Запитання: «Навіщо ми живемо разом?»
Запитання "Навіщо ми живемо разом?", руба поставлене блогерами після телепривітання Зеленського, має два відтінки смислу.
Перший – знайти спільні цінності в українців з різними політичними поглядами. Другий – зрозуміти, а чи є в українців сенс жити однією нацією?
По тих відгуках, що я прочитав у мережі, можна зробити висновок – частина людей, які вважають себе пасіонаріями, на компроміси не згодна.
Для них всі ми розділені на дві категорії – тих, хто за пам'ятники Жукова і тих, хто за пам'ятники Бандери. З одного боку – радянська естетика, з іншого – українська національна.
І нічого третього не дано.
Що це означає в перспективі? Або розділ на дві держави, що в наших умовах неможливо, бо, як показали вибори, географія не відіграє визначальної ролі. Або намагання однієї зі сторін насильно прищепити народові свою ідеологію, не зважаючи на думку і долаючи спротив опонентів.
Таке в історії Європи було. Через ці процеси пройшло чимало націй, зліплених з різних етнічних і світоглядних клаптиків.
Зазвичай це супроводжувалося великою кров'ю, громадянськими війнами, бунтами, тираніями, втручанням сусідніх держав, іноді втратою частини територій чи взагалі розпадом держави.
Я так розумію, що прагнення до збереження власної ідентичності навіть за рахунок розпаду держави сьогодні вітається багатьма політичними силами. І це насправді непокоїть.
Сподіваюся лише, що ідеологи поділу України на "совок" і "націю" помиляються.
Бо є третя складова. І це не сіра, безлика біомаса, як вважають ті, хто називає себе "пасіонаріями", не заручники холодильника і дешевої ковбаси. Це люди, які живуть в іншій парадигмі, ніж війна між Бандерою і Жуковим.
Вони – це ті, кого називають ліберастами і толерастами, хто живе цінностями сучасної євроатлантичної цивілізації. Хто сповідує повагу прав людини, якого б роду-племені вона не була. Для кого совок – позавчорашній день, а націоналізм – учорашній. Хто живе не тільки у технологіях, а й у суспільних відносинах, етиці й естетиці майбутнього, хто його не боїться, а вітає.
Я до таких не належу – я надто старий. Але я бачу серед нас багатьох українців майбутнього – ініціативних молодих людей, яким є про що помріяти, окрім війни між ватниками й пасіонаріями.
Бо, насправді, між ватниками й пасіонаріями (як їх змалював автор теорії пасіонарності Гумільов) – не така вже й велика різниця. Агресивні, непримиренні, скуті спільним ланцюгом "єдіномислія", готові фізично знищити опонента, швидкі на кривавий бунт, вони вміють руйнувати і не вміють будувати.
Будують, як писав той таки Гумільов, індивідуалісти, "гармонійні особистості", які прагнуть жити не у борні, а в творчості. Які споруджують власні будинки й упорядковують власне життя, які трохи альтруїсти, але у цілому – неагресивні егоїсти. Завдяки їм і відбувається поступ цивілізації.
Мені здається, що хоч як би склалися наступні вибори – більшість буде саме за ними. І тому я лишаюся оптимістом.
Євген Якунов
FB
реклама