому проєкті?

- Кістяк нашої команди, що вже сформувався – трохи більше десятка людей. Є два співорганізатори – CEO Club Ukraine та Книга рекордів України. Фінансує проєкт, принаймні, поки що – CEO Club. Вже зареєстровано 8 тисяч волонтерів, зареєструватись можна у нас на сайті, в соцмережах. Бізнесмени або компанії беруть на себе забезпечення певної кількості саджанців: можна закупити дерева, можна надати на це кошти. Наприклад, в CEO Club є один із підприємців, який взявся висадити, а потім доглянути 100 тисяч дерев. Інший бере на себе зобов`язання в Запоріжжі висадити 10 тисяч дерев. Є люди в регіонах – волонтери, губернатори, мери, які хочуть бути співорганізаторами в регіоні й беруть на себе, приміром, 100 чи 200 тисяч дерев.

- Що буде далі? Мало ж бо мати дерева, треба знати, де їх саджати, як правильно це зробити і таке інше…

- Є два види дерев. Перше – це сіянці, «зростом» буквально 15-20 сантиметрів, їх мають на балансах лісгоспи. Сіянців у нас буде відсотків 70. Співпрацюємо з регіональними лісгоспами, вони нам готують сіянці та ділянки під них. Бізнес та громадські активісти організують волонтерів, їх доставку на локації, харчування. Наприклад, висаджуємо 50 тисяч на певній локації. Приїжджає кілька тисяч волонтерів, проводиться інструктаж, як це робити. Сіянців можна посадити багато, вони маленькі й вже все підготовлено.

Другий вид – це саджанці чи дорослі дерева, які висаджуватимуться в межах міст: у парках, на алеях. У першому випадку в нас експертами є самі лісництва, оскільки це їхні угіддя, територія – вони знають, що і де садити. В другому випадку співпрацюємо з місцевими експертами – біологами, дендрологами, екологічними інспекціями та з місцевою владою, яка орієнтує нас, де і скільки дерев бажано посадити. Тут, як правило, підключаються бізнесмени, оскільки потрібні кошти – дерево може коштувати від 100 гривень до кількох тисяч. Волонтери, як правило – це студенти, школярі. Щоб усе це працювало, в кожній області є координатор, який бере на себе висадку тих же 200 чи 300 тисяч дерев в області, відповідно, тримає зв`язок з волонтерами, бізнесменами, взаємодіє з лісгоспами, меріями, з головами адміністрацій. Щоб цей механізм запрацював без збоїв у межах країни, їздимо по всіх регіонах, зустрічаємося з владою, з молоддю в університетах чи інститутах, проводимо пресконференції. Відтак, маємо вже чіткі плани на висадку кількох мільйонів дерев – і це при тому, що об`їхали менше половини областей. 

Наша мета – не просто висадити, поставивши «галочку», а впродовж року доглядати, й через рік зробити чек, інспекцію

- Отже, час «Ч» – 20 березня, і переноситись він не буде?

- Так. Єдине, про що я вже згадував: оскільки в нас сьогодні з кліматом незрозуміло що діється, може статися так, що весна буде або дуже ранньою, або дуже пізньою. Відтак, дата може бути скоригована лише з цієї причини. Наша ж бо мета – не просто висадити, поставивши «галочку». Мета – висадити, впродовж року доглядати, через рік зробити чек, інспекцію, тому що важливою є культура не лише висадження, а й доглядання і захисту.

- Як це перейде від українського на глобальний рівень?

Зробивши ставку на українців з усіх континентів, таким проєктом зможемо знову об’єднати їх – і це буде гуртування навколо позитиву

- Вже переходить. Представники діаспори десь із 20-ти країн світу заявили про бажання приєднатись. На початку березня в Європарламенті заплановані зустрічі з євродепутатами – там теж зацікавились українською ініціативою. Отже, розгортаючи ініціативу з України, ми залучимо діаспору, міжнародні інституції. В кожній країні оберемо свого координатора. Однак моя ідея – все-таки зробити ставку на українців. Міжнародні інституції, уряди, Європарламент – це потужно, але, переконаний, – важливіше об’єднати українців по всьому світу. Пам`ятаємо, як Майдан об’єднав українців по планеті, свої майдани виникли по всьому світу? І зробивши ставку на українців з усіх континентів, таким проєктом ми зможемо знову об’єднати їх, і це вже не буде протест, це буде гуртування навколо позитиву. І ще за нами підуть інші країни, це вже буде принципово новий момент у всій історії.

