Замовити пресконференцію в Укрінформі

реклама

Демократія «преферансу» з вістами для Путіна

Демократія «преферансу» з вістами для Путіна

Блоги
Укрінформ
Стратегічне завдання – спільними зусиллями – знести «злочинну владу»

Іноді здається, що в державі дійсно триває хаотична війна усіх проти всіх. І не розрізниш, хто якими фігурами грає.

Але ні. Якщо придивитися, бачиш систему. Повернення Юлії Володимирівни в опозицію надало їй довершеності.

Відтак, що маємо на шахівниці? Владну силу і дві (а може й три, це як вирішить Юлія Володимирівна) потужні опозиції. Опозиція на позір веде непримиренну ідеологічну війну поміж себе. Бо треба ж з`ясувати: хто «проукраїнська», хто «п`ята колона», хто забавка олігарха, а хто працює на Ротшильда. Але це більше для проформи.

Стратегічне завдання – спільними зусиллями – знести «злочинну владу». І от уже «московська зозуля» поспішає до суду на допомогу «президентському чіхуахуа», і разом вони витирають сльози бідній Аничці. І переживають за свободу слова на каналі Медведчука.

І не важливо, хто за що голосував, важливо – проти кого. В опозиції головне не якість, а кількість. Коли вона буде достатньою – можна оголосити себе народом…

Ми звикли, що демократія – то як шахи. Є білі фігури й чорні. Влада і опозиція. Стартові позиції – рівні. Будь-який хід – на очах у всіх. А як бути, якщо на шахівниці, окрім чорних і білих фігур, є ще якісь, чий колір не визначиш, допоки не розпочнеш гру?

Це дратує. Але справа в тому, що ми вже давно не сидимо за шахівницею. Є інша гра, яка прижилася в наших умовах і запанувала. Я б назвав її «політичний преферанс».

Як у неї грають? Якщо примітивно, то після здачі карт – той, кому потрапила сильна, оголошує свої амбіції на гру. Інші – об`єднуються, щоб а) поламати гру гравця; б) заробити «вісти», урвавши шматок з його тарілки.

Зухвалий початківець одразу замовляє серйозну гру (сподіваючись на щасливий прикуп). Тертий «вістуз» – сімками витягує з нього козирі. Чим грандіозніші плани у гравця, тим легше їх поламати – тому, хто опонує. (Преферансисти мене поправлять, якщо що).

Роки три тому я прочитав книгу одного російського чиновника, «Образ перемоги» називається. Книга – так собі. Але написана у 2012 році Антоном Вайно, якого Путін згодом призначив головою своєї адміністрації. Лейтмотив її такий: у грі з Західним світом – щоб перемогти – Росія має нав`язати свої правила.

Бо ж, на думку Антона Вайно, – Західна цивілізація грає у класичні шахи. («Велика шахівниця» Збігнева Бжезінського). У росіян – ментальність інша, пише Вайно. Їхня стихія – преферанс! Де нема вічних партнерів і ворогів, де вістуючі об`єднуються проти сильного гравця, не даючи йому вільного простору… От ці правила й треба нав`язувати іншим.

Про все це я написав у своїй публікації «Третя світова гра. Шахи Обами та преферанс Путіна» і припустив, що Путін, начитавшись його книги, й узяв Вайно керівником своєї АП.

А зараз думаю, що помилявся. І все було навпаки. Путін почав так діяти набагато раніше – а Вайно просто зумів цю стратегію побачити й науковоподібно записати.

І ще в одному я прорахувався. Бо гадав, що стосується ця тактика міжнародної політики РФ (об`єднатися з Китаєм проти США). А все виявилося набагато трагічнішим. Путін зробив спробу імплантувати «преферансові правила» в західну демократію. А експериментувати, схоже, почав із нас. І сьогодні це дуже виразно відчувається.

Цьогорічна партія, коли ідейні супротивники, мобілізувавши свої медіахолдинги і ботоферми, разом напали на Зеленського, мало чим відрізняється від минулої – коли головною мішенню був Порошенко (а вістуючими – майже ті самі).

