9 січня. Пам’ятні дати
Сергій Параджанов (1924-1990) народився в Тбілісі. Так сталося, що три країни називають його своїм - Вірменія, Грузія та Україна. В цих країнах (тоді ще республіках) Параджанов жив і творив. Крім них була ще й зона – звичайна тюремна зона, місце позбавлення волі, де Параджанов відбував ув’язнення. Там він, до речі, теж був «своїм». І зовсім не нудився світом у неволі. Принаймні, великої різниці між СРСР і в’язницею не бачив. Де б він не був, де б не жив – цей чоловік всюди знаходив джерела натхнення і з неперевершеним артистизмом втілював у життя власні ідеї. Для нього не було високого і низького, адже це «низьке» він завжди умів підняти до рівня високого – унікальна риса, притаманна лише справжньому художнику. Хто зміг розкрити геніальну (високу) прозу Коцюбинського так, як це зробив Параджанов? Тонко відчути українськість, вишукано показати гуцульський світ, розкрити таємницю гуцульської душі, таємницю людських стосунків? Параджанов. Або, згадайте його «Ашик-Керіба» чи «Колір граната»… Але той самий Параджанов міг зі шматків розбитих тарілок, пляшок, котрі викидали на смітник, та з іншого непотребу і мотлоху зробити дивовижної краси речі (декілька разів виставку робіт Параджанова привозив до Києва музей митця в Єревані, і то було незабутнє враження). Лише Параджанов міг спостерігати за мухою, що потрапила в цукровий сироп, а потім з ентузіазмом розповідати про це, як про щось неймовірно грандіозне й захоплююче. І це було набагато цікавіше слухати, аніж майстер-класи багатьох тодішніх «знаних» режисерів, від яких віяло просто незнищенною радянськістю, або ж власним пихатим егоїзмом (що, до речі, теж є однією з ознак цієї радянщини). Параджанов був абсолютно вільною людиною. Тому він був своїм і серед інтелектуалів, і серед простих селян-гуцулів, і серед зеків. Чужим він був лише для тих, кого його свобода лякала, подразнювала, непокоїла, хто на підсвідомому рівні відчував загрозу власному упорядкованому світу, упорядкованим та розписаним істинам і смакам, хто жив за принципом «бути як усі». Тому якось дивно поряд з ім’ям Параджанова читати регалії: «народний артист України» чи ще щось у такому роді. Звісно, народний. Але чи може бути щось суттєвішим за талант і просто звання Художника?
Ювілеї дня:
124 роки від дня народження Степана Васильовича Шагайди (1896-1938), українського актора театру і кіно. Народився на Тернопільщині. Служив у церкві св. Юра у Львові, навчався іконопису в Почаївській лаврі. Учень Леся Курбаса, одночасно виступав на сцені театру «Березіль». Кінодебют Шагайди відбувся у 1924 році на Одеській кінофабриці (диякон Гордій у фільмі «Вендета», режисер Лесь Курбас). Згодом за 10 років своєї кінокар’єри знявся у 26 художніх фільмах Одеської і Київської кіностудій. Співпрацював з Іваном Кавалерідзе, Фавстом Лопатинським, Іваном Пир'євим. Степан Шагайда є автором спогадів про Олександра Довженка «Моя робота в «Аерограді»». Після арешту Курбаса в 1933 залишався в трупі Українського драматичного театру імені Шевченка в Харкові. Самого актора заарештували вночі 19 жовтня 1937 року разом з багатьма українськими кінематографістами - Януарієм Бортником, Фавстом Лопатинським, Миколою Надемським та іншими. Розстріляний на початку 1938 року.
112 років від дня народження Сімони де Бовуар (1908-1986), французької письменниці, філософа, однієї з провідних теоретиків фемінізму в ХХ ст.; подруги Жана-Поля Сартра, авторки відомого вислову про те, що «жінкою не народжуються, а стають». Її публіцистична книга «Друга стать» давно стала програмним текстом другої хвилі фемінізму – перша – відбулась у ХІХ-ХХ столітті й пов’язана була з боротьбою за базові права жінок – виборчі, майнові, освітні. Друга ж хвиля (1960-1980), найяскравішою представницею якої і є власне Сімона де Бовуар, намагалася розібратися з «пастками» формального рівноправ’я, де крилося і криється чимало прихованих обмежень і заборон. Звісно «Друга стать» не гарантує приємного читання (можливо і навпаки), але вона залишається однією з головних книг 2-ї половини ХХ століття. У Сімони де Бовуар завжди вистачало відданих шанувальників, є вони і зараз. А от одним із тих, хто не схилявся перед нею у шанобливому реверансі був Чеслав Мілош. Нобелівський лауреат не міг перенести її буржуазності (називав її «дамою вищого світу»), показної інтелектуальності (вірніше «моди на інтелектуальність»), а також не міг пробачити Сартру і Бовуар підлого цькування Камю.
Цього дня народилася Кетрін Елізабет Мауетбеттен-Віндзор, герцогиня Кембриджська (у дівоцтві Кетрін Елізабет Мідлтон; 1982), дружина герцога Кембриджського Вільяма - онука королеви Єлизавети II, сина Чарльза, принца Уельського і принцеси Діани. Кетрін народилася в місті Федінг в англійському графстві Беркшир у сім’ї Майкла Френсіса Міддлтона та його дружини Керол Елізабет, уродженої Голдсміт. Родина Міддлтон не належить до британської знаті. Подружжя працювало в цивільній авіації, Елізабет була стюардесою, а Майкл – авіадиспетчером. У них є також середня дочка Філіпа і менший син Джеймс. 1987 року Міддлтони заснували компанію посилкової торгівлі «Party Pieces», яка успішно розвивалася на британському ринку і зробила їх мільйонерами. Сім’я мешкає у власному будинку в селі Баклбері в Беркширі. Саме там і виросла Кейт Міддлтон. Згодом вона здобула освіту в приватному коледжі Мальборо у графстві Вілтшир. 2001 року вступила до Сент-Ендрюського університету в шотландському регіоні Файф. Там дівчина познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком – принцом Вільямом, старшим сином Чарльза, принца Уельського. 29 квітня 2011 року молодята побралися. Церемонія вінчання відбулась у Вестмінстерському абатстві. Нині подружжя виховує трьох дітей. Звісно, багато хто спочатку порівнював Кейт в усьому з покійною принцесою Діаною, але з часом полишив цю марну справу, зрозумівши, що Діана – то Діана, а Кейт – то Кейт.