ЯК ПЕРЕТВОРИТИ КРАЇНУ НА ТЕРИТОРІЮ ДОВІРИ

- Тим самим переходимо, наскільки я розумію, від проєктів корпоративної соціальної відповідальності до вищого рівня – проєктів впливу? Ви якось казали, що лічені люди займаються такими проєктами в Україні. Сподіваєтесь, це якісно змінить ситуацію?

Конкуруючи одне з одним, черпаючи без обмежень ресурси землі та ігноруючи глобальні виклики – ми банально знищуємо планету

- Щиро сподіваюся. Саме проєкти впливу допоможуть змінити ті парадигми, про які ми вже згадували і за якими людство жило значний час.

Перша з них – конкуренція, що почалася ще з моменту, як ми у племенах жили, змагаючись за територію, за ресурси, за здобич і т.д. Потім ми об’єдналися в складніші об’єднання – держави – і конкурували вже державами за територію, за ресурси і т.д. А це та сама парадигма – конкуренція. Але на сьогодні парадигма конкуренції вже не працює, точніше – вона працює вже на наше самознищення, тому що спочатку нас було кілька мільйонів, потім кілька сотень мільйонів, а сьогодні на планеті нас вже 7,5 мільярда. Тож конкуруючи одне з одним, черпаючи без обмежень ресурси землі та ігноруючи глобальні виклики – ми банально знищуємо планету.

Тут ми підходимо до другої парадигми, за якою ми жили: планету треба підкорити, і тоді людина – герой, людина буде жити успішно і розвиватися. Але планета нам показує, що це не так, що ми гості й лише маленька частина екосистеми планети.

- Яка альтернатива цьому?

- Перейти від конкуренції до кооперації між державами, між людством у цілому. Від ресурсного споживання планети до розуміння того, що ми – частинка екосистеми.

Нарешті, ще одна парадигма, яку ми маємо засвоїти – інклюзивність, тобто участь у важливих справах всіх – чиновників, політиків, активістів, домогосподарок. Якщо підсумувати: кооперація, а не конкуренція, гармонія, баланс із екосистемами планети та інклюзивність – ось запорука переходу на інший рівень.

І це не нове. Ще в античному світі, за 300 років до нашої ери, стоїки, Платон і Сократ, уже про це говорили. Коли у Сократа запитували – а ти громадянин якого полісу, він казав – я громадянин космосу. Що це означає? Ми всі – єдине ціле – як людство, як планета, як космос. І коли ти так мислиш, зовсім по-іншому живеш. І от через такі проєкти ці парадигми стають ближчими, реальнішими.

- Ви часто говорите про довіру, про те, що в сьогоднішньому світі це дуже важливо. І кажете, що ваш CEO Club – це територія довіри. Як розширити цю територію далі – до масштабів країни?

- Френсіс Фукуяма в одній зі своїх книг, не в тій, що остання, «Кінець історії та остання людина»…

- А в книзі «Довіра».

- Так, у книзі «Довіра» якраз про це він і писав. Він показав, у яких країнах і на яких територіях довіра вища і від чого вона залежить, а в яких – нижча. І якраз дуже чітко видно, що найрозвиненіші країни світу, з точки зору економіки, громадянського суспільства – це країни, в яких довіра у суспільстві найвища.

- Він навіть обґрунтував, чому Південна Італія так відрізняється за розвитком від Північної: рівні довіри у них принципово різняться. 

Довіра – це такий нефінансовий актив, без якого дуже складно країну об’єднати та зробити її розвиненою

- Так, він детально там і Італію розбирав на частини, але загалом, якщо дивитися на карту світу: в західних країнах, в скандинавських, рівень довіри найвищий. Чому? Що у них є такого, чого немає у нас? Візьміть у них будь-кого – бізнесмена, політика, просто громадянина – кожен з них член доброго десятка якихось організацій. Я в такому благодійному фонді, каже він, в такому й у такому, і ще – в такому клубі, в такому й у такому. Здебільшого, вони всі або майже всі – соціально активні, у них дуже сильно розвинені оці горизонтальні зв`язки – громадські, клуби, асоціації. Тисячі горизонтальних структур. У рамках цих структур формується довіра, люди, об’єднуючись, можуть робити щось більше, не тільки протистояти державі. Це немов би такі інкубатори, в рамках яких формується довіра.

