24 вересня 2019 року о 14:00 в Музеї Івана Гончара (вул. Лаврська, 19) відкриється виставковий проєкт «Battle of memories: міфи та реалії радянської доби», над яким наразі працюють команди Українського інституту національної пам’яті та Музею міста Кам’янське за підтримки Українського культурного фонду.

Про історичну пам’ять, реалії життя у Радянському союзі та виставковий проєкт говоримо з Володимиром В’ятровичем, головою Українського інституту національної пам’яті.

(Коли інтерв`ю готувалося до публікації, стало відомо, що Володимира В`ятровича увільнено від обов`язків голови Українського інституту національної пам`яті). 

- Пане Володимире, що це за проєкт «Битва пам’ятей: міфи та реалії радянської доби», чому саме «битва пам’ятей», у чому вона полягає?

- Ми дуже по-різному пригадуємо, яким був Радянський союз. На жаль, для багатьох людей ця пам’ять є радше конструктом радянської пропаганди, ніж відображенням того, що навіть вони самі особисто бачили. Ми бачимо нині, що певні ностальгійні нотки щодо минулого, які загалом є природними для будь-якого суспільства, використовуються російською пропагандою власне для того, аби творити дуже прикрашений образ радянського минулого. Очевидно, це потрібно Росії знову-таки – для посилення свого впливу на Україну, тому що саме ті люди, які є носіями радянської ідентичності в Україні — опора для російської агресії в Україні.

Мета виставки — показати уявлення про радянське минуле, зокрема такі, які свідомо будувала радянська пропаганда та підтримує сучасна російська пропаганда. Показати, яким це минуле було насправді — прірву між одним і другим. Саме тому – битва, як протистояння, що не завершилося з розвалом «совка». Бо знову-таки, наша північно-східна сусідка досить серйозно зацікавлена в тому, щоб ми поверталися в радянське минуле, щоб ми готові були говорити про якусь його реабілітацію і, відтак, забували про злочини проти українців у радянські часи.

- Але ж виставка відсилає не до часів «терору», а саме до брежнєвського періоду, т.зв. «періоду стабільності»?

- Радянське минуле саме брежнєвських часів стало об’єктом нашої виставки зовсім не випадково, його саме нині найбільш ідеалізують. Якщо про часи Сталіна-Леніна в суспільній уяві ще таки домінує сприйняття як періоду терору, періоду масових злочинів, то брежнєвські часи представляються як щось абсолютно тихе, спокійне, задоволене, бо люди були задоволені — ніяких проблем та передбачуване майбутнє. Насправді це не так, і навіть у тих, нібито найближчих до нас радянських часах, було дуже багато злочинів, було дуже багато несвободи, і ця виставка демонструє – як те, що намагалася показати нам радянська влада, дуже чітко розходилося з тим, що було насправді.

- Через які теми і засоби буде показаний цей контраст?

- У виставці є такий елемент, пов’язаний з радянською пропагандою про СРСР, як найбільш миролюбну державу, і реаліями того, що Радянський Союз був постійно залучений у якихось війнах. Зокрема, акцент зроблений на війні, яка почалася у брежнєвську епоху — в Афганістані.

Ще одна тема, на яку варто звернути увагу, – це тема, що, власне, є на стику політичної й побутової історії, – Чорнобильська аварія. Яскравий приклад того, як радянська влада абсолютно нехтувала будь-якими приписами, які мали б убезпечити від такого роду масштабної аварії. Поспішали до чергових «річниць жовтня» спорудити чергову електростанцію, оголосити на весь світ, яка Радянський Союз просунута країна, – це перший аспект, що призвів до аварії. Другий, ще страшніший — поведінка влади вже під час і після аварії. Її бажання постійно приховати правду, яке врешті-решт коштувало життя і здоров’я дуже багатьом людям. І треба розуміти, що саме ця аварія повною мірою дискредитувала владу в очах більшості населення і стала початком кінця Радянського Союзу.

Також у виставці через візуальний ряд будуть розкриті тези про нібито вільну демократичну державу і реальна інформація про той тиск, під яким жили українці. А ще – про тих, хто боровся з системою, – про дисидентський рух. Головна ідея і завдання — спираючись на фактичні матеріали та емпатійне занурення у світ «маленької людини», розкрити правду про її життя у тоталітарній країні.

