Гуманітарна політика: що тепер буде з мовою, вірою і не лише з ними

Запитання про те, якою буде у найближчі роки гуманітарна політика, я ставила ще під час останніх виборчих кампаній її ймовірним переможцям. І завжди отримувала запевнення, що основні здобутки попередніх років будуть збережені. Але реальна політика, у тому числі гуманітарна, починається не з обіцянок та передвиборчої програми (вона деколи навіть дуже відрізняється), а з кадрових призначень в уряд, в парламентські комітети.  Сильний гуманітарний віце-прем’єр - фактичний керманич того, як розвивається історична наука, музейна справа, українство, який здатний впливати та підключати серйозні медійні потужності. Надто, якщо він спирається на парламентський комітет та підтримку коаліції.

Посада гуманітарного віце-прем’єр-міністра не прописана ані Конституцією, ані профільним законом. Зазвичай кількість віце-прем’єрів та розподіл обов’язків визначається на засіданні уряду. Наявність віце саме із гуманітарних питань у нас, швидше, політична традиція. Хоча не в кожному уряді віце-прем’єр, у чиєму відомстві була гуманітарна та соціальна складова, називався саме так. Зазвичай віце-прем’єр – особа, уповноважена прем’єр-міністром на контроль за якимись питаннями. Якщо цей віце-прем’єр міністр не має в пакеті із своєю посадою міністерства, наприклад, культури чи соцполітики, а відтак не має контролю над підприємствами, організаціями, агентствами, а також не очолює урядовий комітет, то його посада стає номінальною. І його здатність впливати на процеси та рішення визначаються виключно його особистою політичною вагою, авторитетом в сфері, досвідом та управлінськими здібностями. Чи є гуманітарна політика похідною від внутрішньої та зовнішньої політики перших осіб держави та їхніх стейкхолдерів? Важке питання, але, в цілому, так. Хоча українська історія дає приклади, коли на першому етапі правління російськоорієнтований президент Кучма віддав гуманітарну сферу українським письменникам і це було важливо. Той же український досвід показує, що саме персона, яка займала посаду гуманітарного віце-прем’єра, робила її або гучною або непомітною. Для початку пригадаємо, хто в Україні посідав ці посади та чим він запам’ятався.

Вперше у незалежній Україні посаду віце-прем'єр-міністра України з питань гуманітарної політики посів Микола Жулинський. Він зайняв посаду у 1992 році і перебував на ній майже два роки.  Історія не містить якихось його проривних ідей в той час, але ,згадаємо, це був період, коли Україна болісно розставалася із імперією, час гіперінфляцій та потрясінь. Втім сам факт, що на зорі Незалежності у владні кабінети зайшов українофільський дискурс, заслуговує на увагу. Жулинський ще тривлий час перебував  в органах влади.

Володимир Семиноженко – діяч епохи Кучми та Януковича двічі ставав гуманітарним віце-прем’єром, у 2001-2002 та 2010 роках.  Під час першого свого заходу 2002 року він уславився лише тим, що очолив в Москві підкомісію з культурного та гуманітарного співробітництва між Росією та Україною, для створення «спільного підручника історії», проти чого підписали листа і виступили науковці, громадськість тощо. Його біографи пишуть,  що зосередив увагу на питаннях модернізації системи соцзахисту населення, впровадженні медичної та пенсійної реформи, створенні інноваційних засад розвитку науки і виробництва. Володимир Семиноженко не зажив слави реформатори ані науки, ані виробництва. 

У 2005 році на посаді гуманітарного віце-прем’єра побував Микола Томенко. Його діяльність тривала сім місяців. І хоча державник Микола Томенко відомий і своїми туристичними, і екологічними ініціативами, в ситуації першого помаранчевого уряду він не мав свого міністерства, а відтак і важелів впливу. Через сім місяців, йдучи у відставку, виступив зі скандальними викриттями фактів корупції в найближчому оточенні президента Ющенка.

Насправді дві найбільш яскраві та по-своєму драматичні фігури, які по два, а то й три рази посідали цю посаду або міністерські посади, перебуваючи  на різних полюсах, це Дмитро Табачник  та В’ячеслав Кириленко. Зупинимося на них детальніше.