Ми в Україні все робили інтуїтивно, приходили до розуміння того, що довіра – це нематеріальний актив, який прямо впливає на матеріальний світ. Є ж бо дослідження про те, що чим вища довіра в суспільстві, тим швидші комунікації і менші транзакції. А це прямо впливає зрештою на баланси – баланси в компаніях, у державі. Іншими словами, довіра – це такий нефінансовий актив, без якого дуже складно країну об’єднати та зробити її розвиненою. А колективні історії успіху – один з інструментів, які таку довіру створюють. Аби щось зробити вагоме, люди мають взаємодіяти, домовлятися, налагоджувати відносини між собою. А ще, коли вони разом створюють щось позитивне – виділяються ендорфіни щастя – і всі, хто був навколо, здаються їм прекрасними людьми. Отже, маємо створювати чим більше таких горизонтальних об’єднань. У нас в Україні все теж починається, але відсутній досвід – як об’єднуватися, як творити колективні історії успіху. На заході, наприклад, є цілі курси, школи, досвід – як правильно об’єднуватися, людей цьому навчають. Маємо подумати про це.

- Якщо говорити про ваш CEO Club, можете навести приклади – коли народилися такі історії успіху?

- Клуб – живий організм, йому 9 років. І це сама по собі – історія успіху, бо не було нічого, а сьогодні є 200 серйозних підприємців із потужними амбіціями, які показали, що можна об`єднуватись. Є колективна історія успіху, тому що всередині цього організму ці двісті людей здійснюють неймовірну кількість співпраць між собою. Різних: не лише бізнесових – соціальних, благодійних, інших. Тим самим вони розширили всесвіт не лише для себе, двохсот чоловік, а й для десятків тисяч своїх працівників.

Починань багато, десятки. Пам’ятаю одну з таких ініціатив, коли ми зустрічалися з паралімпійською збірною. Вони тоді зайняли 3-є місце в світі, це було щось неймовірне: без матеріальної бази, без ресурсів – і так «вистрелити»! Я вирішив організувати зустріч в CEO Club із ними. І от на сцені сиділо четверо чемпіонів, і було аж… дванадцять членів клубу! Мені так соромно стало – не знав, куди себе подіти. Думав – як таке стало можливо, ми ж за країну, ми ж Майдан підтримували… Після зустрічі написав листа на всіх електронною поштою, запитав – чому ми такі байдужі, навів приклад: у хлопців та дівчат, які самостійно пересуватись здебільшого не можуть, немає навіть автобуса їздити на тренування. Вони чемпіони світу, вони неймовірні люди, давайте подаруємо автобус, треба 25 тисяч євро – хто і скільки готовий? І десь за півгодини у нас вже гроші були на два автобуси, тобто, 50 тисяч євро. Ми подарували ці автобуси. Все за рахунок довіри, не було б її всередині, нічого б не було.

Багато таких справ та ініціатив вдалося довести до завершення. Але в якийсь момент ми зрозуміли, що завжди наздоганяємо, працюємо з проблемами, які вже сталися – і це неефективно. Для ефективності потрібен фокус, маємо бити в одну точку, працювати з майбутнім, а не з минулим. Потрібні довгострокові проєкти, а не точкові. Ми рік формували свого роду оргкомітет в CEO Club, зустрічалися з експертами, шукали ідею. І ми знайшли її. Це дійсно довгостроковий проєкт – назвали його Generation+, дуже непростий – і саме тому ми взялися за нього.

ЧОМУ МИ «ПЕРЕРОБИЛИ» GENERATION+

- У чому суть проєкту?

- Є така статистика: протягом 10 років 80 відсотків дітей з дитбудинків потрапляють до в’язниці або в якісь кримінальні історії. Фактично для суспільства це мінус декілька тисяч дітей щороку. Проаналізували причини цієї страшної статистики – і багато зрозуміли. Насамперед, те, що діти абсолютно не підготовлені до реального життя. Всі їздять в інтернати, везуть подарунки, проводять час із ними, але до реального життя дітей це мало наближає. Вони виходять за поріг інтернату, і що бачать? Здебільшого – своїх колег, які вже потрапили до кримінального світу, тому що нічого більше не вміли. І кожен розуміє, що він сам вміє та знає не більше, отже, залишається йти тим же шляхом.

