Від Хрещення до Хрещення: що відбулося за минулий рік і що робити далі?

28 липня, що є Днем пам'яті святого рівноапостольного князя Володимира, а також Днем Хрещення Київської Русі – України, завжди відбуваються хресні ходи віруючих. Ми проаналізували, як розвивалася ця традиція в Україні, що відбувалося між минулорічним та нинішнім святами і що вірянам робити далі.

Цей день, з легкої руки президента Ющенка, 2008 року став державним святом – Днем Хрещення Київської Русі – України, яке при цьому стало більше святом церковної людності.

Хресні ходи на Хрещення задумувалися спочатку просто як частина свята, яке кожна єпархія (парафія) відзначала на свій розсуд. Втім, вагомість саме хресних ходів зростала. Хрещення ж бо було подією епохальною, і саме Київська Почайна була купіллю для однієї шостої частини суші.

Однак формат свята змінювався – і з родинно-парафіяльного хресна хода все більше перетворювалася на помпезне, а з часом політичне явище. Хресна хода та молебень на Володимирській гірці набували ще дивніших рис. Коли до Києва почав приїжджати новий патріарх РПЦ Кирило, януковичська еліта й взагалі намагалася перетворити участь у них на ознаку проросійської статусності, на демонстрацію потужностей кремлівського впливу.

Чим слабшим ставало українське крило УПЦ МП, тим далі хресна хода політизуватися. Вона, власне, перетворилася на змагання з УПЦ КП – чия хода чисельніша й яскравіша. «Солідних господ» від УПЦ МП в часи Януковича на Володимирській гірці було більше. От тільки християнську якість цих «господ» згадувати не будемо.

Після початку війни з Росією, у хресній ході УПЦ КП посилилися патріотичні нотки, вона поповнилася волонтерами та військовими, пораненими ветеранами, окремі з яких долали шлях до Володимирської гірки на протезах чи в інвалідних візках. А колони вірян УПЦ МП вже незмінно вели за собою колишні регіонали з Опоблоку.

Минулого року Свято Хрещення було особливим. Воно проходило в променях надій, у радісному передчутті вистражданої автокефалії. Це для одних, а для інших — стало демонстрацією спротиву новій Українській церкві. Того дня обидві юрисдикції – й УПЦ МП, й УПЦ КП – вели хресні ходи і завершували їх молебнями на Володимирській гірці, де кожен молився за своє.

Спонсор окремих ієрархів УПЦ МП Вадим Новинський планував провести свято з максимально широким розмахом, демонструючи чисельну могутність «єдиної канонічної» (з точки зору Москви) церкви. Гроші на автобуси для парафій виділялися без обмежень, було кинуто клич зібрати всіх, кого тільки можна — і віруючих, і невіруючих. Такого рівня оплат церковного заходу Київ ще не знав! Священноначалля УПЦ МП наче знало, що рушає на свій “останній і рішучій бій”.

Українська влада теж прагнула продемонструвати чи то першість У чисельності Київського патріархату, чи то засвідчити впевненість, що кількість – це не головне: вона завжди мала широке коло прихильників, але за числом парафій поступалася МП. Так чи інакше, до Хресної ходи були широко залучені в тому числі й бюджетники.

Обидві ходи були розведені у часі — заплановані на різні дні. Хід УПЦ МП був 27 липня, а хід УПЦ КП – 28 липня. Але протистояння від того не втратило наочності. Цей Хресний хід став остаточним проясненням позицій. УПЦ МП, колись впливова і могутня, перетворилася на інструмент впливу проросійських політиків. Це було видно неозброєним оком.

Тож минулого року й делегація Константинопольського патріархату, і президент України Петро Порошенко відмовилися брати участь в акції УПЦ МП. І це було відповіддю на колосальний опір змінам, на антиукраїнську, антиавтокефальну пропаганду, яку проводила Росія, обравши своїм провайдером УПЦ МП.

Рівно рік тому делегація Вселенського патріархату не тільки знову послала запевнення в швидкому розв’язанні українського питання, а й відверто продемонструвала, що приїхала на запрошення української влади.

