6 грудня. Пам’ятні дати

Дата встановлена згідно з Постановою Верховної Ради від 19 жовтня 1993 року.

Саме 6 грудня 1991 року Верховна Рада України прийняла закон «Про Збройні Сили України», «Про оборону України», а 13-го грудня – Концепцію оборони і будівництва Збройних Сил України, які визначили основні принципи та напрями розбудови українського війська.

Як відомо, Україна успадкувала від СРСР одне з найпотужніших угруповань військ у Європі, оснащене ядерною зброєю та відносно сучасними зразками озброєння та військової техніки. Але ні для кого не секрет, що за понад 20 років незалежності українська армія була майже знищена. Впродовж десятиліть відбувалися масові скорочення кадрових військовослужбовців, дехто з військових сам у відчаї кидав службу, не бачачи в армії жодної перспективи. Крім внутрішніх чинників додалися й зовнішні: увесь цей час Україні доводилося долати шалений тиск Москви, яка всіляко противилися створенню в нашій країні дієздатних Збройних сил.

Переломним моментом в історії сучасної української армії стали події 2013-2014 років: Революція Гідності, окупація Криму та частини Донбасу. І попри тотальну руїну в армії, зради, втрати, шалений тиск і підступність ворога, українським військовим вдалося відстояти незалежність батьківщини й захистити власний народ від агресора.

Наразі наша армія відновила свою боєздатність, а Україна відмовилася від позаблокового статусу і оголосила про свої наміри вступити в НАТО. На сьогодні, відповідно рейтингу Global Firepower Index-2019, Збройні Сили України за своєю боєздатністю займають 29-те місце серед 136 країн світу.

Події дня:

100 років тому, 6 грудня 1919 року, почався Перший Зимовий похід Дієвої Армії УНР. Ця військова кампанія тривала шість місяців, і закінчилась 6 травня 1920 року. За цей час українська армія подолала близько 3 тис. км Житомирською, Київською, Черкаською, Кіровоградською, Миколаївською, Одеською, Вінницькою областями та провела понад 50 успішних боїв. Як відомо, після важких поразок у 1919 році у боях з російськими більшовиками і білогвардійцями Армія УНР на чолі з Головним Отаманом Симоном Петлюрою відійшла на захід в тодішню Волинську губернію, де під Новоград-Волинським опинилась у так званому «трикутнику смерті» - між поляками з північного заходу, більшовиками з північного сходу і білогвардійцями з півдня. 4 грудня у селі Нова Чортория Петлюра зібрав військову нараду, на яку були запрошені командарм полковник Василь Тютюнник, начальник штабу полковник Євген Мєшковський, а також начальники п’яти збірних дивізій. На нараді обговорили можливість переходу до партизанської боротьби в тилах противника. Наступного дня командувачем Дієвої армії УНР став генерал-хорунжий Михайло Омелянович-Павленко, його заступником призначили отамана Юрія Тютюнника, а Симон Петлюра виїхав до Варшави для пошуку практичної допомоги з боку Польщі. 6 грудня 1919 року Дієва Армія УНР вирушила в рейд по тилах противника, який історики згодом назвали Першим Зимовим походом. Тодішня українське військо, за різними оцінками, налічувало від 5 до 10 тис. осіб. За час походу Дієва Армія здійснила ряд успішних боїв і здобула декілька населених пунктів: 19 березня звільнено Умань, 5 квітня – Бобринець (Кіровоградська обл.), 16 квітня – Вознесенськ (Миколаївська обл.). Наприкінці квітня армія вирушила у Ананьїв та Балту (Одещина), де надала допомогу повсталим містянам у боротьбі з більшовиками. Закінчився Перший зимовий похід 6 травня 1920 року, коли частини Дієвої Армії УНР біля села Писарівка Ямпільського повіту (Вінницька обл.) зустрілись з 2-ю стрілецькою дивізією полковника Олександра Удовиченка, яка діяла у складі 6-ї польської армії. Того ж дня іншими підрозділами українсько-польського війська була звільнена Біла Церква, а наступного, 7 травня 1920 року, вони увійшли до Києва. Керівництво УНР розраховувало, що звільнення Правобережжя від більшовиків і білогвардійців дозволить зміцнити українську армію, що, в свою чергу, дасть змогу почати наступ на Лівобережжя. Однак, вже в червні 1920 року більшовицька армія прорвала фронт. Поляки відступили. Разом з ними Армія УНР теж була змушена з боями відійти до Галичини.

