Походження ворога. Чи готові ми вбити його дітей і пограбувати дім?

Походження ворога. Чи готові ми вбити його дітей і пограбувати дім?

Укрінформ
Звідки у нас ненависть до одноплемінників, які голосують не так, як ми?

Нам так хочеться, щоб навкруги було якомога більше ворогів! Ми плюємо на попередження стародавніх мудреців: «Не оточуй себе ворогами, оточуй себе друзями». Або – «Не примножуй ворогів за спиною своєю, обирай одного – якого подужаєш». Ні, нам би побільше. І серед далеких і, головне, серед ближніх, – і лише за те ворогів, що думають, говорять, кохають і голосують інакше.

Чим більше ворогів – тим упевненіше ми себе почуваємо.

Що з нами трапилося? Що за пошесть така?

Один «збручанський» автор пише спересердя: «Всі ті, що віддали за НЬОГО свої голоси на минулих виборах, – вони мені вороги – поголовно». Не уточнюватиму – за кого «за нього», чиє прізвище називає автор. З ворогами вже визначилися в усіх партійних таборах. Саме з ворогами – а не з опонентами, конкурентами чи інакодумцями...

- Чому вороги? – запитав я одного з блогерів. – Вороги – це ж ті, кого вбивають? – Я б і убив їх усіх, – махнув шаблею чуйний ФБ-співрозмовник.

У книзі Моріса Р. Дейві «Еволюція воєн» прочитав – звідки прийшло до нас поняття «ворог». Ще з первісного ладу. Життя тоді було таке.

Історик Дейві працював ретельно. Зібрав описи побуту й звичаїв сучасних народів, що живуть майже первісними племенами, проштудіював літописи, усний епос. І з'ясував: у конкретної людини тих часів не було особистих ворогів. Були вороги племені. І зараховувалися до них усі, хто до цього племені не належав.

Чи були вони вороже налаштовані, байдужі, чи виявляли якусь зацікавленість – не мало значення. Вони були чужинцями.

А поняття «чужинець» було рівнозначним поняттю «ворог». Бо ж будь-який зайда вільно чи мимоволі зазіхав на засоби існування клану – на дичину, за якою відправлялися мисливці, на плоди, які вони зривали з пальм, на воду, якою тамували спрагу, на житла, що служили притулком від холоду й хижаків.

Людям ще 100 тисяч років тому – вже було тісно на Землі.

І щоб стало вільніше, чужинців не проганяли, не відлякували. Їх майже завжди умертвляли.

Вбивати ворога – було головним заняттям для справжнього чоловіка. Хлопчик не міг вважатися повнолітнім, якщо нікого не вбив. І не мав права одружуватися, якщо не приніс нареченій голову зарубаного чужинця.

Якщо ти нікого не вбив за своє життя, ти прирівнювався в правах до жінки або раба. Чим більше людей ти знищив, тим більшої поваги ти заслуговував у суспільстві.

Щоправда, кровопролитні війни траплялися нечасто. І вороги нападали не щодня. І це гальмувало соціальний ліфтинг. Тож герої, додаючи собі статусності, самі шукали: де б кого чужого вбити.

У ті часи жодна людина не відходила далеко від свого селища наодинці; ніхто не міг пройти кількох миль без того, щоб не зіткнутися з хомо сапієнсами, які вешталися неподалік і видивлялися – кого б пограбувати і вбити.

Кількість вдалих полювань відзначали (як нині зарубками на прикладах снайперських гвинтівок) – кількістю пір'їн у головних уборах, ритуальними шрамами на спині, виставляли біля воріт колекції відрубаних ворожих голів.

У пошуках трофеїв для підтримки соціального статусу здійснювали набіги на чужі селища, викрадали з будинків і вбивали місцевих жителів. Не гребували й далекими родичами, якщо ті завели собі сім'ї на території іншого клану.

Купували собі за гроші бранців, викрадених кимось іншим, – і радісно страчували їх на очах у земляків. Надавши їм образу ворогів.