У 2014-у проєвропейська коаліція переможців Майдану здавалася незламною. А опозиція з уламків Партії регіонів – немічною. Але то лише на кілька місяців. Дуже швидко колишні союзники перейшли в опозицію. Більшість стала меншістю. Тимошенко, Садовий, Ляшко і Бойко з Рабиновичем позбавили Порошенка козирів. А за прикуп голосів доводилося розраховуватися бюджетом і посадами.

Вкладалося усе в преферансову схему і за часів Ющенка. Помаранчева більшість так само не довго прожила. Спочатку одна спритна гравчиня об`єдналася з регіоналами проти «узурпатора» Ющенка. А після нової здачі карт слабкий Віктор Андрійович уже домовився з Януковичем, аби його «найбільша помилка» не дотягнулася до булави.

Гра «на трьох» набула в ті роки справді пантагрюелівського розмаху – учасники її то «універсалили», то розписували «ширку», мирилися й сварилися, присягаючись у вірності кожен своєму електоратові й зраджуючи його кожної зручної миті.

Але відступимо ще далі – аж на 20 років назад, до витоків. І що ми бачимо? Багатолику «Україну без Кучми», у лавах якої ленінці Симоненка, соціалісти Мороза, біженці з лазаренківської «Громади», приголублені «Батьківщиною», та унсовці Корчинського й Шкіля – пліч-о-пліч, як бойові побратими, ведуть облогу Адміністрації президента Кучми.

Це була річ неможлива з точки зору ідейних переконань, але логічна з погляду правил гри, про яку йдеться.

То була гаряча осінь 2000-го. Примітна ще й тим, що в ці місяці свіжоінаугурований у липні Путін саме розправляв свої плешиві крила.

Чи є зв`язок між ним і тим, що коїлося в Україні? Чи все це чиста конспірологія? Вирішувати читачеві. Але після тої пам`ятної «пульки» Данілич раптом здувся – з усіма його обіцянками «нового Кучми», орієнтацією на НАТО, «Україною – не Росією» – махнув рукою на третій строк і запропонував Януковичу самому розбиратися з Помаранчевим майданом.

Кожного разу зв`язаний по руках і ногах чи то плівками з-під диванів, чи то ширками, тушками, зливами в ЗМІ – головний гравець, як старий поранений лось серед зграї шакалів, змушений забувати про ПДЧ, про земельну реформу, про клятвені обіцянки, дані українському народові, – і безнадійно відбрикуватися копитами від голодної до влади «широкої опозиції».

Яку мету ставлять перед собою ті, хто вічно сидять на вістах? Очікують, що перепаде щаслива карта і жирний прикуп, – і тоді вони вже зіграють так зіграють!? Чи просто живуть із тих вістів, не зазіхаючи на більше? Чи справа – в самій грі, у драйві колективного побиття тих, хто взявся вести гру по-крупному?

«Коли карти розкриті – грають геть усі, – описує цей драйв О.Скуратов у книзі про правила й тактику преферансу. – Об`єднавшись проти гравця, вони колективно шукають шляхи до максимальної кількості узяток. І якщо вдається залишити гравця «без однієї» чи «без двох», то вся команда почувається іменинницею. «Вістуючий» і «здавач» пишуть вісти і навіть «запрошений», якому нічого не світить, із задоволенням прораховує дивіденди від поставленого на «гору» ремізу (штрафу гравця за невдалий хід)». Хіба це не про наш політикум (навіть якщо «узятки» – це картярський термін, а не «хабарі»)?

Ті, хто передрікає, що із Зеленським буде те саме, що й із попередниками, – не помиляються. І тому, хто прийде на зміну Зеленському – теж доведеться грати в цю дурну гру. І тому, хто буде після того, хто прийде замість Зеленського…

І найдивніше – що громадянському суспільству все це подобається. Походи вихідного дня під гаслами «Банду геть!», смітникові люстрації, матюки у Ютубі, повії, педофілія та інші скелети в партійних шафах… Воно – як той учасник гри, що обачливо сказав «Пас!», набрав поп-корну – і хтиво чекає чергового сіквелу «Розпад коаліції», аби винести з трибуни, схопивши межи ноги, набридлого «козла».