- У чому, на вашу думку, «успіх» брежнєвського періоду порівняно зі сталінсько-ленінським?

- Теза, яку часто поширюють деякі політики, навіть медіа, – про те, що нібито масовий терор зупинився після смерті Сталіна і відтак не можна говорити про комуністичний тоталітарний режим після 1953 року, – є некоректною. Навіть попри те, що вже після 1953 року не було таких масових репресій, як за часів Сталіна, тобто не вбивали людей мільйонами, але тим не менше — репресивна політика продовжилась, жертвами цих репресій стали тисячі людей. І для суспільства, яке вже було покалічене геноцидом Голодомору, яке вже зазнало мільйонних втрат, цього було достатньо, щоб його тримати під контролем.

Тобто я не сумніваюся, що якби для втримання контролю над суспільством треба було убивати мільйони людей, то режим на чолі з Брежнєвим був би абсолютно готовий до цього… Але не було потреби — суспільство було значною мірою вже втихомирене.

Українці як нація на той момент були нацією постгеноцидною, нацією поламаною. На той момент достатньо було превентивних репресій проти небагатьох незгодних — таких як дисиденти. Але тим не менше, мені здається, навпаки – саме це й підкреслює відвагу тих людей, які навіть у таких, абсолютно безнадійних – здавалося б – обставинах знаходили в собі сили «ставати на прю», на спротив із цією системою. Власне, вони дуже чітко показують, що по суті своїй «сталінізм» і «брежнєвізм» однакові — це той самий тоталітарний комуністичний режим, попри те, що, можливо, брежнєвський період має вигляд нібито більш елегантного і спокійного.

- Для багатьох людей історії дисидентів є історіями окремих людей, а от ковбаса по 2.20 – більш зрозуміла тема. Якою мовою говорити з ними про історичну пам'ять?

- Про злочини радянської доби, про спротив функціонуванню цього тоталітарного режиму треба розповідати всім. Очевидно, що це приверне чиюсь більшу, а чиюсь меншу увагу. Але всі мають право почути.

У виставці також використовується такий прийом: розповідати про побутові подробиці того часу – в яких насправді побутово жахливих умовах жили тоді люди. Таким чином буде руйнуватися оцей міф про ковбасу по 2.20 і нібито сите, задоволене й впевнене життя в радянському минулому. Так, все погане поступово забувається і, очевидно, починають згадуватись якісь ідеалістичні речі, пов’язані з радянським минулим. Але навіть на побутовому рівні було чимало тих речей, які повністю дискредитують радянську владу як таку, що була нездатна навіть забезпечити нормальне функціонування сфери послуг. Не було навіть нормального обігу товарів, продуктів. Це надзвичайно яскраво видно, якщо порівняти рівень побуту радянського 70–80-х років з аналогічним періодом побуту в Західній Європі чи Сполучених Штатах Америки. У такому порівнянні саме й бачимо, якою відсталою була ця країна, яка претендувала на роль найбільш передової держави світу. Країна, в якій пропаганда говорила про важливість людини, а насправді людина нічого не вартувала. І наскільки для країни важливішими були якісь сила і могутність, що використовувалися тільки для залякування цілого світу.

- Тож на виставці йтиметься про «територію совка» на побутовому та ідеологічному рівнях?

- Так, бо «совок» був абсолютно всепроникний, це треба розуміти. Він не обмежувався якоюсь політичною боротьбою, а проникав у побут, сімейне життя, зачіпав кожного. Тобто в цьому й проявляється особливість тоталітарного режиму — ніхто не має права ставати осторонь. А того, хто хоче ставати чи має в собі сили стати осторонь, система намагатиметься знищити. Ми можемо гордитися, що серед українців було чи не найбільше дисидентів у Радянському Союзі. Вони також стали тими, хто заклав тріщини, які згодом призвели до розвалу «совка».

- Тож виставка розкриє більш широкий період, аніж 70-ті роки?