Той, хто не з племені – вважався потенційною (або реальною) загрозою. А значить – мав пройти крізь санацію. Такою була на ті часи профілактика для дотримання громадського здоров'я та безпеки.

Завдання смертельних ран у відкритому бою вважалося менш почесним, аніж убивство з елементами підступності: важливо було втертися в довіру до чужинця, заприсягтися йому у вірності, а потім – зрадити і вбити.

В «особистий залік» йшло й убивство хворих членів власного клану. Вони були джерелом зарази, а отже – являли собою загрозу для громади. Чим не вороги?

Ворогів не завжди вбивали одразу. Часом їх полонили, зв'язували по руках і ногах та віддавали на розтерзання дітям – як кішка мишку кошенятам. Семирічні хлопчаки на живих мішенях навчалися мистецтву вбивства. А оскільки руки їх були слабенькими й невпевнено тримали меча, смерть бранців була довгою і болісною.

Вбивство жінок і грудних дітей «ворога» котирувалися вище, аніж убивство дорослого чоловіка. Адже ворога чоловічої статі не потрібно було довго шукати. А щоб захопити жінок і дітей, потрібно здійснити ризикований і непомітний рейд углиб селища, а це, крім усього іншого, вимагало неабиякого розуму і вправності. Жалю ніхто ні до кого не відчував – діти й жінки ворога не вважалися людьми.

Заповідь «Не убий!» тоді дотримувалася свято. Але стосувалася тільки одноплемінників. Чужинці під її дію не підпадали.

Те ж саме – й із заповіддю: «Не вкради!». «Чеснотами вважалися доброта, чуйність, крадіжки майна в іншого племені й убивство ворога», – цитує Дейві одне з джерел.

І з забороною «забажати жону ближнього свого» було все зрозуміло. Дружину далекого забажати не заборонялося. Зґвалтувати жінку ворога – це виявити неабияку звитягу.

Усередині людини, як дві спіралі ДНК, легко уживалися два моральних кодекси, дві форми відносин: одна – для одноплемінників, а інші – для людей іззовні.

Причому й та, й інша переслідували спільну мету. Вічна присутність зовнішнього ворога була запорукою внутрішнього миру в громаді, а міцні відносини всередині племені робили групу сильною в боротьбі з чужинцями.

Професійні вбивці були головною опорою племені. Тому плем'я захищало їх від будь-якого суду, навіть якщо вони були надмірно жорстокі чи докорінно неправі. Навіть якщо вони були винні в смерті одноплемінника – «своїх» все одно не страчували, шкоду винуватець компенсував грошима.

І з такою ж легкістю й упевненістю – засуджували до страти чужих, ні в чому не винних.

Поголовним винищенням усіх зустрічних, хто не належить до твого племені, прославилися потім герої античних епосів і Старого заповіту.

І хоча правила війни за останні століття змінилися й з'явилися різноманітні міжнародні конвенції про те, як її правильно і гуманно вести, але... У реальній війні, в реальному житті той, первісний образ «чужинця», як ворога, а «ворога», як об'єкта вбивства, – залишився. І кому, як не нам сьогодні це знати?

Називаючи когось ворогом, ми повинні розуміти, до чого це зобов'язує. Чи готові ми вбивати дітей цього «ворога»? Пограбувати його будинок і зґвалтувати його дружину? Заприсягтися у відданості – й зрадити?

Називаючи ворогами тих наших із вами співгромадян, хто всього лише проголосував інакше, – чи розуміємо, якого первісного звіра будимо в душі своїй, який пекельний механізм запускаємо в дію?

Мені скажуть: до цього ніяк не може дійти! Ми ж цивілізовані люди! Ми все це пишемо й говоримо – образно, спересердя…

А ви впевнені, що вчасно зупинитеся? Або, що той, на чию адресу прозвучало з ваших вуст це слово – «ворог», сприйме його як гіперболу? А не прийме за чисту монету – і занурившись у свою генетичну пам'ять, не почне першим?..

Євген Якунов. Київ

Приєднуйтесь до наших каналів Telegram, Instagram та YouTube.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-