І враження таке, що коли в державі нема правлячої більшості, – всім якось легше живеться. Спокійніше. Наче безвладдя – то є повітря демократії. Напутнє гасло всіх Майданів…

 
Змусити суспільство грати в «політичний преферанс» – не важко. Достатньо «розтягнути» крайні фланги політичного спектру подалі від центру, посилити їх фінансами, дати трибуну в медіа – і вчорашні центристи, яким у центрі не вистачало емоцій, прожогом туди кинуться. Хто до правих радикалів, хто до ліваків. Відтягніть їх ще далі одне від одного – так далеко, як тільки можна, щоб не зуміли домовитися між собою – ніколи, по жодному з пунктів порядку денного…

Мобілізуйте «ольгінців» власної випічки для агресивного знищення незалежної поміркованої думки в інфопросторі, яка б могла бути платформою для порозуміння влади і її опонентів.

І матимете картину повного цугцвангу. Коли жодна з політсил не може створити більшість одноосібно, але й домовитися ні з ким не здатна. «Ідейні» з протилежних флангів не здатні нічого пристойного разом побудувати в принципі. А центристи, домовляючись із радикалами, ризикують позбутися підтримки поміркованих.

Все, що дозволяють правила преферансової демократії, – це нескінченні й безплідні об`єднання з одними ворогами проти інших, повалення однієї влади – з унеможливленням створити іншу.

І ця неспроможність так чи інакше наводить на думку: а чи так вже обов`язкова для демократії більшість? Чи не творить історію пасіонарна меншість?

І хто втілить цю думку в життя перший, той і встановить диктатуру. І Путін весело тицьне в нас пальцем: от бачите – до чого демократія доводить! І запросить усіх до демократії іншого штибу – керованої....

Велике бачиться здаля. Якщо ми не помічаємо, що коїться у нас, погляньмо на Європу. Хіба не ростуть там, як на дріжджах, лави лепенівців і німецької «альтенативи»? Хіба на Туманному Альбіоні не потрапили в непролазну безвихідь трійко гравців: ті, хто за угоду з ЄС по Брекзиту, ті, хто за Брекзит без усіляких угод, і ті, хто проти Брекзиту? І шансів на порозуміння в них майже немає. Бо це так демократія «преферансу» діє.

Навіть США не уникли цієї пошесті. Хіба Трамп не переходить часом на риторику Ку-клукс-клана, а демократи Сандерса й Уоррен – не приміряють беретів Че Гевари?

Чи не російські «образи перемоги» засліпили усім їм очі?

Вайно назвав «преферанс» ментальною грою росіян. Але нічого подібного в самій Росії ми не бачимо. Тут тузи й козирі надійно сховані в рукавах одного гравця, а іншим – і сімки потримати не дадуть. І Януковичу нашому свого часу суворо наказали – здавати карти на одного і не пускати навіть комуністів у опозицію в жодному разі. За таких умов правила політичного преферансу не діють. Чому? Бо розраховані на умови демократії, точніше – на її підрив.

Чи можна якось поламати цю гру? Можна – як із Януковичем: силою витрясти з нього сховані в рукавах і шулерських кишенях тузи. Можна – цивілізовано і мирно.

Зрозуміти, насамперед, що демократія – не в тому, аби тримати на короткому повідку найпотужнішого гравця. А в тому, щоб дати йому можливість (чи хоча б не заважати) провести непопулярні реформи, перш ніж його відставлять на чергових виборах.

Пам`ятати слова грека Перікла, що демократія – це коли ти «підкоряєшся очільникам, тобою ж демократично обраним, і боїшся законів, так само демократично ухвалених».

Забути заїжджену фразу про те, що немає вічних союзників, а є лише вічні інтереси. Бо традиційні союзники в класичній демократії завжди поруч – вони близькі тобі за візією майбутнього, і їх не можна нищити у борні за владу.

Та головне – в жодному разі не йти на компроміс зі злом, хоча б і заради боротьби зі злом ще більш потворним.

Бо як писав американський психолог і математик (колишній радянський емігрант) Володимир Лефевр, компроміс зі злом – це базис етичної системи сучасного постсовка ( і – додам – наріжний принцип «політичного преферансу» від Антона Вайна). Коли – в союзі хоч із чортом, аби для загального блага. Його нам і намагається нав`язати Кремль.

Втім, не виймайте радісно шаблі із піхов. Бо не про те зло писав пан Лефевр, що зовні, що бачимо у інших.

Він говорив про компроміс зі злом, котре в нас самих.

Євген Якунов. Київ

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-