- Ми намагаємося представити той самий період часу, а саме 60–70–80-ті роки в таких трьох умовних географічних чи ідейних площинах:
●  радянська ідеалістична площина, яка будувалася радянською пропагандою;
●  реальне життя в Україні, включно з інакомисленням та загалом важкими умовами життя «маленької людини»;
●  те, яким був насправді той вільний світ, про який відважні українці могли дізнатись тільки з радіопередач, що глушилися, — «Радіо Свобода», «Голос Америки» тощо, і для мене особисто як дитини цього періоду теж є елементом дитинства (слухання «заборонених голосів» по радіо, яке відбувалося у нашій сім’ї).

- Саме хотіла запитати – чи є у вашій родині історії, пов’язані з тим часом? Можливо щось таке з приватного життя згадалось, хотілось би розповісти?

- Дитинство моє пройшло в радянські часи. Я був елементом цієї системи, очевидно, був прийнятий у «жовтенята», потім у «піонери». Згадую 1988-й чи 89-й рік, коли ми демонстративно знімали галстуки і виходили з «піонерії». Пам’ятаю цю якусь «паралельну реальність» школи і дому: коли в школі говорили «Ленін хороший», «Радянський Союз — це щось потужне і могутнє», «Бога немає», а вдома говорили зовсім інше. Вдома намагалися зберігати релігійні традиції та постійно застерігали, щоб ми не розповідали про це у школі. Пам’ятаю випадок свого сусіда Миколки, якого більше виховувала бабця, як колись вона прийшла до моєї мами зі сльозами на очах і почала казати, що Миколка обзиває її дурепою, тому що в школі йому сказали, що Бога немає, а вона розповідає про Господа Бога.

Пам’ятаю вперше, десь рік був 1984-й, коли я почув пісню «Там під Львівським замком партизан лежав» – і після застереження, що, не дай Боже, десь в школі сказати, що таку пісню чув. Я абсолютно не розумів – у чому проблема, адже про партизан у школі теж розказували… Походи до церкви, де перед входом стоять учителі – тому що їм сказали там стояти, і вони намагаються не помічати нас. Пригадую: був десь перший чи другий клас, коли свій перший у житті підпис я поставив під документом, що я не буду ходити з колядою і вертепом.

Це такі-от фрагменти, які я застав, яких було небагато, тому що я жив у Львові – й це вже друга половина 80-х. Тобто, я з 10-ти років був занурений у події (мітинги, протести) і з захопленням спостерігав, як вся ця система руйнується.

- А ви пам’ятаєте порожні полиці, заставлені березовим соком?

- Звичайно. Пам’ятаю ці порожні полиці, на яких була лише морська капуста – повне домінування морської капусти. Величезні черги, коли мати залишала мене в одній черзі, сама йшла в другу чергу – і я мусив стояти там по кілька годин. Суботні ранки, коли мене будили десь о 6-й, щоб іти по сметану. Спочатку стоїш на вулиці кілька годин, перш ніж відкриють магазин, потім черга вже в самому магазині – стоїш, чекаєш і сподіваєшся, що цього бідона сметани вистачить і для твоєї півлітрової баночки.

У нас була багатодітна сім’я – четверо дітей, і кожен із нас був залучений у якихось чергах, пошуках певних продуктів. Мати досить вправно мусила оперувати – для того, щоб просто забезпечити нас.

- Нині серед молоді й підлітків є течії, що пропагують ностальгійні настрої за радянським минулим...

- Молодь, яка цього не застала, просто навіть не уявляє, що таке могло бути. Серед сучасної молоді є мода на ліві погляди. Це нормально, це притаманно для будь-якого суспільства, особливо для молодшого покоління, – коли є загострене відчуття соціальної справедливості. І ці відчуття намагаються використати представники якихось лівих політичних угруповань, які маніпулюють: «У Радянському союзі так не було, тоді було загальне забезпечення, всі були рівні тощо». Так, усі були рівні, але рівні в своїй бідності.

Власне, треба пояснювати цим юнакам, які досі вважають за нормальне «по приколу» походити у футболках «КГБ» чи з Леніним, чи з Троцьким, чи ще з кимось. Чи орієнтуються на своїх ровесників у Західній Європі, де теж є певне замилування радянським. Але я ще можу зрозуміти якихось молодих людей у Західній Європі, тому що їхні батьки на радянську владу дивилися через рожеві окуляри Жана Поля Сартра і не хотіли бачити – чим насправді була радянська влада. Але мені здається, що теперішнє покоління юних українців має всі можливості для того, аби розуміти – чим насправді була радянська влада, якою вона була. І наше завдання – їм пояснювати. В іншому разі ми бачимо, що за умов, коли діє досить потужна російська пропаганда, яка досить вдало намагається реабілітувати все радянське, то справді – оце-от «рожеве сприйняття радянського» є загрозою і для України.