Як це змінити? Реально складно, оскільки все програмується роками. І ми за один візит до дитбудинку, витратившись на подарунки та розказавши гарну історію, нічого не змінимо. Ми зрозуміли, що потрібно мінімум рік працювати з цими дітьми. Також це має бути дуже чітка і комплексна методологія, що вплине на психологію та мотивацію, допоможе дітям знайти себе, зрозуміти свої сильні-слабкі сторони, нарешті, дасть можливість спробувати себе в бізнесі чи в інших сферах. Ми запрошували найкращих експертів, кожен з яких потихеньку керував нашим проєктом, і все… неуспішно. Побачили, що моделі, які прийшли до нас із західного світу, часто зовсім не відповідають нашим реаліям, чи люди, які пропагували ці моделі, просто сидять на грантових грошах і їм треба відпрацювати грант.

- І що ви зробили?

 – Заново зібрали оргкомітет з експертів, з «нуля» переписали методологію. Тобто, все… переробили. Це було недешево, але по-іншому не вийшло б. І от у нас скоро закінчується перший рік експерименту, випускаємо перших 50 дітей – і вже бачимо, що це дає результати.

Наша ідея була проста – допомогти хоча б частині цих дітей, хоча б частково змінити траєкторію: хтось не піде в кримінал, хтось знайде роботу, хтось створить сім’ю. Цей експеримент вже триває майже рік, ми багато чому навчилися, і далі будемо розширювати кількість дітей.

- Як це відбувається? Обрані діти виокремлюються, з ними працюють ізольовано від інших?

- Спочатку у нас працювала експертна комісія – визначили критерії, за якими відберемо 50 дітей. При цьому є особливий підхід: діти мають бути сильнішими, навколо них об’єднуватимуться інші. Комісія вибирає цих дітей, формує команду проєкту – і далі з цими дітьми працюють протягом року. Є чотири табори по два тижні, коли їх збирають під Києвом чи деінде. Одні табори присвячені емоційному інтелекту, інші, наприклад, профорієнтації. Далі, протягом року, ці діти відвідують компанії наших підприємців, де їх персонально зустрічають, розповідають про професії, дають можливість спробувати щось своє.

Також дітки разом протягом року реалізують цілий ряд проєктів, в тому числі соціальних, благодійних. В тому числі, ми їх обов`язково залучимо до висадки дерев за проєктом, про який ми говоримо. Плюс – із кожною дитиною психолог працює окремо, відслідковуючи його стан. Тобто, така велика комплексна програма. Коли проводять якісь конференції – зібрали всіх дітей, надихнули й відправили – це несерйозно. Те, що ми робимо – це складно, це дорого, але по-іншому не буває.

- І як це позначається на дітях?

- Вони вже будуть свідомо, виважено приймати рішення. Знати та розуміти, що в житті можливо багато різних сценаріїв. Усвідомлювати – що їм під силу, а що ні. У них вже формується своє ком’юніті – ком`юніті колег із новою філософією, вони вже одне одного підсилюють у багатьох випробуваннях.

«ЗАМОВНИКОМ ЕКОНОМІЧНОЇ СТРАТЕГІЇ МАЄ БУТИ БІЗНЕС»

- Якщо повернутися від конкретних проєктів до глобального, так би мовити, до «проєкту Україна», – на що б ви робили сьогодні ставку?

- Однозначно робив би ставку на нове мислення та нові ідеї. Америка ставить на технології, й один стартап може коштувати, як Амазон – 100 мільярдів чи трильйон доларів. Тим самим, наша земля вся разом взята – ніколи в житті не буде коштувати, як у них одна компанія. Відтак, я б як країна беззаперечно робив ставку лише на економіку знань, на економіку ноу-хау. У нас є для цього всі ресурси, бо ресурс – це не гроші, ресурс – це люди, це ідеї, це здатність переконувати, об’єднувати інших. І коли ми думаємо, що наш ресурс – це лише люди, які живуть у межах території країни, ми вже програли. Наш ресурс – сім з половиною мільярдів людей, які живуть на планеті.

- Давос цього року, як ви вже зауважили, пріоритетними визнав кліматичні виклики. Але в України була і своя панель, присвячена економіці. Які ідеї прозвучали, що запало в душу?