Ювілеї дня:

148 років від дня народження Миколи Вороного (1871–1938), відомого українського поета, критика, перекладача, журналіста, театрознавця, актора, громадсько-політичного діяча. Видавав альманах «З-над хмар і з долин» (Одеса, 1903). Переклав українською мовою «Інтернаціонал», «Марсельєзу», «Варшав’янку»; здійснив численні переклади з російської, французької (Сюллі Прюдом, Поль Верлен, Моріс Метерлінк), німецької (Генріх Гейне), англійської, японської, перської та ін. літератур. Автор ряду літературознавчих статей, театральних рецензій. Навчався у Віденському і Львівському університетах (філософський факультет). На формування його світогляду та літературно-естетичних поглядів великий вплив справив Іван Франко, з яким він познайомився у Львові. Допомагав Франкові у виданні газет «Громадський голос» і «Радикал». Працював бібліотекарем і коректором Наукового товариства ім. Шевченка, режисером українського театру товариства «Руська бесіда», в редакції журналу «Життє і слово», актором труп Марка Кропивницького, Панаса Саксаганського. 1901 року залишив сцену й служив в установах Харкова, Одеси, Чернігова. В 1910 році оселився в Києві, працював у театрі Миколи Садовського, викладав у театральній школі. У 1920 р. емігрував за кордон. Жив у Варшаві, підтримував дружні стосунки з польськими письменниками (Юліаном Тувімом і Леопольдом Стаффом), невдовзі переїхав до Львова. Згодом вирішив повернутися в Радянську Україну. Це рішення виявилось для митця і його сім’ї доленосним. У червні 1938 року Миколу Вороного розстріляли в Одесі, а за рік до того енкаведистська куля обірвала життя і його сина – поета Марка Вороного, розстріляного у листопаді 1937 року на Соловках.

120 років від дня народження Олександра Оглоблина (1899-1992), українського історика, архівіста, президента Української вільної академії наук у США. Педагогічну і наукову працю Оглоблин розпочав у 1919 pоці: викладав у різних школах і вищих навчальних закладах, зокрема у Київському університеті. Саме тут розкрився його педагогічний і дослідницький талант. Близько 20 років (з перервою) вчений віддав цьому вишу. У 1921-1941 роках викладав у Київському інституті народної освіти. У 1922 році одержав професорське звання, а після захисту у 1926 році дисертації, першим з вітчизняних істориків був удостоєний наукового ступеня доктора історії української культури. У 1930-1931 роках ученого арештували органи ДПУ, піддали нищівній критиці за буржуазно-об’єктивістські погляди. Під час німецької окупації на прохання української громади був головою Київської міської управи (1941, вересень-жовтень). З 1944 року в еміграції (Прага, Мюнхен). У 1951 році переїхав до США, де брав активну участь у діяльності місцевої української громади. Заснував і очолив Українське генеалогічне товариство (1963) та Українське історичне товариство (1965). У 1968-1970 рр. – професор історії Гарвардського університету, був президентом Української Вільної Академії Наук (1970-1989). У США видав ряд монографій. Загалом є автором близько 1000 наукових праць («Гетьман Іван Мазепа та його доба», «Українська історіографія, 1917-1956», «Історія української промисловості»). Одним із його учнів є відомий сучасний історик Орест Субтельний. Тривалий час учений досліджував період національної революції середини XVII ст. Оглоблін дотримувався думки, що за Хмельниччини перемогла концепція козацької держави. Добу Івана Мазепи розглядав як час відродження України, а самого гетьмана вважав українським державцем, який хотів реалізувати другу Хмельниччину. Вчений обґрунтував положення про те, що ідея української козацької держави після ліквідації Гетьманщини не вмерла. Одним із перших розшифрував анонім старшинсько-козацького твору «Літопис Самовидця».

Цього дня народився Микола Амосов (1913-2002), український учений-хірург, письменник, публіцист, громадський діяч, академік НАН України. Ініціатор впровадження в країні хірургічного лікування при захворюваннях легень; його дослідження сприяли значному зниженню захворюваності туберкульозом і підвищенню ефективності лікування захворювань легень. Один із перших у СРСР впровадив у практику метод штучного кровообігу, в 1963 р. перший виконав протезування мітрального клапану, 1965 р. створив і вперше в світі застосував антитромботичні протези серцевих клапанів, розробив низку нових методів хірургічного лікування вад серця, моделі апаратів штучного кровообігу. Автор понад 400 публікацій, в т. ч. 12 індивідуальних монографій, низки науково-популярних і публіцистичних книг («Механизмы мышления и психики», «Регулирование сердца», «Записки из будущего», «Книга о счастье и несчастьях», «Преодоление старости», «Голоса времени»). Створив наукову школу, підготував понад 20 докторів і 100 кандидатів наук.

79 років від дня народження Ірини Калинець (1940-2012), української письменниці, літературознавця, педагога, правозахисниці, політв’язня брежнєвських таборів (1972-1981). Одна з організаторів «Меморіалу», РУХу, активістка українського духовно-революційного відродження. Перша поетична книга поетеси вийшла у видавництві «Воля» у 1991 році. Від написання до публікації пройшло понад 15 років – років замовчування, тиску, протистояння. У передмові до львівського видання поезій Ірини Калинець «Шлюб з полином» Михайло Осадчий писав: «Немає більшого щастя для ліричного героя Ірини Калинець від щастя жертовності. Ми б сказали, що зі всієї поетичної дисидентської еліти – вірші Ірини Калинець найбойовитіші, наснажені духом утвердження життя, перемоги над смертю. Коріння цієї наснаги в душі поетеси, в її вродженій, всеосяжній і всеперемагаючій вірі в Бога і Україну».