- З молоддю треба говорити її мовою. Чи використаний у виставці сучасний музейний підхід?

- Абсолютно. Виставка буде сповнена мультимедійних речей: це звук, відео, аудіо. Ми прагнемо висвітлити цю тему через модернові способи, щоб не лише логічно донести інформацію, а й шляхом емоційного проживання того радянського досвіду.

- Можна сказати, що покликання виставки – показати «прощання з імперією», з радянським часом, який зафіксувався на «підкірці» багатьох людей?

- Так. І задля цього використовуємо всі можливі способи донесення інформації, чим і займається Інститут національної пам’яті, а ця виставка є одним із елементів спростування різноманітних радянських міфів. Таких виставок у нас багато, є такі, де йдеться чітко про злочини комуністичного тоталітарного режиму: про Великий терор, про Голодомор; у нас є виставки, які говорять про боротьбу з цим тоталітарним режимом: і про Українську повстанську армію, і про дисидентів. Тобто, ми готуємо відеоконтент, аудіоконтент, інтернет-сайти: всі можливі канали донесення інформації. Мені здається, що зараз для людини, яка хоче розібратися – чим для України було радянське минуле, всі умови для цього є, було би бажання. Наше завдання — насичувати це бажання, а для цього ми повинні робити це неординарно й цікаво. Ця виставка і є одним із таких прикладів нового підходу до подачі цієї інформації.

- Чи буде ця виставка корисною для музейників?

- Ми будуємо цю виставку спільно з Кам’янським краєзнавчим музеєм. Це приклад нашої співпраці з місцевим, локальним музеєм. Але разом із тим, ми робимо виставку національного рівня – це щодо форми співпраці. Щодо змісту – така виставка буде дуже корисна. Потрібно запустити процес змін у музеях. Дуже багато музейників ображаються на мою тезу, але я її постійно повторюю, що більшість наших музеїв – це «музеї радянського музею». Вони мають саме такий вигляд, як і в 1970-ті роки. І, з огляду на те, що музейники вважають своїм завданням лише зберегти те, що було – воно так і зберігається.

Насправді завдання музейників – трошки глибше. Все-таки пояснювати контекст тих речей, які виставляються. Пояснювати – що саме вони означають. І от власне ця виставка показує, що навіть ті артефакти, які зараз зберігаються в різних краєзнавчих музеях, наприклад Кам’янському, – можна по-іншому подати. Можна показати так, щоб вони не продовжували бути інструментом радянської пропаганди, а натомість викривали цю радянську пропаганду. До прикладу, одна з частин цієї виставки буде присвячена безпосередньо «вождю» Леоніду Іллічу Брежнєву. Це експонати, які зберігаються в цьому музеї, які можна було б представити як приклад захоплення Леонідом Іллічем, який він був «хороший вождь» тощо. Але в цій виставці ми показуємо навпаки – цими самими експонатами – як формувався культ вождя, наскільки він був шкідливим елементом тоталітарної системи.

Важливо, щоб і музейники відвідали цю виставку. Сподіваюся, що вона спричинить дискусії й спровокує їх на спробу зробити і самим якісь схожі проєкти. Через це ми суміщаємо виставкову й освітню частини проєкту. Будуть спілкування, дискусії, обмін знаннями. Бо музейний напрям – один із пріоритетних в Інституті національної пам’яті. І Наталя Іванченко, яка у нас займається цими питаннями, організує низку проєктів, дискусій по музеях, поїздки наших музейників по закордонних музеях, щоб методи та інструменти, які застосовують там, стали корисними й у нас після їх адаптації. Сподіваюся, що ця виставка стане поштовхом для наступних схожих виставок.

- Чому глядачі мають прийти на цю виставку?

- Бо буде цікаво, пізнавально – щось, чого в українських музеях ще не було.

Петро Сергієнко. Київ