- Компанія Horizon Capital повідомила, що вони разом із партнерами в найближчих три-п’ять років проінвестують близько мільярда доларів в Україну. Це, безумовно, гарний меседж. Голова Європейського банку оголосив, що банк половину бюджету, виділеного на Східну Європу, також спрямує на Україну, вже «розписано» 6 мільярдів, з яких ми два взяли, а решту ніяк отримати не можемо. Чому не можемо? Немає гідних проєктів, зате є адміністративно-бюрократичні перепони. Тобто, є інтерес, наша економіка недооцінена, вона буде рости в цілому, є ринок землі, є приватизація. Крупним інвестиційним інвесторам, як ЄБРР, це цікаво, вони готові інвестувати, але…

Все більше схиляюсь до висновку, що створювати стратегію повинні не політики чи чиновники. Замовником та суб’єктом, принаймні економічної стратегії, має виступити бізнес

- І які оті головні «але»?

- Я знову про довіру. Інвестори мають повірити нам і повірити в нас. А для цього – принаймні, побачити, куди ми рухаємось. Елементарно: яка наша стратегія, куди ми йдемо, де Україна бачить себе через 10 років? Ніхто не відповість. Тож як може потенційний інвестор інвестувати у щось, чого він не бачить? Не так давно ми запитали на зустрічі в CEO Club одного з урядових очільників – якою є наша стратегія, і отримали відповідь: а навіщо вона, у нас вже написано 350 стратегій, і що це дало?

Але ж те, що 350 стратегій були порожніми, не означає, що стратегія не потрібна. Хто її створить? Уряд? Сама інституція не передбачає те, що там має бути народжена стратегія. Те саме з парламентом: поки там є лобістські групи, вони не можуть створити стратегію. Тому я все більше схиляюсь до висновку, що створювати стратегію повинні не політики чи чиновники. Замовником та суб’єктом, принаймні економічної стратегії, має виступити бізнес. Маємо об’єднатися і пролобіювати замовлення такої стратегії, а потому – затвердити її та контролювати. Політики будуть змінюватися, а хтось має стежити за дотриманням визначеного курсу.

«Принципи більшого» – так називався один з останніх економічних форумів, і в цій назві є принципово правильний посил – маємо мислити категоріями цього «більшого».

- Знаю, що ви запрошуєте до себе в CEO Club на дискусії інтелектуалів – і «заморських», приміром, з Римського клубу, і з України. Що вони кажуть – куди йти, яка вона – українська модель розвитку?

- Можливо, здивую вас, але не так давно цікаву доповідь у нас зробив експерт з України, але він же, за вашим визначенням, і «заморський» – Віктор Галасюк, президент Української асоціації Римського клубу.

Він кандидат економічних наук, був головою «промислового» комітету в парламенті, підготував ряд ґрунтовних законопроєктів (50 з них стали законами), зараз навчається в Гарварді, одне слово, людина фундаментальна. Він «розклав» економіку країн світу за останніх 500 років, показавши, якими були їхні економічні стратегії.

І що об`єднало тих, хто вийшов у ТОП-економіки світу? Проста річ – ставка на створення промислових товарів. Вони фактично заборонили експорт своїх ресурсів, визначивши квоти та високі мита і, навпаки, почали стимулювати переробку та створення продуктів. Вони захищають, стимулюють і підтримують свої галузі, не бояться протекціонізму – купуй у своїй країні, перш за все. Тобто, закуповуй ресурси по всьому світу, в себе переробляй, одне слово – вирощуй та захищай власні індустрії.

Мати свою стратегію, зрозуміти, які індустрії ми вирощуємо, щоб вони були конкурентними, глобальними, захищати себе так, як це роблять лідери світу – за великим рахунком, у цьому вихід. Якщо ж ми повністю відкриті й сидимо на кредитах і вони нам диктують умови, ми програємо: це тактика, щоб сьогодні вижити і пропетляти.

- Не пропетляємо?

- Ні. Маємо сформувати національну еліту, яка дійсно думає про державу, а не про себе, яка хоче самореалізуватися за рахунок того, що вона віддає. Пригадайте, в західних бізнес-клубах тебе ніколи не візьмуть у члени, скільки б ти грошей не заробляв. Їм байдуже до твого багатства – репутація, скільки і яких соціальних проєктів ти зробив – от критерії. Теодор Драйзер, «Фінансист», пам’ятаєте? Скільки разів герой роману намагався потрапити в еліту, але його не брали – репутація була не та. Перечитайте.

- Перечитаю. Було цікаво, дякуємо за розмову.

Олександр Харченко
Фото, відео – Анни Войтенко, Євгена Любімова

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-