Відповіддю на відмову від візиту в Лавру стало те, що на зустріч до єпископів Вселенського патріархату з УПЦ МП надіслали спікера низького рівня – Миколу Данилевича, який, при цьому зневаживши всі правила етикету, прийшов у цивільному одязі, а не в священничому вбранні.

ЩО ВІДБУЛОСЯ ЗА РІК МІЖ ДВОМА ХРЕСНИМИ ХОДАМИ?

Цьогорічна підготовка до ходи відбувається без внутрішньої напруги.

Для вірян, які завжди прагнули автокефалії, головне відбулося – наша церква згадана в Диптиху. Делегації священства Помісної Церкви їздять до Елладської церкви та Вселенського патріарха.

Як ліричний відступ, який дещо каже про нову церкву, розповім епізод. Один із членів делегації нової церкви, яка була у Греції та мала зустріч із Вселенським патріархом Варфоломієм, розповів нам про свою зустріч із ним. «Ми гарно та тепло спілкувалися, а в кінці хотіли заспівати йому многоліття, воздати почесті, але він зупинив нас і сказав: «Ні, дорогі отці. Не мені. Давайте краще рівноапостольному Володимиру». І такий був радий, – казав священник – потім попросив тропар Богородиці».

Але повернемось до цьогорічної Хресної ходи.

Вона відбудеться – і буде особливою. ПЦУ розпочне її зі служби у святій Софії, де перебуватимуть мощі святого апостола Андрія, які привезе нам у дарунок делегація Константинополя (потім мощі перенесуть до Михайлівського монастиря).

УПЦ МП (можливо через те, що їхній спонсор Вадим Новинський витратив весь свій ресурс на мажоритарних виборах) не прагне цього разу козирнути чисельністю хресного ходу та не проводить тотальної мобілізації. Втім, вони не зупинили боротьби з автокефалією. Спротив продовжується в помісних церквах, де налаштовують проти неї місцевих ієрархів, продовжується в судах. Вони то ініціюють суд проти реєстрації Помісної церкви України, то зупиняють перейменування, то плодять нові неймовірні фейки. Продовжується риторика по дискредитації помісної церкви та дискредитації української влади.

Зрештою, Хресна хода цього року має переконати, що це протистояння не вирішити за кілька років, воно триватиме роками – й нам із цим жити.

Що може протиставити нова Українська церква оцим незліченним і нескінченним зусиллям офіційної Москви та РПЦ, яка так приросла до українського православ’я?

Українська церква має бути іншою.

У чомусь вона вже інша. Інша – в тому, що у автокефального священства практично нема єпархіального податку. Тобто, якщо сільські священники УПЦ МП ріжуть останню козу, бажаючи достойно зустріти архієрея, то в ПЦУ вони не мають ані дотацій, ані зобов’язань.

Українська церква інша в тому, що від самого народження мала зв’язок із вірянами та певну демократичність.

Зустрічі предстоятеля з інтелігенцією стали тут нормою.

Спокуса спертися – у стилі російського православ’я – на владу випарувалася сама собою, бо чинна влада декларує свою рівновіддаленість від усіх деномінацій.

Новий предстоятель дає певну свободу парафіям у налагодженні духовного життя.

В єпархіях працюють цікаві та інтелектуальні священники, які випускають свої проповіді у відеоформаті. Гадаємо, що Фейсбук став прекрасною платформою для нашого богослов’я.

Але, окрім одвічної ідеї любові та прощення, церква має запропонувати ще дещо.

У одного розумного священника Помісної Церкви України я прочитала: мовляв, Томос підняв інтерес до церкви, але як же тепер атеїстів та невоцерковлених вірних Помісної церкви зробити вірними чадами церкви?

Одна з відповідей: розвиватися та протидіяти нападкам без ворожнечі.

Навчитися відповідати без зброї й ненависті. Бути розумними, а не гордими.

За рік, який минув між оцими двома датами Хрещення, нам вдалося головне. Не перетворитися на РПЦ.

І далі, починаючи від самої Хресної ходи, нам треба йти цієї дорогою самовдосконалення та розвитку, усвідомлюючи, що разом із Томосом, із мощами апостола Андрія нам делегована особлива місія. Бути достойними автокефалії й стати важливими для всього світового православ’я.

Лана Самохвалова, Євген Якунов. Київ