Дмитро Табачник, найяскравіший лобіст руского міра та російської мови. Жоден віце-прем’єр до нього чи після нього не оголошувався інтелігенцією ворогом української культури  (за те, що ввів ПДВ на українські книжки), жоден міністр не збирав такої кількості вимог про відставку із формулюванням за системну антиукраїнську діяльність.  То він виступав із ініціативою скорочення викладання української мови та літератури, то обвинувачував лідерів УПА, то казав про «історично обґрунтований комплекс неповноцінності» галичан, які не мають нічого спільного з народом «великої України». Істориків, які досліджують Голодомор, Табачник називав «голодоморцями», а їх наукову школу «голодоморською». Також він обгрунтовує «своє право на опір антинародній, антиукраїнській владі» тим, що «у боротьбі між римо-уніатсько-галицьким і російсько-православним етносами території останнього зазнали політичної та ідеологічної експансії галичан”

І це все не враховуючи гальмування у запровадженні тестів зовнішнього оцінювання, закону про Вищу освіту та корупційних скандалів і крадіжок раритетних листів Михайла Грушевського та стародруків.

В’ячеслав Кириленко займався гуманітарними питаннями в урядах Тимошенко і Єханурова. До його здобутків можна віднести становлення напрямку національної пам’яті (промоутером його був тоді президент Ющенко, найяскравішим виконавцем пізніше став В’ятрович, але саме запровадженням напрямку та інституту займався В’ячеслав Кириленко). Виключно його заслугою є запровадження українського дубляжу фільмів, він започатковував роботу над квотами на радіо та телебаченні. Після 2014 року до мовних питань постреволційний ряд ставився дуже обережно, але Кириленко вирішив йти  шляхом сегментної роботи, яка дала швидкі результати та дозволила потягнути за собою прийняття закону про мову.

В принципі саме Кириленко був одним з системних та лагідних українізаторів  музичного та культурного простору.

Якою буде завтрашня гуманітарна політика? Посаду радника з гуманітарних питань посідає колишній директор холдингу StarLightMedia, ексгенеральний директор телеканалу СТБ Володимир Бородянський. Він є одним із претендентів на посаду керівника міністерства гуманітарної політики, яка має об’єднати міністерства культури, молоді та спорту та інформаційної політики.

Нещодавно Володимир  Бородянський сказав що він, разом із чиновниками і депутатами працює над розробкою гуманітарної стратегії, яка має бути завершена за кілька місяців.

Противники об’єднання міністерств та нової команди висловлюють побоювання, що нова правляча команда пом’якшить вимоги до виконання квотного законодавства, сповільнить виконання закону про мову (зараз триває формування підготовчих органів).

Втім сам майбутній претендент на гуманітарного міністра переконує, що серед його пріоритетів: «Музеї та заповідники, театри, музика, консерваторії, філармонії, кіно, релігія, бібліотеки, книги. Медіа: ЗМІ (тв, преса, радіо), соціальні медіа та інтернет видання. Інформаційна безпека (змістовна)… Я хочу, аби держава могла запропонувати своїм митцям підтримку, захист та справедливі і прозорі KPI їх роботи. А закордонним - ті умови, що стимулюватимуть до праці тут. Ті умови, за яких Україна буде першою серед потенційних партнерів будь-якого міжнародного проекта. Щоб знову, навіть не з’являлося запитань чому серіал «Чорнобиль» HBO та Sky знімали не в Україні, а в Литві. Що це означає? Це означає прибуток, який можна інвестувати у власне виробництво і презентацію України світові.

Мистецтво, спорт, інформаційна безпека. Всі ці галузі мають жити і розвиватися з чітким усвідомленням своїх завдань, функціоналу та кінцевої мети. А також з розумінням того, що в них є стратегічний захисник, партнер та замовник в особі держави. Водночас у держави має бути таке саме чітке розуміння того, для чого і для якої кінцевої мети існує кожен (!) з її гуманітарних активів.

За його словами, наразі завдання президента наступне : «спільно з депутатами, індустрією, експертами, науковим співтовариством - створити гуманітарну стратегію, сформувати конкретну програму дій, підгрунтя для зміни законодавства, та появи нового, трансформувати інфраструктуру гуманітарної сфери відповідно до затвердженої парламентом стратегії… Це неймовірна відповідальність, виклик і можливість, і я керуюся бажанням довести, що ми здатні на більше, набагато більше, аніж від нас очікують».

ХХХ

Перед новим міністром чи гуманітарним віце-прем’єром дійсно стоятиме виклик.   Виклик встояти перед напором різних політичних сил, втримати культурний вектор, до якого звикла спільнота. 

Лана Самохвалова

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства