24 липня. Дати дня

Перед тим як підняти синьо-жовтий прапор, його освятили у Софійському соборі та почесною ходою принесли до будівлі Київради, де зібрався багатотисячний мітинг. Певний час на муніципальному рівні столиця відзначала цей день, як День прапора. Проте, Київ не став першим містом України де було піднято наш прапор. Так, спочатку національний стяг з’явився над будівлями міськрад Стрия (Львівська обл.), Львова, Тернополя, Житомира. Лише через понад рік, 23 серпня 1991 року, групою народних депутатів синьо-жовтий український прапор внесено у сесійну залу Верховної Ради, а вже 4 вересня його урочисто підняли над будинком парламенту. Згодом постановами Верховної Ради від 18 вересня 1991 року «Про прапор України» і від 28 січня 1992 року «Про Державний прапор України» національному прапору фактично було надано статус офіційного прапора країни. Нині прапор, який було піднято над Київрадою у 1990 році, зберігається в Національному музеї історії України. На державному рівні День прапора наразі відзначається 23 серпня.

Православна церква сьогодні вшановує рівноапостольну Ольгу, княгиню Київську. Під пером Нестора багатогранна особистість Ольги, дружини князя Ігоря, стає легендарною. За плетивом фактів важко відтворити історичну реальність. Літописні джерела не повідомляють ні про час народження княгині, ні про її походження, а сповіщають лише, що 903 року «привели Ігореві жону із Пскова, на ім’я Ольга». Найпоширенішою серед науковців є думка, що дитинство майбутньої княгині минуло в селі Вибути поблизу Пскова, де, певно, вона зустрілася зі своїм майбутнім чоловіком. Дослідники припускають, що побралися вони приблизно у 930 році. Ольга мала єдиного (за літописом) сина Святослава Ігоровича. Після смерті чоловіка стала регентшою при малолітньому Святославі. З діяльністю Ольги пов’язаний новий етап у розвитку давньоруської державності. Вона ліквідувала плем’я древлян (945), що виявило тенденції до самостійності, «установила» інші руські землі, упорядкувала та унормувала збирання данини й організувала по всій країні князівські погости та стоянки – місця зберігання зібраної данини, осередки судочинства і центральної влади. У зовнішній політиці Ольга проводила традиційну лінію попередників, скеровану на підтриманні дружніх стосунків із Візантією, але, на відміну від них, віддавала перевагу мирним засобам дипломатії. Науковці не дійшли одностайної думки щодо визначення часу візиту княгині до Константинополя (існують дві дати – 946 та 957 рік, дехто вважає, що Ольга була у Візантії двічі). Проте факт її перебування у візантійській столиці засвідчено у різних джерелах. Наслідком візиту княгині до Константинополя було поновлення русько-візантійськї угоди (текст не зберігся). Із того часу руські військові контингенти постійно перебували на службі візантійського імператора. Під час відвідин Константинополя Ольга урочисто охрестилася в соборі св. Софії, прийнявши хрещення від імператора Константина VІІ Багрянородного і патріарха. Однак по поверненні до Києва Ольга не робила спроб запровадити християнство як державну релігію Русі. Неможливість християнізації Давньоруської держави пояснюється сильною язичницькою опозицією на чолі з її сином Святославом Ігоровичем, про що у фольклорно-узагальненому дусі оповідає «Повість временних літ». З 964 року, як вважають історики, повнота державної влади зосереджується в руках Святослава, який не поділяв християнських устремлінь своєї матері. Ольга померла у липні 969 року в Києві. Поховано її було за християнським звичаєм. «Її гробочок і досі видно», - писав літописець. Коли князь Володимир (онук Ольги) побудував Десятинну церкву, останки княгині було поховано у цій величній споруді. Давні перекази нарекли Ольгу хитрою, православна церква ще у домонгольські часи прилучила її до сонму святих (хоча офіційна канонізація навряд чи відбулася). Сучасні науковці називають її мудрою правителькою. Як би там не було, але епічні сюжети передають характерні риси реальної княгині Ольги: державницький розум, виваженість дій, послідовність у досягненні мети. Вже це багато в чому пояснює її тривале перебування при владі.

Ювілеї дня:

217 років від дня народження Олександра Дюма-батька (1802-1870), французького письменника, автора знаменитих історико-пригодницьких романів: «Три мушкетери», «Через двадцять років», «Віконт де Бражелон», «Королева Марго», «Граф Монте-Крісто» та ін.

216 років від дня народження Адольфа Шарля Адана (1803–1856), французького композитора. Автор балетів «Жізель» і «Корсар». «Музика – моя єдина втіха і радість… у мене немає інших інтересів і захоплень у житті… У мене немає інших намірів у музиці для театру, крім одного: робити цю музику святковою, легкою у сприйманні і привабливою для публіки…», - так казав про сенс свого життя французький композитор на схилі років. А один із сучасних музичних критиків зауважив: «…Нові покоління художників музики і танцю, розуміючи владу часу над творіннями минулого, будуть ще довго дивуватися тому, як багато у цьому минулому вічних цінностей, які прекрасні уроки для майбутнього містять у собі «Жізель» та деякі інші балети, опери цього композитора – людини великого таланту, невичерпної мелодійної фантазії, вражаючої працездатності і не дуже щасливої долі».

133 роки від дня народження Дзюньїтіро Танідзакі (1886-1965), японського письменника. Один із найяскравіших і самобутніх письменників ХХ століття, інтелектуал, знавець західної літератури і японської класики. Його популярність і вплив у Японії можна порівняти хіба що зі скандальною славою британця Оскара Уайльда в Європі. Поділяючи думку свого кумира про те, що «істинною є тільки краса», Танідзакі очолив естетичний напрямок у японській літературі. «Всередині світу знаходиться абсолютна пустка. І якщо в цій пустці існує щось варте уваги або принаймні близьке до істини, то це краса», - стверджував письменник. Автор романів: «Любов дурня», «Історія Сюнкін», «Дрібний сніг», оповідань «Татуювання», «Диявол», есе «Похвала тіні». В Японії існує престижна літературна премія його імені. «Танідзакі вмів знаходити і шліфувати різноманітні японські і китайські слова, перетворювати їх у блискітки чуттєвої краси (або потворності) і наче перламутром інкрустувати ними свої твори. Його оповідання… від початку і до кінця пронизані ясним ритмом. І навіть зараз, коли мені трапляється нагода читати твори Танідзакі, я часто відчуваю наполовину фізіологічну насолоду від плавного, невичерпного ритму його фраз. У цьому відношенні Танідзакі залишається неперевершеним майстром». (Акутагава Рюноске)

121 рік від дня народження Амелії Ерхарт (1898-1937), американської льотчиці. Була першою з пілотів-жінок, що перелетіла Атлантичний океан (1928). Її політ тривав 21 годину. Загинула під час невдалої спроби облетіти земну кулю по екватору разом із іншим американським пілотом Нуннаном.

Роковини смерті:

55 років із дня смерті Максима Рильського (1895-1964), українського поета, перекладача, громадського діяча, класика української літератури ХХ століття. Перша книжка поезій («На білих островах») Рильського вийшла в 1910 році, а остання («Зимові записи») – в 1964. Є згадка, що Леся Українка, ознайомившись зі збіркою На білих островах», сказала: «От хто повинен був би написати «Ізольду Білоруку» (одну з поем самої Лесі Українки). За 50 років творчого життя Рильським було написано багато і різного: ліричні м’які поезії й вірші про Леніна, про партію (чого лише варта моторошно-весела, «залихвацкая» «Зажинкова пісня», написана страшного голодоморного 1932 року…) Були й блискучі переклади з польської, сербської, французької, російської мов. Відомий літературознавець Юрій Лавріненко у статті «Лірика і ліричний епос Максима Рильського» (1971), писав: «Подвійний парадокс Максима Рильського. Задеклярований найбільший незалежник поезії – став одописцем спричинника геноциду України. Але вийшов чистим і цільним із цієї пригоди. Майстер традиційної форми, відіграв ролю новатора в українській ліриці і в ліро-епіці. Одначе заплата за ці перемоги була все ж трагічна. Світова поезія втратила унікального поетичного перекладача. А Україна втратила нагоду дати свій варіянт великої європейської поеми…»

День пам'яті Ореста Субтельного (1941-2016), канадського історика українського походження. Доктор філософії, з 1982 року - професор кафедри історії та політичних наук Йоркського університету (Торонто). Найбільшого визнання Орестові Субтельному принесла праця «Україна: Історія» (1988), яка була вперше опублікована видавництвом Йоркського університету. Згодом цю працю було визнано однією з найбільш впливових і важливих книжок, що були оприлюднені університетом Торонто за 100 років його існування. Українською мовою книгу було перекладено українським мовознавцем, який працював у Гарвардському університеті - Юрієм Шевчуком, і опубліковано у 1991 році. Нині «Україна: Історія» повністю або частково перекладена німецькою, російською, китайською, болгарською та словацькою мовами.